Після булгаковського вигаданого Майстра та середньовічного богослова Майстра Екгарта величати цим іменем ще одного мислителя видається заняттям безнадійно манірним і навіть надлишковим. А втім, якщо перо прославило його власника, хай би як його величали, майстерність передасть ориґінальність думки не менш ніж витонченість її стильової оздоби. Трьома своїми «Критиками» Імануель Кант заклав основу для сучасного європейського мислення, перетворивши попередні філософські дебати на передмову до сміливого тлумачення свободи.
Проте на відміну від російського новеліста та німецького містика, Кантовим творам бракує особливості, яка спантеличує неофітів у філософії — виправдання очевидностей в застосуванні інтелектуального інструментарію. Ба навіть більше, Кант окреслює шлях пізнання істини через відмову від очевидностей: те, у що ми наївно віримо, якраз і руйнує її підмурівки.
Пояснити, чому це так, насправді не важко: взоруватися на принципи розуму куди складніше, ніж дати волю решті начал людського суб’єкта. З іншого боку, не вивільнити їх означає віддати на відкуп інтелектуальним гендлярам. Раціоналізація чуттєвості, концептуалізація бажань, квантифікація намірів — звідси до Фройда, Фуко та, авжеж, Вітґенштайна («всі думки витворюються a priori») шлях, хоч і непрямий, та все ж ретельно намічений.
Що особливе проголосив Кант, аби перевернути універсум мислення до невпізнання? Порівнявши його проєкт із умінням меліоратора і аж ніяк не абстрактного астронома, можна дійти висновку: принципи, які розум наче сітку накидає на розмаїття пізнаваного, добуваються ним не з відсторонених джерел, а з власних глибин. І принципом цих принципів є свобода або спонтанність нашого Я. Ця єдина здатність свободно чинити виправдовує та воднораз накладає на суб’єкта обмеження, які він схильний долати у русі власного самобудування.
Класика відрізняють від сучасників, гадаю, дві суттєві ознаки: кожне слово, твердження виважене й обтяжене множиною непересічних конотацій, а висновки зобов’язують читача звіряти з ними життєвий бік своєї повсякденної реальності. Після Канта самодостатня θεωρία вже не є можливою — не через свою суперечливість або арґументативну неповноту, а через те, що думка в собі самій є пустою та сліпою. Акт судження пояснює як уможливлюється свободне діяння, а останнє вимагає обізнаності з засадами, які скеровуються розумом. Кант ніби каже: неосмислене є нежиттєствердним, бо життєствердне вимагає сенсу.
Питання, яке порушив у своєму тексті Олександр Кулик, Кант розв’язує гнучко й послідовно: аби не дати звіриному переважити в нас, нам належить культивувати в собі культуру раціонального, маючи певність, що повністю оминути цей unavoidable gap ми не спроможні. Напруження між диким і соціальним, стихійним і методичним, між життям як воно є та спільною для всіх нас суспільною практикою робить Кантів підхід кульмінацією західного Просвітництва і водночас взірцем неабстрактної філософії.
Якщо Русо пропонував обнулити спадок цивілізації, що репресує в нас голос природи, а Гобс, навпаки, переконував, що придушення природної стихійності в людях є недостатнім, Кантове розуміння свободного дієвця спирається на компроміс між фактичністю та перспективою. Мірилом свободи — не свободи абстрактної особи, а конкретної й відчутної свободи вирішувати для себе заради всіх — є універсальність наслідків, симетрична універсальності мислення. Тому відповідь на питання «Як не жити як худоба?» криється у визнанні того, що стати худобою можна завжди, а плекання цивільності ніколи не є остаточним.
Фото: кадр з фільма Ф. Колліна «Останні дні Канта» (1996)