Ксенія Зборовська

Почавши розбиратись хто ж така людина за Протагором, неможливо не зачепити категорію ще більш абстрактну — людство, humanitas. Що робить нас — нами, як спільноту? Як унікальну спільність, аналогів якій немає принаймні на цій планеті точно. Питання чи то банальне, чи то надто по-німецькому романтичне. Хіба раціональні та прагматичні греки глибоко над цим замислювались, тим паче в космополітичних масштабах, а не на рівні власного еллінства? Виявляється так, ба більше — софіст Протагор закладає основи такої спільності, до якої сучасні люди тільки прагнуть, звільняючись від болючих кайданів нерівностей у всіх прошарках нашого життя.

Як він до такого дійшов? Цей тернистий шлях розглядався у попередніх есеях:

Ну а ми спробуємо зазирнути до початків. І як я часто кажу: не було поступу від Міфу до Логосу, але лише їх гармонійне поєднання в єдиній структурі схоплення світу змогло дати те, що ми тепер вважаємо початком європейської філософії. Про що я? Давайте розбиратись.

У першій частині Платонового «Протагора» софіст розповідає Сократу та іншим слухачам власну версію міфу про Прометея (Протагор 320c – 322d = 80C1 DK). У діалозі цей міф має на меті захистити афінську демократичну практику свободи висловлювати власні ідеї в публічному контексті. Та не менш важливою в цьому аспекті є апологетика посягань Протагора на можливість викладати «політичне техне». Коротко його переповім, адже він трохи відрізняється від усталеної варіації цього міфу в нашому дискурсі. На одному з етапів творення світу боги довірили Прометею наділити кожен вид живих істот характерними якостями, які необхідні для виживання. Прометей (буквально «той, хто першим розуміє», «хто передбачає») передав це завдання своєму братові Епіметею («той, хто зрозуміє згодом»), та сталась прикра річ — Епіметей в розподілі ненавмисно обійшов людей, залишивши їх ні з чим. Дізнавшись про таку прикрість Прометей захотів допомогти людям, але усі якості вже було розподілено, тож необхідно було віднайти щось ще. Прометей викрав у богів вогонь і технічні знання: з таким набором люди могли долучитись до божественного, опанувавши логос, техне та здобувши навички облаштування власного ойкосу — приготування їжі, виготовлення одягу, спорудження житла. Здавалось би з таким даром життя людей мало стати найліпшим з усіх живих істот! Та цього явно було недостатньо, оскільки людство трохи не знищило себе за браком  політичної мудрості: «і зібравшись разом, вони вчинили несправедливість один проти одного … так що ще раз розійшлись і були згублені». (322b).

Зникнення людського роду явно не входило у плани верховних богів, тому тут вже втрутився й сам Зевс, за дорученням якого Гермес розподілив поміж людей справедливість (dike) і сором (aidos). Розподіл цей був, ми б сказали, демократичним — отримали всі і вдосталь, що було справжнім чудом щедрості, адже, наприклад, схильності до мистецтв розподіляли зовсім не так — одні можуть бути лікарями, співати чи грати на музичних інструментах, інші ж не мають до цього хисту.

Протагор пояснює у своїй промові (322d-328d), що наділення людей dike та aidos — двома ключовими чеснотами людства, — це основа соціального життя людей, а отже й базис його політичної теорії.

Цей фрагмент з діалогу Платона не можна вважати оригінальним, тобто таким, який напряму цитує реально промову Протагора. Разом з тим, дослідники схиляються до думки, що протагорівського вчення тут все ж є в вдосталь. Проблема як завжди полягає в інтерпретації цієї історії. Є принаймні дві можливості.

На думку кількох вчених, цей міф відображає погляди Протагора на розвиток людської цивілізації, що було дуже дискусивним моментом в Афінах V століття [1]. Однак таке прочитання має кілька обмежень, якщо обмежитись буквальним чи навіть метафоричним витлумаченням. Міф ніби порушує власну логічну структуру, витісняючи з-поміж власних меж ланцюжки непослідовностей. Найбільш яскравим прикладом такої непослідовності в міфі постає сама ідея побутування людства: воно ніби вже існує, але відсутні якості, які мають бути визначальними для нього; незрозуміло як люди виживали певний час без навичок і техне до вчинку Прометея; та й наділення логосом-вогнем всього людства — ідея надто космополітична як для греків тих часів, адже вони вважали долучення до логосу — прерогативою саме еллінів. Та й втручання авторитарного й всезнаючого Зевса — не надто органічний вихід з проблеми для такого автора, як Протагор, якого ми цілком можемо кваліфікувати як агностика. Якщо ж залучати метафоричну оптику, отримаємо досить банальне узагальнення деяких популярних і поширених поглядів на прогрес людини [2], що не надто має стосунок до соціально-політичних поглядів Протагора, як принаймні мені видається. Тому такий погляд, за якого міф про Прометея постає як хронологічна реконструкція становлення людської цивілізації, не видається достатньо ґрунтовним.

Альтернативним і більш перспективним варіантом є сприйняття міфу таким, який він є, тобто міфом, — as a story and not history [3]. Йдеться не про заперечення хронологічного викладу історії у три етапи, а про те, що міф не потрібно трактувати так, ніби він пропонує натуралістичну реконструкцію розвитку нашої цивілізації. Його призначення скоріше в тому, щоб пояснити принцип організації нашого суспільства в цілому, що дасть змогу визначити деякі суттєві риси людства як такого — humanitas (цікавість до цього humanitas зринатиме в історії не так часто — у ранніх стоїків, деяких святих отців, Миколи Кузанського; тема далеко на попсова, як може здатися). Коли читати міф таким чином, аналітично, а не генетично, міф набуває нового спрямування: він має допомогти усвідомити хто ми такі, проаналізувавши власну природу у ключові періоди — дополітичний стан природи та політичний світ міста. Перший період зображує світ, за якого буття людства унеможливлено, другий — ілюструє те, завдяки чому люди можуть жити так, як вони живуть. Спойлер: це не технічні навички (або віра в богів). У цьому міфі ми знаходимо перший нарис тієї ідеї, яку Арістотель сформулює у тезі, що ми — політичні тварини. Люди є політичними тваринами і політичне суспільство — це не стільки остаточне досягнення довгої подорожі людства, скільки умова можливості людського життя, яке завжди пов’язане зі співіснуванням.

На цьому поки завершиться мій опус, але обіцяю продовження в наступній частині теми людства — і в розборі ставленні Протагора до техне (тут і про Гайдеґера не забудем з його ставленням до техніки!), і в аналізі його демократичних поглядів.

І най буде з нами істина!

Примітки:

  1. Kahn Ch.H., 1981. The Origins of Social Contract Theory. Kerferd. Pp. 92–108
  2. Cole Th., 1967. Democritus and the Sources of Greek Anthropology, Cleveland, OH: Press Western Reserve University. Р. 51.
  3. Beresdorf A., 2013. Fangs, Feathers, & Fairness: Protagoras on the Origins of Right and Wrong. In Protagoras of Abdera: The Man, His Measure / Johannes M. Van Ophuijsen, Marlein van Raalte & Peter Stork (eds.) Pp. 138–162.

Оформлення авторки.