Скільки років може тривати політична криза? Якщо взяти до прикладу Білорусь, то рік із хвостиком, що минув з часу останніх президентських виборів, вже не видається чимось надзвичайним. Ба більше: події в Білорусі — це всерйоз і надовго.
На перший погляд, така ситуація підпадає під категорію двоєвластія — поняття, що його по-гарячому ввів Ленін навесні 1917 року для опису революційної ситуації в усе ще російській, але вже не імперії. Якщо вірити голові більшовиків, розкол суверенітету відбувся за класовим критерієм: на противагу представницькому уряду буржуазії поступово викристалізовувалася пряма демократія робітників і селян. Сучасною мовою перший центр влади можна було б назвати олігархією а його антиподові начепили б клеймо популізму. З єдиним уточненням: популістами століття тому були спадкоємці народніків, чиєю соціальною базою були виключно селяни. Якщо ж описувати владу геометрично, то в унормованій конституцією республіці вона діє згори донизу, а в безпосередній народній демократії — знизу догори. Двоєвластіє, за словами Лєніна, мало зрештою зникнути: свідомі своєї історичної ролі робітники рано чи пізно перетягнуть на свій бік несвідому більшість — за безпосереднього сприяння комуністичної партії.
Через десятиліття з невеликим уже-не-товариш Троцький надав цьому поняттю більшої теоретичної опуклості. На відміну від Леніна, той писав відсторонено — зі Стамбульського екзилю. Будь-який класовий конфлікт, якщо вірити Троцькому, породжує двоєвластіє, виходів із якого може бути два: революція і контрреволюція. У першому випадку влада зрештою переходить до іншого класу, а в другому панівний клас залишається у владі. Такий процес, що цікаво, може відбуватися з різною швидкістю: або як переворот (дуже хутко), або як громадянська війна (довго та криваво).
Повертаючись до початкового питання, чи можна класифікувати сучасну Білорусь як двоєвластіє? Тут не йдеться про те, чи є ситуація як така революційною — про поняття революції йшлося в іншому тексті. Так само складно визначити тамтешню політичну кризу в класових поняттях: чи є так звані силовики та бюджетники соціальним класом та чи мають вони окремі економічні інтереси? І з ким у них протистояння — з буржуазними націоналістами чи з лібералами? Такий словник видається застарілим, навіть якщо вважати теперішніх білоруських високопосадовців правнуками більшовиків.
Відтак для опису політичного протистояння краще змістити фокус з процесів як таких на їхніх учасників — як самі вони себе називають. Для цього скористаємося поняттям політичної належності, що його розвиває Джоді Дін у книжці Comrade. Авторка тут відслідковує витоки низки політичних маркерів, які серед іншого походять із домашнього (як-от пан і раб, брати і сестри) або робочого (буржуа і пролетар, вчитель і учень) вжитку. Те саме стосується і поняття товариш(ка), яке у романських мовах із початку XVI століття позначало співмешканців — у гуртожитку чи казармі —, але через кілька століть набуло принципово іншого, партійного змісту.
Коли йдеться про уламки Радянського Союзу, товариші з товаришками — це щось так само застаріле. Чи можна бути товаришами в політичному сенсі, знаходячись поза партією? Обидва поняття є радше музейними — то було давно й неправда. Чи хтось досі не іронічно вживає ці слова? Точно не згадані вище білоруські правнуки більшовиків, чия політична належність очевидно не є партійною. Як тоді визначити політичну належність захисників Білоруського режиму?
Для відповіді на це питання потрібно ввести поняття з іншої, церковної царини. У такому разі Білоруська політична криза — це не випадок двоєвластія, що про нього писали більшовики століття тому, а щось більш архаїчне — як-от церковна схизма. Тоді замість двох принципово різних типів легітимності йдеться про двох претендентів на одну й ту саму посаду (якщо мислити політично) або престол (якщо мислити теологічно). Як-от у католицькій Церкві на зламі XIV i XV століть — з папами у Римі і антипапами у Авіньйоні. Все стає на свої місця, якщо перекласти латинське papa посполитою мовою — отримаємо бацьку. Відтак для опису проблеми слід спиратися не на умовно ліберально-центристський чи лівацько-прогресивний словник політичної належності, а щось більш консервативне. Білоруська влада, отже, позиціонує себе на противагу не громадянам чи товаришам (у сенсі політичному), а радше парафіянам (у сенсі церковному). Або навіть простіше — дітям. Тобто, по-сімейному — з усіма атрибутами домашнього насильства.
Зображення: фреска Джорджо Вазарі «Повернення папи Григорія XI до Риму» (джерело).
