Минулого разу ми говорили про Горгія Леонтійського як апологета істини, а в цей раз поговоримо про славно(сумно?)звісного Протагора з Абдер та його відомий концепт “homo mensura”, який було досить специфічно витлумачено Платоном і саме під цим «соусом» він переважно увійшов в історію думки. Спробуємо розібратись, що з саме мав на увазі мислитель з Абдер, розглянувши кілька варіацій тлумачення його тези.
Ну а щоб краще розуміти про що тут йдеться, – залишу посилання на попередні частини вже за традицією:
Софісти (1). Злободенні та людяні
Софісти (2): Злободенні та людяні — Софістична пайдея
Софісти (3). Злободенні та людяні — Софістична пайдея, частина 2
Софісти (4). Злободенні та людяні: Софіст — апологет істини?
«Людина є мірою усіх речей, існуючих — що вони існують,
неіснуючих — що вони не існують.
πάντων χρημάτων μέτρον άνθρωπος, των μεν όντων ως έστιν,
των δε μη όντων ως ουκ έστιν» [В 1 DK]
У Платоновому «Протагорі» Протагор стверджує, що він навчає еубулії (εὐβουλία), доброму обмірковуванню:
«Метою мого навчання є гарне обговорення побутових питань,
знання, як найкраще управляти власним домогосподарством, та міським,
щоб бути найбільш здатним діяти та говорити в інтересах міста.
τὸ δὲ μάθημά ἐστιν εὐβουλία περὶ τῶν οἰκείων, ὅπως ἂν ἄριστα τὴν αὑτοῦ οἰκίαν διοικοῖ,
καὶ περὶ τῶν τῆς πόλεως, ὅπως τὰ τῆς πόλεως δυνατώτατος
ἂν εἴη καὶ πράττειν καὶ λέγειν.»
[318e – 319a = 80A5 DK]
Вчення Протагора мало практичну і конкретну мету, і багато збережених свідчень та фрагментів свідчать про те, що воно було в основному присвячене розробці аргументованих прийомів (які, ймовірно, досліджувались у таких текстах, як Антилогії та Мистецтво еристики). На жаль, у нас є мало доказів того, чим насправді були його розвідки. Цілком ймовірно, такі твердження, як, що в кожному питанні є два логоси, протилежні один одному (80A1, B6a DK) або що неможливо суперечити (80A19 DK), разом із заявою про посилення слабшого логосу (the) (80B6b DK), належать до цього контексту. Щодо відомої тези про те, що людина є мірою всіх речей, то згідно з джерелами, це речення відкривало публічну декларацію (епідейксіс), з якою він виступив на публіці перед потенційними учнями.
«Істина» — одна з найвідоміших книг Протагора. Стародавні автори досить рідко самотужки давали назви своїм книгам — зазвичай назва була продуктом колективної творчості; але Платон і Аристотель постійно посилаються на текст Протагора як на «Ἀλήθεια», а також використовують смислові каламбури, кепкуючи над автором, що підтверджує той факт, що Протагор сам обрав цю назву. Поняття «істина» зіграло помітну роль серед ранніх античних філософів: обираючи цей термін для назви, Протагор явно хотів представити себе спадкоємцем усталеної традиції; і ставлячи під сумнів існування однієї єдиної істини, як ми побачимо, він намагався її оскаржити. Перше речення трактату повністю підтверджує провокаційні наміри автора:
«З усіх речей мірою є людина: з тих, що є, такими, що є;
а з тих, що не є, такими, що не є.
Πάντων χρημάτων μέτρον εστίν άνθρωπος, των μεν όντων ως έστιν,
των δε μη όντων ως ουκ έστιν.»
[80B1 DK; для зручності це речення буде скорочене як НM – homo mensura].
