Олена Вербівська

Крик брутальності. Аудіальні бунти у фільмах Єжи Сколімовського. Частина 2.


Друга перспектива, розглянута Єжи Сколімовським у фільмі «Крик», виносить британське суспільство за дужки (місце дії – малолюдне напівселище), замінюючи п’янке звучання психоделічного року в інтерпретації дезорієнтованого суб’єкта дорослішання на тверезий погляд дослідника, що схиляється до накопичення почерпнутого у природи матеріалу, вивчення меж музики, а не її творення. В робочий час головний герой – звичайнісінький органіст в церкві. Вдома він – експериментатор-авангардист, який видобуває музику із підручних матеріалів, табуйованих загальноприйнятими музичними інструментами. Орган, як і будь-який музичний інструмент, накладає свої онтологічні зобов’язання, які ні розірвати, ні обійти, примушує матерію звучати в один, єдино правильний спосіб, монологізуючи її та відбираючи варіативність. Натомість предмети першої необхідності, що цілодобово присутні, ні до чого не зобов’язують: не зважаючи на те, що звуки, на які вони здатні, обумовлені структурою їхньої фізичної будови, в даному разі матерія все ж таки залишається незаанґажованою. Наприклад, звук скрипу дверей вносить свій вклад у полілогізм аудіального плину буття тому, що продукується не музичним інструментом, за яким стоять декларовані соціальним порядком змісти на позначення певної музики як професійної, а надто буденним предметом, що має практичну спрямованість, тобто є одним із тисячі подібних предметів, які рідко помічаються на належному рівні навіть в ситуаціях безпосереднього застосування.

Йдеться про звук, який, стаючи усвідомлюваним, нічого не змінює поза радіусом дії причини свого виникнення. Втім, ціною втрати слуху в полілозі речей вимальовується сира, незаанґажована матерія – вимір шуму, не музики. Головний герой в переслідуванні найпростіших, найбуденніших елементів опиняється в підвальних імаджинаріумах, а експериментування зі звуками вивершується одержимістю віднайти/винайти першооснову, беззаперечний абсолют, авторитетність якого лежала б у його простоті. Відтак, Єжи Сколімовський бере за озброєння творчість Френсіса Бейкона, що втручається в аудіальні ряди та перериває тривання музичного твору, обмінюючи незаанґажованість матерії на конкретизовану авторитарність шуму.

Герої фільму періодично втілюють картини Бейкона: жінка, дружина музиканта, випадково стає в позу суб’єкта із твору «Паралізована дитина…», що супроводжується фантасмагоричною зміною кольорової сцени на чорно-білий узагальнювальний кадр; таємничий незнайомець в чорному вбранні, що раптово являється неначе з метою порушити спокій та похитнути усталений порядок, у вирішальній сцені наслідує своїм образом та подобою «Крик» Бейкона. Варто відмітити певне відставання між імаджинаріумами та природнім ходом речей: картина «Паралізована дитина», що показується в музичній студії разом із предметами музичних розмірковувань героя, випереджає те, що стається потому – аналогічний кадр жінки, який не зовсім вписується в загальний настрій сцени.

Проте незнайомець, який скидається на альтер-еґо головного героя, направду обертається носієм безґрунтовності та первозданності – тих властивостей, які присутні у найпростішому шумі, найбільш короткотривалому звуці, що вдаряє фізичною силою і аж ніяк не змістом. Іншими словами, крик, що паралізує та знищує все живе – це те, що не вистачає музиканту-авангардисту в майстерні виробництва звуків. Це те, що потрібно реміснику-упоряднику, який, займаючись вдосконаленням, автоматизацією своєї майстерності виготовлення насущних речей, жадає отримати невелику винагороду – зустрітися із експонатом, що не піддається поясненню, що не може бути записаним у музичній студії. Можливо, герой жадає викарбувати звук, який допоможе йому здійснити інтелектуальну провокацію на кшталт ігор Джона Кейджа? Дар крику – це дар залишатися вічною класикою на правах харизми творця, продуктивної для творчості. Прокричати в стилі Бейкона означає сказати «Я є» – сказати так, щоб співрозмовнику-реципієнту довелося або смиренно підкоритися брутальній силі, прийнявши її умови, або померти, не витримавши тиску на барабанні перетинки, не переживши гіперприсутності могутнішої істоти та цим самим увічнивши діяльність творця.


Ілюстрації взято із фільму «Крик» Є. Сколімовського (1978).