Мультикультуральні суспільства породжують еклектичний режим існування, в якому побутують мінливі ідентичності. Люди із властивостями властивостей, що запозичуються із різноманітних джерел, що перехрещуються та переплітаються, формуючи розрізнені мозаїки чиїхось історій… Десь тут монтується автентичність — вузол фрагментованих значливостей, які закодували колективну пам’ять. Еклектика, устаткована поєднанням незначних елементів японської культури із загальносвітовими трендами, настановами споживацької культури – таким заявляє про себе японське суспільство у фільмі Фридрика Фридриксона «Холодна гарячка», де в головного героя Гірата раптово виникає потреба в тому, на що в нього ніколи не вистачало часу. Він вирішує виконати обов’язок перед предками — здійснити обряд вшанування пам’яті батьків, що померли в трагічних обставинах в Ісландії. Повернення, яке не є поверненням, дім, який ніколи не був домом, автентичність, яка виникає в процесі осягнення чужої культури — це магія подорожі від мультикультуральних змістів вглиб до позачасового архетипового ритуалу возз’єднання з природою.
Гірата опиняється на чужій йому землі, непроникній, холодній, окутаній вічною мерзлотою із рідкісними оазами теплоти. Це якраз те, що шукає герой в ірраціональних приступах ностальгії – пізнати свою культуру через чужу, пройшовши довгий шлях без дороговказів. Гірата перебуває в стані дитячого подиву, фасцинування перед незвіданою землею, і при цьому не важливо, що він досвідчує — сакрально всюдисущний спів тутешніх жителів, пронизливий крик сирени, яка чомусь допомагає у хвилину безвиході, музичне наповнення радіо, що магічним чином не можна вимкнути чи нерозбірливі діалоги безцеремонної американської пари, якій начхати на красу безмежних просторів Ісландії. Часто він сліпо прямує, не переймаючись тим, чи далеко ще кінець, міркуючи з іншими про життя та смерть, насолоджуючись надзвичайно білою холодною пустелею. Не випадково у фільмі час від часу використовується ефект засвічення екрану в сценах, де сніг превалює: це підкреслює розчинення головного героя в навколишньому середовищі, героя, що от-от розтане в міжкультур’ї, вичерпавши пізнання магічного місця, по духу паралельному Японії.
В елементах ісландської культури, які недоступні для головного героя, лежить банальна мудрість, що має міфологічні корені – мудрість про те, що смерть далеко не кінець. Могильник, який вважає свою роботу веселою, фотограф, що подорожує світом з метою вивчення та власне фіксації (на плівку) поховальних обрядів – всі ці дивакуваті герої демонструють напрочуд веселе та світле відношення до смерті, адже найкращим вшануванням пам’яті померлих може бути тільки урочисте святкування життя. Однак це не має бути танець божевільних із розряду бенкету під час чуми: йде мова про позиціювання певного відрефлексованого екстазу, тобто з усвідомленням швидкоплинності та відмовою від цілковитого занурення в хаотичний потік життя з ціллю вловити сиру даність кожного моменту як останнього та унікального. Про це й говорить оксюморон, використаний в назві. В холодній гарячці японець Гірата вивчає свою культуру, яку він несправедливо забув. В холодній гарячці життя судорожно повідомляє про смерть.
В оформленні використано кадри з фільму Фридрика Фридриксона «Холодна гарячка»