НМ — один з небагатьох автентичних фрагментів Протагора, який зберігся, і багато джерел того часу підтверджують, що висловлювання відпочатково було сформульовано саме в такій формі. Проблема, однак, полягає в його непрозорості: читачі вже тисячі років дискутують, що насправді мав на увазі Протагор, і сучасні тлумачення поки що не вносять ясності в цю проблематику. Власне кажучи, не можна виключати, що певна міра двозначності була навмисною. «Істина» була не науковим трактатом, а епідейксисом, текстом публічного виступу, який мав на меті «продемонструвати власну віртуозну майстерність в практиці аргументації» [1]. Відкриваючи свою промову, Протагор прагнув привернути увагу своєї аудиторії (чи читача), тому перше його висловлювання мало зачепити думку слухача та спонукати його вчуватись у промову, аби розібратись у позиції автора. У цьому немає нічого дивного, оскільки бажання привернути увагу аудиторії було цілком типовим для ораторів.
Це не означає, що концепт НМ мав лише вимір «хайпу», а смисловий вимір є максимально другорядним. Це просто момент «утаємниченості», «герметичності» (який перейняв і Платон), коли дістатись до осердя думки може лише обраний, такий собі «Індіана Джонс від філософії», який не боїться зануритись у тартар текстологічних і термінологічних розвідок. Для таких героїв думки виявиться необхідним прояснити сенс слова «людина» в цьому вислові: чи має на увазі автор під «людиною» кожна людина чи взагалі людство. Розберемось з цим — інші частини головоломки стануть більш зрозумілими для тлумачення. Також це допоможе нам оцінити основний зміст тези Протагора та сферу його застосовності, щоб визначити, чи є це лише гносеологічною тезою чи вона також має практичні й політичні наслідки. Як виявиться, речення можна читати на різних рівнях, відповідно до логіки побудови подібних висловів в той час, адже багаторівневість смислів і тлумачень цілком органічно уживалась в невеличких сентенціях.
Існує три основних джерела для НМ: Платон, наше найважливіше джерело, Аристотель і Секст Емпірік. Всі троє розуміють цю фразу — принаймні на рівні першого, буквального сприйняття — так, що «людина» позначає «кожну людину». У Теєтеті НМ прирівнюється до твердження, що «знання — це відчуття», і перефразовується таким чином:
«Як кожна річ представляється мені, такою вона і є для мене,
і як вона представляється вам, так само вона є такою для вас.»
[Теєтет 152а]
Отже, якщо вітер здається мені теплим, то для мене він теплий; а якщо для іншої людини він здається холодним, — для неї він холодний. Іншими словами, НМ означає, що кожна людина є мірилом її власних відчуттів, а Протагор постає прихильником емпіричної теорії, яка базує знання на сенсорних даних. Свідчення Платона є надзвичайно важливими, і його реконструкція також використовується іншими авторами (див. 80A16 DK і 80B1 DK). Однак це редукційне тлумачення, яке потенційно може ввести в оману.
Основна мета Теєтета полягає не в тому, щоб точно викласти тези опонента, а в тому, щоб показати їхні філософські межі: за Платоном, теза НМ є нечіткою; один з варіантів її витлумачення — це припущення, що Протагор говорив лише про відчуття; а оскільки (за Платоном) неможливо базувати знання лише на відчуттях, то з цього випливає, що теза помилкова. Це суворе емпіричне прочитання є цікавим з історико-філософської точки зору, але воно історично недостовірне, оскільки Протагор говорив далеко не тільки про відчуття. Примітно, що сам Платон також допускає, що фраза Протагора мала більш широке значення, зауваживши, що НМ стосувався також усіх думок і суджень (157d, 170a – 171a). Аристотель і Секст Емпірік також зауважать необхідність ширшої інтерпретації, адже НМ стосується не лише відчуттів, а й загалом усіх думок і суджень (і особливо – ціннісних суджень). Під таким кутом зору НМ означає, що кожна людина є головним суддею усіх своїх суджень — не тільки про те, теплий чи холодний вітер, але і про те, чи є виконання певної дії правильним.
У наступній частині розглянемо: абстрактно чи практично ставився Протагор до людського знання, чи має враховуватись особистий (у тому числі — професійний досвід людини) та як бути з мудрецями, якщо кожен сам собі суддя.
До нових текстів, мої сміливі читачі із запалом Індіани Джонса! І нехай буде з нами Істина!
Примітки:
- Lee, Mi-Kyoung, 2005, Epistemology after Protagoras: Responses to Relativism in Plato, Aristotle, and Democritus, Oxford: Clarendon. P. 27
Фотографія: кадр з фільму «Індіана Джонс» в обробці авторки.