Психоделіки бажань. Аудіальні бунти у фільмах Єжи Сколімовського. Частина 1.
Режисер Єжи Сколімовський накреслює маршрути блукання перехресними стежками музики марення, репрезентованої психоделічним роком, та граничної музики брутальності, що відповідають таким перспективам сублімації соціального порядку – 1) перспективі занурення у не підвладні концептуалізаціям мрії, що перефарбовують наявний порядок, нормалізують психоделічно наснажену гаму кольорів та розмивають контури речей (фільм «Глибина»), та 2) перспективі схоплення дійсності в первозданному вигляді, позиції дослідницької каталогізації у спробах редукувати аудіальне повідомлення до набору звуків (фільм «Крик»).
Між короткотривалою епохою музичних претензій грайливо-розважального рок-н-ролу, що заполонив британську аудіальну культуру після другої світової війни, та епохою здійсненого панками сліпого руйнування минулих цінностей часто-густо шляхом іронії та сарказму, простягається довколажиттєствердний період помірного невдоволення, що в онейричному мареві психоделіків благополучно сприяє відтермінуванню реальності. Йдеться про період психоделічного року, під знаком якого існує та процвітає аудіальна культура Британії 60-70хх. Оповиті духом номадизму, сміливістю не рахуватися із соціальним порядком та відверто декларувати афективно-гедоністичні цілі, тексти найбільш шанованих на той час рок-гуртів відправляли новоспечених споживачів аудіо на не чувані досі поодинокі острівці забуття та забороненого вивільнення.
У фільмі «Глибина» головний герой – підліток, якого закономірні процеси дорослішання підштовхують до кардинально іншої постановки питань і виявлення нових потреб та інтересів. Прагнучи сформулювати об’єкт бажання, що швидко пробуджує від сну дитинства, він вирушає у вир ледве усвідомлюваного ним життя, послідовно долаючи ті етапи, через які зазвичай проходять всі люди в подібних ситуаціях. Соціальний порядок пропонує вже готові схеми того, як треба бажати: особлива атмосфера подекуди відвертої розгнузданості, підкресленої легкості, необмеженості у виборі партнерів та абсолютної безтурботності, що демонструється чоловіками й жінками, оснащує будь-якого суб’єкта, що дорослішає, всіма необхідними навчальними матеріалами.
Однак головному герою не тільки складно визначитися із незрілими потягами: схеми, що синтезували макет об’єкта бажання, примусили його засумніватися в цінності оригіналу. Перед ним виникає дилема – пожертвувати оригіналом заради копії, тобто відмовитися від насолод дорослого життя, зробивши ставку на мрії про емансипацію потягів, чи розпрощатися з копією на користь об’єкта бажання, який вислизатиме безвідносно до ступеня доступності. Насичені кольори, що домінують в даній кінокартині, описують прикмети реальності тієї людини, яка ще не знає життя – реальності, що вражає, приємно шокує та п’янить. Звідси, органічно вписана музична композиція «Матір-небо» рок-гурту CAN, що, паралельно вводячи історичний контекст сюжету (розквіт психоделічного року в британському суспільстві), підсумовує пізнавальні амбіції героя: міфологічна Матір-небо – це символ катастрофічного потрясіння-пробудження, що несе комфортну деперсоналізацію та пантеїстично натхненну всемогутню самість, під тиском якої кордони між копіями й оригіналами стираються.
В запамороченні юності головному герою вказує правильний шлях багатоголовий фемінний Вергілій, який виконує накази Матері-неба – це ошатна Венера Анадіомена, що ніби постала з рядків Артюра Рембо, повія з гіпсом на нозі, що зачаровує більше співчутливо-дружелюбною лагідністю, аніж принадливістю, та рудоволоса красуня, настрій якої коливається від пропозицій коханця до обіцянок нареченого. Коли головний герой у красномовній сцені пошуку діаманту на покритій снігом місцевості (справа, завідомо приречена на провал) досліджує кожен клаптик і, врешті-решт, віднаходить даний у всій своїй доступності, безумовний та розпростертий об’єкт бажання, стається ще одне пробудження: він втрачає цікавість до знахідки, яка рівно в мить своєї появи знецінюється, він виявляється фізично неспроможним скористатися нею. Так що поки продуценти рок-н-ролу розважаються, а панки свавольствують, фундатори року, творці надто різнокаліберної за змістом аудіальної культури 60-70-х, визначаються з тим, що вони хочуть, чергуючи солодке забуття у досвіді споживання наркотичних речовин (як то “Lucy in the sky with diamonds” The Beatles) із повною готовністю узріти темряву та насмілитися жити з нею (“Paint it black” The Rolling Stones чи “Set the controls for the heart of the sun” Pink Floyd). Індивідуальна історія божевілля одного підлітка та колективна історія цілого покоління синхронізуються.
Ілюстрації взято із фільму «Глибина» Є. Сколімовського (1970).