Ксенія Зборовська

У попередній частині есею ми почали говорити про відоме висловлювання Протагора:

З усіх речей мірою є людина: з тих, що є, такими, що є;
а з тих, що не є, такими, що не є.
Πάντων χρημάτων μέτρον εστίν άνθρωπος, των μεν όντων ως έστιν,
των δε μη όντων ως ουκ έστιν. [1].

Спробуємо ж зараз хоча б приблизно реконструювати значення позиції Протагора та розібратись з позицією людини як мірила.

Ну а щоб краще розуміти про що тут йдеться, — залишу посилання на попередні частини вже за традицією:

Варто відзначити, що Протагор значно розширює концепцію людської діяльності що визначально впливає на розуміння тези НМ. Ми вже згадували приклад з вітром — комусь він здається холодним, комусь теплим, і нібито це подається мислителем як аргумент на користь достовірності суб’єктивних відчуттів. Може здатись, що Протагор розглядав проблему людського знання абстрактно, досліджуючи загальні шляхи, якими розгортається процес засвоєння знань — іншими словами, досліджуючи, що відбувається з суб’єктом, який у даний момент дещо відчуває. Далі ми розберемо, чому такий підхід не є абстрактною симуляцією досить формальних подій, а акцент в ньому ставиться на трохи іншому, ніж звикли деякі дослідники.

Повертаючись до розвідки, про яку саме людину йдеться у НМ, найбільш виваженою виявляється позиція, що  «людина» — це особистість, а не безособова категорія: Протагор має на увазі конкретних, історично визначених людей з їхніми ідеями та бекґраундом. Отже, під «людиною» розуміється кожна людина зі своєю особистою історією, досвідом та очікуваннями з минулим та майбутнім, тобто люди, судження яких значною мірою відображають їхній індивідуальний досвід. Коли я стверджую, що певна річ чи дія є доброю (або красивою, або несправедливою), я роблю це, спираючись на низку умовиводів та тез. Цей «багаж» внутрішнього досвіду накопичувався впродовж всього мого життя і я апробіював його у своїх практиках, які відрізняється від досвіду інших людей (навіть за умови спільного культурного та інтелектуального дискурсу). Тож справжньою мірою є не людина в абстрактному розумінні, а досвід кожної конкретної людини [2]. Варто відзначити , що тут Протагор максимально наближається до позиції Ксенофана та віддаляється від загальноприйнятої традиції: немає привілейованого доступу до божественної реальності, немає божественного натхнення в сенсі «обраності» — кожен має доступ до істини в міру власного досвіду. Така позиція цілком переоцінює людський досвід, вносячи у цю сферу максимум демократії. Як би нам не здавалась ця позиція зараз банально органічною, тим не менш її опозиція у вигляді «інтелектуального фашизму» не раз набирала обертів (зокрема, деякі дослідники звинувачують в такій позиції Мартіна Гайдеггера).

Окресливши варіації значення «людина», ми можемо тепер розглянути другу частину фрази: «з тих, що є, такими, що є; а з тих, що не є, такими, що не є». По суті, мова йде про з’ясування того, що означають χρημάτων — «речі» і в якому сенсі людина «вимірює» їх. Виходячи з того, що було зазначено ми можемо обережно стверджувати, що Протагор під «речами» мав на увазі не просто матеріальні об’єкти та сутності з їх специфічними властивостями (речі, які можуть сприйматися органами чуття, такі як вітер): «речі» слід розуміти в найширшому значенні як факти чи події (латинське res) та все, що відбувається з людиною. У цьому контексті вибір терміну χρήμα є досить показовим. Хρήμα походить від дієслова chraomai, що означає «лікувати», «використовувати», «підтримувати стосунки з»: відповідно до свого початкового значення, цей термін описує не стільки «речі» самі по собі (у таких випадках Протагор вживає термін pragmata), як речі в стосунку до нас; наголос ставиться на тому, як ми ставимось до речей, використовуємо їх, судимо про них тощо. Що стосується поняття міри, можна допустити, що людина є мірою не існування цих речей і фактів, а скоріше того, як вони являють себе в стосунку до нас (наприклад, тепле / холодне чи хороше / погане). Дієслово «є» слід розуміти не в екзистенційному значенні (у такому випадку було б важко зрозуміти, що означає для людини бути мірою неіснування тих речей, що не є), а скоріше в модальном. Протагор не заперечує існування зовнішнього світу, він лише обмежує можливість його пізнання тим способом, яким він представляється нашому досвіду: якщо я вважаю, що вітер теплий, я є мірою того, що він теплий, а не того, що він існує; і якщо я виношу судження про те, що вітер не теплий, я є мірою того, що він холодний, а не констатую його неіснування. Речі самі по собі не мають жодної заздалегідь визначеної істини чи якоїсь внутрішньої метафізичної цінності: вони просто існують, вони є тим, що оточує людину, що з нею відбувається. Але важливим є спосіб, яким ми до них ставимося: кожна людина, відповідно до її досвіду, оцінює феномени, що її оточують, узгоджує їх між собою, надає їм ціннісного виміру — тобто вписує їх у власний горизонт пізнання.

Але як бути з мудрецями? Навіть якщо вони народжуються раз на 300 років (як вважали стоїки), вони ж таки колись народжуються! На відміну від знань та істини, мудрість буває різною. З точки зору знання та істини, кожна людина є мірою, але якою мірою, — залежить від особистих стосунків людини з реальністю, яку вона переживає. Але з точки зору цінності змісту (мудрості) пережитого досвіду, не можна виключати, що деякі люди здатні встановити більш налогоджені стосунки з реальністю.

Що стосується мудрості (sophia) та мудрої людини (sophos),
я дуже далекий від твердження, що їх не існує; але я
також називаю розумною ту людину, яка, перетворюючи
речі, заставляє їх здаватись добрими і бути добрими
для того, кому вони здавались поганими і були поганими. [3]

Мета Протагори полягає не у скасуванні ідеї істини, яка розбивається на нескінченну кількість приватних істин; його мета — замінити цей критерій іншим, більш ефективним критерієм, практичністю/корисним. Роздумуючи над питанням корисного, софіст, поважаючи думку кожного, виявляє свою мудрість. Корисне варіюється від однієї ситуації до іншої, і проблема полягає у визначенні того, що справді є доцільним у кожному конкретному випадку.

Сформулювати всеохопне і послідовне тлумачення НМ, мабуть, майже неможливо. Свідчень мало, і вони в основному належать Платону, який, хоча і вважає Протагора гідним співрозмовником, більше зацікавлений у викладі власної думки. Як уже зазначалося, ММ був вступним реченням епідейксису: з одного боку, Протагор кинув виклик традиційній мудрості та епістемічному авторитету, переоцінюючи власну позицію як вчителя і особистий досвід; з іншого боку він також аргументував важливість виховання та становлення фахових експертів з конкретним досвідом. Здається, в сучасній сфері освіти подібних рекламних кампаній для залучення вступників ще не було. А дарма!

І це ж ми ще про політику не говорили… Наступний есей зачепить і цю сферу людськості. А поки — до зустрічі, шукачі істини!

Примітки:

  1. 80B1 DK; для зручності це речення буде скорочене як НM — homo mensura
  2. Див. також: Mansfeld, Jaap, 1981. Protagoras on Epistemological Obstacles and Persons, in Kerferd G. B., 1981. The Sophists and their Legacy, Wiesbaden: Steiner. Рр. 38–53.
  3. Теетет 166d = 80A21a DK.