Олена Вербівська

Важливо відмітити дуже тонку межу, яка розділяє реальну недієздатність та небажання щось роботи: фізична неповноцінність персонажів Бекета виступає певним епіфеноменом їх внутрішнього стану, змістом якого є тотальна апатія, безвольність, що обертається гострою чутливістю до фізіологічних процесів, зосередженістю на автоматичних рухах, що здійснюються самі по собі. Іншими словами, якщо персонаж одного разу усвідомлює, що він паралізований, то слід очікувати, що за цим стоїть давно виплекана ним дитяча розчарованість світом. Ось справжня історія Гема: він просто вирішив зменшити кількість щоденної метушні, поборовши її такою дозою апатії, якої достатньо для того, щоб повільно чекати логічної смерті. Хоча в умовах, коли не залишилося нічого вартого життя, сліпий старий паралітик Гем безперешкодно функціонує в унісон із ритмами годинника, який відбиває останні дні постметушливого світовідчуття. Він навіть свариться, погрожує своєму помічнику залишити його без їжі та даху над головою. А втім темрява незбагненної катастрофи, що знаходиться за вікном комфортної мушлі, метастазує у персонажа Клова: з розмов між ними можна дізнатися, що у Клова так само погіршується зір і ходити стає все важче. Не світ гине, а вони. Репліки їхні незакінчені та беззмістовні, пам’ять пошкоджена, тіла спотворені втомою від життя. Інспектуючи через телескоп світ, що знаходиться поза кімнатою, Клов називає сонце сірим. Адже холодний інтероб’єктивний світ є чимось середнім між днем та ніччю. Залишається тільки впасти й розпластатися на його поверхні, дозволивши єству повністю ослабнути в спонтанних пошуках вертикальної опори, а потім анулювати пройдений шлях життєво необхідною амнезією.

У другій частині «Моллоя» головний герой Жак Моран — детектив, який отримує завдання знайти місцеперебування Моллоя. На певному етапі його повідомляють про закриття справи, і про те, що можна припинити пошуки. Однак з часом у Морана майже відмовляють кінцівки, а тому другу частину подорожі йому доводиться повзти. Невже він просто вживається в роль Моллоя — людини, що не зрозуміло ким та для чого розшукується? Метаморфози Морана мають наслідувальний характер, подібно до Клова, на якого чатує доля найближчого товариша. Моллой дублюється, тому що такі закони легітимації механізму забування/пригадування — забути себе і, зфантазувавши двійника, пригадати знову. Однак справа тут навіть не в тому, чи є Моран продуктом деменції Моллоя (рівною мірою навпаки): коли непов’язані одиничні речі раптово демонструють невичерпний потенціал до зрівнювального звичкою склеювання, до звукоізоляції, з позиції якої персонажі нездатні один одного чути й розуміти, народжується всесвітній абсурд. Розірвані зв’язки, яких ніколи не існувало, формують непроникну реальність, де градус живого вимірюється категорією руху, тремтінням тілесних обрисів безликих об’єктів. Напівобірвані, беззмістовні діалоги героїв «В чеканні Годо», випадкові перехожі, які розігрують садо-мазохістичний театр — це все є акомпанементом систематичного відшліфовування звички, доведення її до такого рівня неперевершеності, на якому демократія об’єктів розкладається в об’ємі їхньої інтенсифікованої предметності.

Є щось комічне в тому, що ми не можемо зрозуміти  чи причиною дисфункціональності героїв Бекета, є інвалідність, чи лише свідома або несвідома безвольність. Йдеться про перепрочитання позиції, згідно з якою предмет (з розряду радикальної чужості), що принципово не піддається символізації, відштовхує та жахає: мораль Бекета полягає в тому, що невловимий досвід смерті, до якого наближує зустріч із нерепрезентабельним шляхом перфорування сфери повсякденності, не жахає, а смішить. Забажати відпочинку і потім за іронією долі отримати бажане — це повернення комічного. Численні створіння Бекета плазують на поверхні дивакуватого світу, схиляючи перед ним свою голову та спрямовуючи погляд на дно, не тому, що їх роз’їдає зсередини благородна аристократична нудьга з нальотом прокрастинаційної апатії: вони вже давно втратили знання про діалектику задоволення/страждання як засадничого досвіду молодості просто тому, що настала закономірна подія довгоочікуваної старечої кволості. Ці безликі диспропорційні створіння пасивно втілюють втому від життя — такий собі евфемізм смерті. Тут є щось від холодного льодяного сміху перед незбагненністю.


В оформленні використано кадр із п’єси С. Бекета «Кінець гри» у лондонському театрі Ноеля Коварда (10 березня 2004 року).