Ґодар: «Кіно — це 24 кадри правди за секунду».
Фасбіндер: «Кіно — це 24 кадри брехні за секунду. А позаяк усе тут брехня, то вона є також і правдою. І позаяк правда є брехнею, у кінофільмі брехня маскується, видаючи себе за правду – і в цьому єдина зрозуміла для мене утопія».
Райнер Вернер Фасбіндер у фільмі «Третє покоління» (1979) пропонує дуальну семіотичну модель, в якій брехня і правда, хибне й істинне — а ми скажемо, симуляція та реальне — міняються місцями постійно. Бізнесмен Лерц і комісар поліції поводяться так, як не поводяться реальні люди – вони обговорюють «Соляріс» Тарковського, коли знають, що група терористів готує на бізнесмена замах. Піднесене передує трагічному.
Поліціянт зауважує, що «самі капіталісти вигадали тероризм, аби держава краще їх захищала» (обопільний сміх). Фасбіндер показує, як ліві терористи виявляються більшими буржуа за самих буржуа («У тебе гарна сорочка. Напевно, дорога? – Зовсім ні, всього 12 марок. – Неймовірно, таку сорочку придбати лише за 12 марок!» і т. д.), а в перерві між підготовкою до теракту розважаються грою в «Монополію».
Символічний стрибок від уявного до реального уможливлюється паролем. У фільмі ним є «Світ як воля і уявлення» — не книжка Шопенгавера, а слово-код терористів, який запускає руйнацію певності, що звичне є передбачуваним. І оскільки «світ» є не лише уявленням (спільним і для респектабельних осіб, і для їхніх ворогів), а ще й волею (театром, де убивці і жертви грають різні ролі), ми зауважуємо, як неминуче й безупину світ змінює свою подобу в непередбачуваних комбінаціях.
Фасбіндер ламає стилістичне підґрунтя кіномови: кожна частина фільму починається епіграфом, надибаним режисером у громадських вбиральнях Берліна. Що він хоче цим сказати? — питаємось. Варіант «Все суттєве можна висловити навіть написом у сортирі» здається вульгарним, а тому випадає з поля розгляду. Що думка повинна «визріти» в незаплямованій повсякденням атмосфері — переконання того, хто культивує самодостатність мислення. Варіант «Епатаж як відмова грати за правилами» теж геть мало що прояснює, хоч і відсилаює до субкультури гри, без якої мову кіно не зрозуміти. Нарешті (хтозна, як відповів би Фасбіндер) варіант «Важливе спада на думку на самоті» є, мабуть, найправдивішим.
Справді, 24 кадри правди за секунду вимагають сміливця. Так само, як правду неможливо прийняти тому, хто не наважився висловити те, про що боїться зізнатися навіть собі. Рухлива лінія між уявним і реальним не дає остаточної переваги ні для брехні, ні для правди. То чим є реальне, без якого ні правда, ні брехня не являють себе виразно?
Віртуальний діалог між Фасбіндером і Ґодаром, з якого ми почали, зовсім не обмін думками, коли кожен лишається «при своєму». Розмова як символічне кодування реального потребує співучасті, аби сенс відлунив у співрозмовниках так, як він кожному буде доступним. Це вертає нас до діалогу про неподільність образу й знаку, що в кінематографі існує як особлива єдність. І це пояснює іронію щодо цитатної природи нашого мовлення: «Світ як воля і уявлення» — не книга Шопенгавера, а бойовий пароль.
Третє покоління — ті, хто спізнав свободу як частку несвободи, хто навчився інтимності правди через промовляння брехні, хто відкрив для себе волю у запереченні – покоління розладу між реальним і уявним. Фасбіндер, який знімав кіно про бейбібумерів повоєнної Німеччини, залишив оповідь про нашу сучасність. Владі, що знає тільки дихотомії, один із персонажів віддячує сарказмом:
«Заарештуйте мій пиріг – він же смачний!»
Діалоги у фільмі Фасбіндера увиразнюють дуальну модель лінґвістики мовця та лінґвістики слухача: перший, говорячи, кодує сенс у послідовність слів, а другий у «внутрішньому мовленні» розкодовує його. Аби порозуміння відбулося, потрібне кодування розкодованого, як при проявленні негативу. У кімнаті без доступу природного світла, аби негатив став зображенням, він проходить обробку спеціальним розчином. Так само лексичні коди наших повідомлень зчитуються, коли проступають крізь мембрану ідеології — вона задає рівноцінну значливість промовленому й недомовленому. Зціджений розчин ідеології придатний перетворитися хіба на пару для естетських галюцинацій.
Картина: «Сад земних насолод» Єроніма Босха (1515?; фрагмент).