Михайло Мінаков

 

________________________________

 

Видавництва “Лаурус” (Київ) та “Kοινὴ” (Мілан) раді представити спільний видавничий проект — книгу Михайла Мінакова “Пострадянська людина та її доба. Спроба філософського осмислення пострадянської епохи” (2024). Книжка перебуває у відкритому доступі і доступна для вільного скачування у форматі PDF, EPUB та MOBI.   

Нижче публікуємо частину книжки.

 

________________________________

 

Вступ

Пострадянська епоха завершилась 2022 року з початком російського вторгнення в Україну. Попри те, що війна в Україні розпочалась ще 2014 року, саме ця повномасштабна агресія поставила крапку в нетривалій історії періоду, поштовх до виникнення якого дали розпад СРСР, а також створення нових демократичних держав і ринкових економік у Східній Європі та Північній Євразії. Рішення Владіміра Путіна про початок «спеціальної військової операції» проти України завдало останнього і вирішального удару пострадянському порядкові, його діалектиці та його часовій, просторовій та ідеологічній структурам.

Саме з цієї тези стартує ланцюжок положень, на яких базується ця книга. Отже, якщо моя теза про кінець пострадянської історії вірна, то цей період став завершеним предметом, остаточно сформованим для наукових досліджень і феноменологічно відкритим для філософських рефлексій. На відміну від періоду до 2022 року, тепер у пострадянських дослідженнях є можливість установлення певної дистанції від предмета дослідження. У студій пострадянської доби з’явився шанс стати академічною дисципліною, в якій суттєво меншу роль відіграватимуть й ідеологічна заанґажованість, й ідентичнісна упередженість, що були помітними в транзитології останнього тридцятиліття (це критичне зауваження я адресую не лише до праць інших дослідників, а й до своїх власних попередніх робіт).

Отже, пострадянський період тепер має чіткі хронологічні обриси. Його початок пов’язано із руйнівно-творчими процесами 1989—1991 років у Радянському Союзі, а його завершення — з низкою трагічних подій, що лавиною обрушилися на українців і сусідні народи навесні 2022 року. Я вважаю, що обидва згадані руйнівно-творчі процеси були історичними цезурами, що відокремили пострадянський період і від радянської ери, і від нової, ще не названої епохи, яка перед нашими очима розгортається на теренах Східної Європи і Північної Євразії.

Як історична епоха пострадянська доба мала свою логіку і діалектику. Логіку її поступу пов’язано з пострадянською тетрадою — поєднанням чотирьох соціально-економічних і культурно-політичних тенденцій, що їх можна позначити як демократизацію, маркетизацію, націоналізацію та європеїзацію. Водночас діалектика цієї доби виявилась у суперечностях як між зазначеними тенденціями, так і всередині них. Розвиток вільних ринків міг посилювати антидемократичні сили, а створення національних держав могло бути ворожим до загальноєвропейських норм і практик. Також всередині кожної з чотирьох тенденцій існували внутрішні суперечності. Демократизація пострадянського простору конкурувала зі своїм альтер его — автократичними тенденціями. Становлення вільних ринків стикалось зі встановленням олігархічного контролю над економікою. Будівництво національних держав постійно розривалось між практиками етнічного та громадянського націоналізмів. Крім того, європеїзація стикалась із дуже неоднаковими формами прийняття загальних правових норм і політичних практик, а також із соціальною реакцією на них у новопосталих суспільствах.

Пострадянський розвиток уявляли — і не тільки вчені, а й владні еліти та населення нових країн — переважно як посткомуністичний перехід — транзит. Але уявлення про цей перехід змінювалось, і до кінця першої декади ХХI століття транзитологія зазнала значних змін: маятник хитнувся від оптимістичних очікувань транзитологів до песимістичних оцінок пострадянського розвитку.

Ця книжка — про пострадянську людину, нехай нетривалий, але яскравий і самобутній культурно-антропологічний тип, що сформувався в цезурі 1989—1991 років. Таким чином, моя остання теза, яку я обстоюватиму в цій книжці, випливає зі спроби виконати заповіт Сократа: судити про людину за її вчинками і їх наслідками. Відповідно, я інтерпретую пострадянський період як безпрецедентне історичне середовище, в якому пострадянська людина проявила себе у створенні нових соціальних світів, економік, політичних і правових систем. Пострадянська епоха надала колись радянській людині шанс стати вільною, перевершити себе і виразити своє неповторне існування в політичній і соціальній творчості без марксистсько-ленінських підказок. І в цій книжці я показую, до яких колективних та інституційних наслідків призвело використання цього шансу пострадянською людиною.

Я писав цю книжку трьома мовами — англійською, російською та українською. Кожна її версія дещо відмінна від інших, оскільки адресована різним аудиторіям. Однак структура та аргументи, викладені в ній, однакові. Перед завершенням роботи над книгою я протестував її основні тези в серії статей, опублікованих у 2022—2023 роках. Я зібрав критичні та схвальні зауваження читачів цих публікацій, відшліфував свою аргументацію і навів додаткові докази в наступних чотирьох розділах.

Структура книги така. Перший розділ присвячено філософській рефлексії, в розгортанні якої було закладено підстави для понять «пострадянська людина», «політична творчість» і «пострадянська тетрада». Читачеві, якому нудно читати теоретичні викладки, раджу просто перейти до другого розділу, де подано опис послідовності етапів і загальний ритм поступу в розвиткові пострадянських народів. У третьому розділі розглянуто те, як науковці та політики зі Східної Європи та Північної Євразії, а також і з інших частин світу уявляли собі пострадянський перехід і його підсумки. А в четвертій, завершальній частині я підбиваю баланс демократичних і автократичних досягнень пострадянської людини станом на 2022 рік.

Хочу наголосити на тому факті, що цю книжку було написано в надрах нової історичної цезури, що поглинула Східну Європу і Північну Євразію навесні 2022 року. Настає нова історична епоха з непередбачуваними наслідками для народів Європи та Євразії, чию політичну творчість уже не визначають ані радянський досвід, ані антирадянські настрої, ані посткомуністична тетрада. Очевидно, що саме пострадянський досвід і наші висновки з його уроків стануть формувальними для прийдешніх часів. І моя книжка якраз про ці уроки, що перетворює її на своєрідний заповіт пострадянської людини прийдешнім поколінням, приреченим на життя у Східній Європі та Північній Євразії в подальші десятиліття XXI століття.