Розвідка софістичного τέχνη продовжується і в четвертій частині опусу про софістів ми вже перейдемо до більш сакральних моментів — буття, логосу, етики й спробуємо розібратись – яка людина є мірою всіх речей і навіщо їй це треба. Якщо ще не читали попередні частини, залишаю на них покликання, бо там ідеться про те, що лягло в основу Європейської цивілізації (сподіваюсь, це досить пафосний спойлер, який вас заінтригує):
- Софісти (1). Злободенні та людяні
- Софісти (2): Злободенні та людяні — Софістична пайдея
- Софісти (3). Злободенні та людяні — Софістична пайдея, частина 2
Минулого разу ми згадували відомого софіста Горгія Леонтійського, який цікавий нам своїми учбовими промовами (τέχναι̋), «Енкомій [Похвала] Олені» та «Апологія [Захист] Паламеда» (IV 1–2). Тому з них ми і почнемо. Перша з цих промов — класична демонстрація того, як слабкий аргумент/логос зробити більш сильним (τὸν ἥσσω καὶ κρείσσω λόγον πεποιηκέναι; [див.: Стефан Візантійський, стаття «Абдери»]). Автор будує свою аргументацію у вигляді полілеми (умовноподільний умовивід), певним чином виправдовуючи вчинок Олени Прекрасної. Він наводить кілька причин того, чому її не можна засуджувати і порівнює ці причини поміж собою, переконуючи читача, що λόγος, будучи нарівні з божественною волею і природніми явищами, сам по собі може привести до обставин, які з юридичної точки зору будуть кваліфікуватися як «обставини непереборної сили». Сила слова для Горгія подібна до ліків (φαρμάκων), «адже як одні ліки витягують з тіла одні рідини, а інші — інші, і припиняють, одні — хворобу, а інші життя, так само і промови — одні викликають горе, інші — радість, страх, чи пробуджують у слухачах завзяття, а деякі отруюють (ἐφαρμάκευσαν) душу злобними вмовляннями і зачаровують її. Так що варто визнати, що, якщо вона підкорилась словесним вмовлянням, то вона не винувата, а нещасна».
Аналогічну думку приписує Горгію і Платон, відзначаючи, що, на думку Горгія, «мистецтво (техне) переконання набагато важливіше за інші мистецтва; адже все те, що йому підвладне, воно робить рабами добровільно, а не насильно» (Платон, Філеб 58а–b, II 48).
Горгій так пояснює мету написання «Енкомію»:
«(20) Як же можна вважати справедливим те звинувачення, яке висунуто
проти Олени, якщо вона зробила те, що зробила або тому, що була
переможена Еротом (ἐρασθεῖσα), або переконана промовами, або
викрадена силою, або примушена божественним примусом?
Хіба в кожному з цих випадків вона не уникає звинувачення?
(21) Цією промовою я позбавив жінку від поганої слави,
дотримуючись при цьому того порядку, який встановив
на початку промови. Я постарався зняти несправедливе
звинувачення і уявлення, засноване на незнанні.
Моїм бажанням було скласти промову,
Олені — похвалу, а мені — забавку.»
[Заключне слово з «Енкомія Олені»]
Як і «Енкомій Олені», промова «Про те, чого немає, або Про природу» (зараз є два досить відмінні варіанти цієї промови) також була пропедевтичною, принаймні це найбільш вірогідний варіант. Для ілюстрації методу «τὸν ἥσσω καὶ κρείσσω λόγον πεποιηκέναι», Горгій піднімає вже менш практичні, але набагато складніші теми, препаруючи тим самим вже наявний канон: він піддає сумніву «буття», яке Парменід намертво ввів у філософський дискурс, і ставить питання, досить неочікувані для того часу. Наприклад, Горгій піддає сумніву існування оточуючого світу, чи принаймні достовірність цього (чим не феноменологічне епохе?), робить розрізнення видів буття у нашому мисленні (мислення про уявне і мислення про реальне), піднімає питання про можливість розуміння іншого і висловлення невимовного (того особистого досвіду, який неможливо вербалізувати). Деякі вбачають в цьому інтенцію до підважування істини, але мені здається, що це чисто філософська потреба дійти до самих початків і впевнитись, чи немає чого поза ними ще, адже «філософія — це завжди щось ще», як говорить український філософ Вадим Менжулін. Таке випробування на міцність засновків тогочасної онтології дає Горгію обшир для розгортання менш догматичної і вузької епістемології, що має спиратись на дійсно достовірне — досвід.
