Раскольников убил старушонку, и сам захлебнулся в ее крови. А вот Ваня идет убивать и, убив, будет счастлив и свят.
В. Ропшин. Конь бледный
Героя роману Ропшина (Савинкова) Івана Каляєва, реального есера-бомбіста, напередодні замаху на імператорового дядька, переповнює піднесення духу — на дворі Великдень. Своїм спільникам він зізнається:
«Вот я иду убивать, и душа моя скорбит смертельно. Но я не могу не убить, ибо люблю. Если крест тяжел, возьми его».
Каляєв провіщає доктрину, згідно з якою відібрати чуже життя в ім’я братерства і свободи допустимо лише ціною втрати власного, і цей «обмін», хоч би яким рівноцінним він видається, є вартість, за яку купують свободу для всіх — найвища вартість свободи.
Для своїх спільників Іван — дивак, який подумки зріднив Христа й Каїна, богоборця та спасителя. Проте його справжній мотив вони навряд чи осягнули. Єдиний з-поміж терористів до болю щирий у своїх пориваннях, Іван співчуває приниженим і ще до скоєння людиновбивства кається без надії на прощення. Як і літературний Раскольников, Іван Каляєв є жертвою двічі: спершу — потрапивши в пастку свого «арґументу любові», вдруге — опинившись у лещатах карального апарату. Його шлях до визволення веде повз Голгофу туди, де провина й покута однаково відкинуті. Здається, що коли праведник покликається на право сили, іменуючи його голосом істини, вже нема на що спертися. Парадокс хороших людей з брудними руками і негідників з чистими. Лабіринт, з якого не видно виходу.
У чому Іван припускається помилки?
Настанову Каляєва я назвав би грою з від’ємною сумою. Гравець, аби здобути перемогу, береться діяти повсякчас у відповідності з одним певним правилом. Його суперник набагато сильніший і перемога, скорше всього, здобута не буде. У нашому випадку ставкою у грі є життя (своє й чуже, а тому це подвійна ставка), призом — руйнація системи правил, що змушують робити ставки. Кожне рішення гравця вимагає звіряння з правилом, яке, ймовірно, не приносить перемоги.
По суті, метою такого типу гри є взагалі «більше не грати», дезавуювавши чинні правила. Особливість її в тім, що дана гра — не просто варіант діяльності за формальними приписами й без прямих наслідків для не-гравців. Навпаки, це — гра, скерована неусувними принципами, а наслідки, що з них випливають, чинні і для тих, хто до гри не долучений. При цьому, як було зауважено, ставка в ній є подвійною. Гравець, який ставить життя, може тільки програти — він передоручає себе випадку, не передбаченому ігровими правилами (свобода для всіх без). Наведений приклад дає змогу побачити, якою є ціна максимального вибору за умов, коли будь-яке рішення і будь-який вибір містить суперечність, чи то пак коли розвиток подій веде до невиграшу.
Складність виборення свободи для всіх полягає не в необхідності «важкої ставки» (життя в обмін на життя; страждання одного, що мають перекрити собою сукупність страждань решти), а у відсутності ґарантій виграти при високих ґарантіях програшу. Розуміння того, що при постійному зростанні ставок вибір у такій грі є вибором одного з варіантів програшу, спонукає гравця припинити гру шляхом вибування з неї всіх реальних гравців.
Немає гравців — немає гри. Перемога над можливостями, які ніколи не здійсняться. Перемога зневіри над розумом. І лише любов дає гравцю зіграти востаннє.
Малюнок — елемент гравюри з Fine Art Images / Heritage Images / Getty