Вісімка — то нескінченність. Восьмий день війни відчувається ніби виток нескінченної спіралі, цього не може бути, але це було завжди, це вічне повторення того самого, тієї одпочаткової боротьби, яка тече в крові України.
З цим новим витком все здається перегортається на власного двійника — ідеї на дії, слова на відчуття, реальність — на фейк. Ідея єдиної незалежної України втілюється в пальцях мільйонів. Пальцях тих, хто несе ними зброю, спускає гачок, натискає на кнопку, барабанить по клавіатурі, плете сітки і складає одяг та їжу. Слова політиків, які завжди здавались позірними й пустими балачками, в українських реаліях набувають якоїсь онтологічної вагомості й важкості, в них стає сенсу більше, ніж в тих глибокодумних текстах, в яких знаходив відраду до цього. Разом з тим реальність навколо трансформується до невпізнаваності — від повного перекручування ворогом того, що бачиш на власні очі, до просто фізичної трансформації доріг, дворів, домів і людей, що тебе оточують.
Взагалі все навколо стає надто фізичним, тілесним, особливим на дотик, важким для дихання. Ідея любові до власної країни, яка здавалась такою абстрактною і патосною, зараз гарячою кров’ю б’ється у скронях до різкої болі в повіках. Загарбницькі наміри ворожих сусідів, які ще два роки тому огортали тебе переважно в інформаційному просторі, зараз огортають звуками бомбардувань і ракет трохи не цілодобово. Їхня пропаганда, яку кілька років розбирала як дурнуваті пазли, зараз повністю розсипалась і звучить у вухах гулом сирен. В цьому немає логіки, тут є лише фізика. Те, що намагалась так довго зрозуміти, зараз відчуваєш і проживаєш щомиті, навіть уві сні.
Що каже про війну мій фах, моя філософія? Мало, занадто мало і абстрактно каже, принаймні поки. Переважно все сказане про війну стосується або надто абстрактних етичних і правових ідей (на кшталт справедливої війни), або надто суб’єктивних переживань одного окремішньо взятого страху (на кшталт Освєнциму чи Гулагу). Як зробити не опис того, що має бути, але що є недосяжним, і не опис того жахіття, що закручує свідомість у свій паралізуючи вир? Як зробити аналіз в сучасних термінах Європейського словника філософій те, що є ані логічним, ані людяним, ані історичним? Як перейти від конструювання минулого і майбутнього до конструювання реальності тут і зараз, коли базові потреби в безпеці і їжі затлумлюють потребу осмислення? Та все ж бажання філософської нарації ниє тим самим гудінням сирен у вухах і тремтінням колін при вибухах за вікном. Не хочеться помирати без роз’яснення того, як нелюдськість змогла заполонити цілу країну, як російська культура, породивши ниций і пропагандистський «русский мир», стала зброєю масового ураження, яка забирає тисячі життів. Щохвилини — отут, поряд зі мною. Не хочеться також помирати без створення нової національної метафізичної мапи, без того, щоб побачити свою країну вільною і самостійною. Одне з того, що мене більш за все лякало останні роки гібридної війни з Росією, це те, що в тупому протиставленні їй ми почнем дзеркалити її звички і навички. І, почасти так і було… Але зараз ми не протиставляємо себе ворогу — ми встаємо проти нього. Це дві різні історичні позиції — позиція постколоніальної ненависті до величного агресора та позиція суверена власної долі, який має силу боронити власну ідентичність. Саме «знання — це сила» — філософська максима, яка стала реальністю на досить великому клаптику європейської землі.
Ми знаємо свою мету,
Ми знаємо хто ми
Ми знаємо ким ми не є
Ми знаємо задля чого ми зараз живемо.
Ми відстоюємо ті цінності, які зросли з колиски афінської демократії, ми творимо європейську історію, яка почалась з філософії, ми боронимо нашу державу, яка писатиме новий світовий наратив свободи та ідентичності.
Ми – це Україна.
4 березня 2022 року. Київ, затишшя між обстрілами.