За таких умов постає в цілком іншому світлі твердження, що єдиним достовірним критерієм для будь-якого судження виступає відповідний в даний момент (τῷ καιρῷ, II 12) безпосередній людський досвід, а предметом дослідження є не світ, але мова, як те, через що ми самі найбільш повно репрезентуємо для себе феномени. Отже, хоча життя сповнене нерозв’язних суперечностей і кожен аргумент в практичному плані може, за певних обставин, обернутися на свою протилежність, утримуватися від суджень недостатньо, потрібно діяти! Таким чином Горгій переводить риторику зі сфери вивчення способу вираження думок та мистецтва красномовства у статус науки зі своїми особливими принципами і критеріями достовірності, яка зорієнтована на практичну дію та розширення меж епістемології. За переданням, Горгій «мав звичай говорити, що всякий, хто нехтує філософією на шкоду всім іншим наукам, подібний до нареченого, який бажає Пенелопу, а спить зі служницями» [Ватиканський гномологій 743, 166, I 22].
Що ж стосується іншої праці Горгія, згаданої мною на початку, то в «Апології Паламеда» він фактично доводить до апогея ту інтенцію, яку пізніше Платон вкладе (принаймні частково) у «Апологію Сократа»: він намагається прояснити терміни тогочасної юриспруденції та етики, підводячи під них спільний онтологічний базис.
«(1) Звинувачення (κατηγορία) і захист (ἀπολογία) — це суд (κρίσι̋) не щодо смерті.
Адже на смерть природа своїм рішенням засудила всіх смертних в день їх
народження. Суперечка йде про честь (τιμῆς) і безчестя (ἀτιμίας), про те,
чи повинен я померти справедливо (δικαίως) або ж насильно померти
з великою ганьбою і в результаті ганебного засудження. (2) Такі дві
можливості, і ви керуєте однією, а я — іншою, я — правом (δίκης),
ви — насильством (βίας). Адже ви з легкістю мене вб’єте, якщо захочете,
оскільки керуєте тим, що абсолютно не в моїй владі.»
[Вступ до «Апології Паламеда»]
Окрім розрізнення права і насильства й визначення суб’єктів, які ними оперують, кидається в вічі й цілком персоналістичний підхід до людського буття: жодна людина не власна над «небуттям» іншої (це сфера природніх, космологічних законів), стосунок між людьми (принаймні на рівні суду полісу) встановлюється у сфері етичного, — честі (τιμῆς), безчестя (ἀτιμίας) і справедливого (δικαίως). Мені в цьому вбачається глибока повага Горгія до базової цінності громадянина полісу — автаркії, яка не дає об’єктизувати стосунки між суб’єктами права навіть за умов смертного вироку. Епістемологічні висновки з цього Горгій виписує напряму:
«(24) Те, що ти не знаєш того, в чому мене звинувачуєш, — це очевидно.
Тобі залишається, отже, за відсутності знання, спиратися на ґадку (δοξάζειν).
Отже, довіряючи лише ґадці, найбільш непевній речі, і не знаючи
істини (ἀλήθειαν), ти, найбільш зухвалий з людей, осмілився
звинуватити людину в злочині, що карається смертю?
Звідки у тебе усвідомлення того, що я це зробив?
Адже всім людям властиво мати думку про все,
і ти нічим не мудріший за інших в цьому відношенні.
І довіряти слід скоріше не тим, хто має ґадку, але тим,
хто знає; і не слід ґадці довіряти більше, ніж істині,
але, навпаки, істині більше, ніж
ґадці (τὴν ἀλήθειαν τῆς δόξης).»
Софіст апологет істини та раціонального осмислення достовірності фактів? Виявляється — так! Чому ж тоді теза софістів (точніше, Протагора, але матиму зухвальство допустити, що й інші софісти її поділяли) про «людину як міру всіх речей» ввійшла в історію в інтерпретації Платона з дуже негативними конотаціями?
— Розглянемо це у наступній колонці! До зустрічі!
Фотографія — коллаж авторки.