Ксенія Зборовська

Справедливість, закон і реальна демократія — сьогодні говоримо про те, чому Протагор був не лише у фарватері політичної думки його часу, але й багато в чому передбачив можливість суспільних трансформацій у майбутньому.

Це вже 9 і останній есей на тему софістичного мистецтва філософування, а з попередніми можна ознайомитися тут:

Акцент на політичному вимірі міркувань софістів найбільш яскраво проявляється в «Апології» Протагора в діалозі «Теєтет». У міфі про Прометея (який ми згадували в минулому есеї) лише зазначено, що люди, наскільки вони є людьми, мають схильність до справедливості (dike). В «Апології» ж Протагор акцентує увагу не лише на рішеннях окремо взятого індивіда, але й на визначенні суспільно важливих орієнтирів. Тобто Протагор говорить про закон (nomos), який залежить від рішень людини і може бути змінений відповідно до обставин:

Все, що здається [визначено бути, dokein] справедливим і прекрасним
для кожного міста, також є таким для нього, поки воно приймає
цей закон (nomizein). [80A21a DK]

Ці дві оптики — індивідуальна та суспільна — досить органічно зливаються в тезу, що закон є конкретною актуалізацією людської схильності до справедливості.

Деякі дослідники відзначають, що «релятивізм» Протагора стосовно рішень суб’єкта та досить таки ідеалістичний погляд на цінності міста у міфі про Прометея — не надто легко суміщаються. Втім, сумнівність «релятивізму» визнаного софіста ми вже обговорювали, та й «ідеалістичність» поглядів на суспільний устрій є також умовною. Протагор не стверджує, що справедливість — це жорстко визначена категорія, в яку кожен народ вписує одне і те ж, а поняття «корисне», яке відіграє важливу роль в обох випадках, відкриває шлях до цілісного погляду на політичну теорію софістів. Дійсно, nomos не варто вважати результатом випадкових індивідуальних рішень. Для Протагора це скоріше протоваріація прецедентного права, яка спирається на конкретні випадки судової практики чи просто досвіду міста. В якомусь сенсі цю позицію можна назвати плюралістичною, адже розмаїття людських законів залежить від наявної реальності кожного конкретного полісу чи народу. Отже, можна зробити такий висновок: люди мають схильність до справедливості, оскільки вона є умовою соціального життя і відповідає інтересам людей; ця схильність до справедливості втілюється у конкретних законах, які сприяють вигідному існуванню в умовах конкретної реальності. В той же час, реальність є складною і змінюваною, тому закони також мають бути динамічними структурами. Відтак, завданням політика (і софіста) є сприяння зацікавленню політичної спільноти (полісу) у будь-якій конкретній ситуації встановлювати/приймати правильні (тобто вигідні в цій конкретній реальності) закони та рішення.

Кмітливі та компетентні оратори (тобто ті, хто публічно обговорюють
політичні питання, отже, політики та софісти) роблять так,
щоб добрі речі здавались справедливими для міст,
а не погані. [80A21a DK]

Примітно, що цей висновок ідеально відповідає тому, що Протагор доводить в обох оптиках — індивідуальній та суспільній, — наполягаючи на важливості компетентних та досвідчених викладачів.

Загалом, Протагор виступає одним із перших прихильників конвенційного поняття справедливості. [1] Закон і справедливість збігаються: справедливим є те, що встановлено законом, а закон — це результат людських рішень, набір правил, які люди встановлюють для комфортного співжиття.

З історико-політичної точки зору варто відзначити прямий зв’язок між тезою Протагора та реальним життям афінської демократії. Усвідомлення важливості nomos, звичайно, було широко поширене у грецькому світі з раннього часу. Тому не випадково, що в міфі згадування закону Зевса чітко натякає на деякі дуже відомі вірші Гесіода (Гесіод також прямо згадується серед багатьох інших авторитетних діячів раніше в діалозі, на 316d-317c):

Персе, візьми до душі й якнайкраще розваж моє слово:
Слухайся голосу правди та й думки не май про насильство,
Цей-бо закон (nomos) для людей встановив олімпієць Кроніон:
Риби, і звірі, і птиці крилаті нехай безборонно
Нищать себе й поїдають — немає-бо правди між ними.
А чоловікові правду він дав, найкоштовніше благо.
Хто, усвідомивши правду, її привселюдно шанує,
Щастя дає тому Зевс, що далеко сягає очима. [2]

Основна ідея Гесіода полягає в тому, що nomos (закон, справедливість, політика) є тим, що відрізняє людей від тварин, оскільки дозволяє їм вийти за межі грубої сили та насильства, створивши порядок, заснований на спільних цінностях. Власне кажучи, як ми вже бачили, це також теза Протагора: людям властива справедливість, і саме це є базисом їхньої політичної та соціальної спроможності. Міф Протагора, натякаючи на історію Гесіода, підкреслює цей особливий статус людини. Та варто наголосити і на відмінностях у концепціях Гесіода та Протагора. Гесіод розуміє Справедливість як дещо божественне, — це богиня, донька Зевса, яка втрутилася, побачивши, що люди не поважають її («Роботи і дні» 257, 265; «Теогонія «901–903). Людська справедливість перебуває в залежності від абсолютного порядку божественних цінностей. Протагор же розгортає справедливість у кардинально протилежному напрямі: справедливість — це питомо людське, а динамічний характер законів не переслідує цілей мімезису, це не відтворення божественних законів у намаганні наблизитись до сакрального, такий порядок — це звершення людської природи, яка також є динамічною і потребує щораз нових рішень для власної реалізації. Афінська демократична система цілком передбачає можливість реалізації влади (в конкретних межах) кожного, громадянин-законотворець — це буденна данність, яка реалізувалась у конкретних соціальних кейсах. Тут варто провести паралель між виправданням гадок, передбачених НМ, та іншим ключовим мотивом афінської демократії — ізегорією (право кожного висловити свою ідею на зборах): право кожного висловлювати свої ідеї покладається на припущення, що всі думки є законними, як це справді стверджував Протагор. Загалом, можна зазначити, що політичні погляди Протагора були актуальними і аж ніяк не крамольними в соціальній реальності тогочасних Афін. Протагор постає демократичним політичним мислителем: він є політичним мислителем, оскільки показав, що соціальний (або політичний – від полісу) вимір є фундаментальним; він демократичний настільки, наскільки припускає, що політичні дії є колективними та спільними видами дій. Навряд чи випадково, що основні давні роздуми про демократію часто спиралися на його ідеї.

Справді, представлення демократії, форми правління нового часу як спадкоємця та кульмінації грецької політичної традиції, безумовно, є блискучим результатом, який легітимізує прагнення та амбіції Протагора. Стверджуючи прямий зв’язок з великими поетами та мислителями минулого, а також привласнюючи та перетворюючи їх положення, Протагор може представити себе як фундатора грецької пайдеї, як одного з великих майстрів, який здатен і передати вчення, що спирається на традицію, але й трансформувати його у відповідності до потреб нового часу.

На цьому мої опуси про софістів поки що завершуються. Сподіваюсь, що ця розвідка розвіяла кілька міфів про ці прекрасні античні постаті, а можливо — і спонукала вас почитати про них більше. Наступні цикли есеїв будуть або по стоїках, або по епікурейцях, або ж по неоплатоніках — заявки та побажання можна лишати на фейсбук-сторінці авторки.

До нових зустрічей на шляху до істини!

Примітки:

  1. Bonazzi, M.,  2020. The Sophists, Cambridge: Cambridge University Press.
  2. Гесіод, Ἔργα καὶ Ἡμέραι 274–281

Фото — авторський колаж.