Вихоплена в мінливого світу мить, формальна структура, що з кожним вдивлянням суб’єкта, з кожним внесенням емоційно наснажених сенсів модифікує свій субстрат — це фотографія, кадр монолітного мороку, що одного разу став видимим, показав себе в антропологізованих речах, які посилено гримасують, неначе актори німого кіно. Фотографія — це муміфікована предметність, нерухомі образи, близькі до того, щоб нічого не означати, образи, що черпають своє натхнення у непроникної природи та закам’янілих людських облич, яким не дозволили бути чимось іншим. В цьому лежить скромна чарівність фотографічного вираження — конототативного блукання, в якому внеможливлений усілякими перешкодами пункт прибуття порушує питання про істинність факту відправки, спричинюючи зависання, фіксовану непевність. Мінливий образ, який не має експліцитного сюжету, який все ж не зупиняється попри жорсткі технічні рамці емпіричного злитку… Михайло Мінаков досліджує філософський потенціал розмірковування над феноменом фотографії, позиціюючи фотософію як рефлексію над світом до його ієрархізації, до розрізнення добра та зла: окрім співіснування хаосу й порядку, йдеться про коротку мить вторгнення світла на територію темряви.
Фотографія не стільки буквально про написання світла, скільки про нечітку різницю між буттям та небуттям — різницю, що осюжетнюється та, відповідно, орухомлюється, оголошуючи перехід фотографічного висловлювання, візуальних окремішностей у зародкові кінематографічні структури співзвучних асоціативних пар. У книзі «Фотософія» фотографії розміщені попарно, прямо/непрямо об’єднані зображеними предметами, темами чи назвами. Оглядові фрагменти з денного й нічного, сонячного й хмарного життя міста, в якому люди віртуально вгадуються в силуетах непрозорих будівель, зафіксовані в різні пори року рослинні та водні природні утворення, що володіють магією байдужості та незалежності, міфологічні й релігійні пам’ятки, що йдуть в ногу з часом, віддаючи данину секулярній добі, а також поодинокі випадки симпліфікованого простору, що спонукає певні предмети (як то шахи, чашки, бокали та бюст Канта) означати в розмитих кімнатних межах — це наріжні мотиви даної книги, що розкриває сутність фотографії, тобто мистецтва узурпувати реальність, яка за лаштунками свого образу є невидимою, зате тактильно відчутною, стихійною.
Узурпувати найбільш цікаві деталі, не скасовуючи тієї реальності, учасниками якої вони є, та акуратно залишаючи все на своєму місці — це про розділ «Третя опція», який Михайло Мінаков пропонує частково для роздумів щодо феномену людського вибору та частково для візуального філософування над можливими наслідками вторгнення спектральних кольорів у чорно-білий континуум. Представники німецького експресіонізму в кіно експериментували над виражальним значенням контрасту: окрім фільтрів, в них був традиційний чорний-білий-сірий, з яких вони брали по максимуму для деформації даних в реальному часі інтер’єрів/екстер’єрів задля створення напруження, або, якщо використати непоправний трюїзм, експресії. Мінаков пом’якшує ахроматичну одноманітність поодинокими вкрапленнями різнобарвно-живого, що неквапно просочується, в експресивності змагаючись зі страхітливою однотонністю безодні.
Статичні зображення обіцяють зловити світ, що занурився в сон, зупинити фатально-невпинний потік крихітних дрібниць, що не помічаються, адже відпочинок, зупинка рівноцінні смерті. Що можна зустріти в очищеному від дозвілля відпочинку, сутність якого лежить у нейтральній бездіяльності та вимкненні непотрібних буденних переживань? Дрібниці, які стали великими, вартісними, нещадними. Дрібниці, що спалахують фотографічним тут-і-зараз.
Є щось романтичне, слізно-сентиментальне у паралізованому русі, яким живуть фотографічні предметності: вдивлятися у твердь обличь, будівель, скульптур, зображення яких викарбуване, визначене тільки одним ракурсом, збуджуючи круговерть загадковості, яку не зруйнує зіткнення з реальністю…Фотографія ілюструє висмикування миті, що забезпечується технічними засобами конвертування темряви до-концептуальності в освітлений прожекторами уваги сценізований світ як предмет подальшої мисленнєвої обробки: в сум’ятті світлотемряви переможе буття — фантастична невідворотність, один можливий ракурс, який не залишає вибору.
Фотографія з книги Михайла Мінакова «Photosophy» (Київ: Лаурус, 2017).