В’ячеслав Циба

Слова іноді значать навіть більше за їхні витлумачення.

Відлуння сказаного впливає двояко: на поле схоплення і на поле підхоплення; на того, хто мовить, і на того, хто вчувається. Місце слухача лишається до часу пустим, воно заповнюється, коли слова почуті як мої, коли значення обернені в мої змісти, а вербальним формам улягають відповідні їм логічні функції. Коли не виявляєш реакції на сказане, мимохіть запитуєшся: чи правильно було висловлено те, що мали почути? чи почули саме те, про що тобі йшлося?

Непевність щодо висловленого спонукає продовжувати мовлення, намагаючись утвердити думку як конкретну безпосередність, яку слід донести завдяки вербальній рішучості. Проте не говорити ― це теж спосіб казати, хоча й по-особливому: вольове зусилля повідомлення тут заступає натяк, відпочаткове виходять на яв із другорядного, роблячи його помітнішим.

Інший спосіб вираження ― мовчання. Зазвичай ми мовчимо, коли не вистачає слів; коли те, що потрібно висловити, не піддається однозначному розумінню; коли вказівка на сокровенне полегшує безсоромні спроби привласнити його. Або, якщо бракує надії, що голос буде спроможний передати думку так, аби вона не зібгалася в банальний дріб’язок. Право говорити вможливлюється правом змовчати, хоча мовчання часто є не правом, а радше визнанням Іншого як гідного поваги.

Помилково вважати призупинення говоріння просто вимушеною паузою, інтервалом у шерегу звукової вібрації. На відміну від слова, мелодія грає з нами у здогад: лунаючи, вона зумовлює полохливе напруження і, супроводжуючи його мінливим чергуванням образів, збуджує «трепет душі». Пауза є щось фізично живе: вона є доречною чи несвоєчасною, втручається або щось витискає. Тіло підказує нам, якої миті потрібно затихнути, вивільнивши простір для чогось, що перевищує силу мовленнєвого резервуару. Те, що тіло не спроможне санкціонувати, кореґує сумління. Воно так само говорить або мовчить.

Мовчання, з яким ми стикаємося, буває розважливим або агресивним. Знемога прийняти докір, відповісти на зауваження чи спростування обстоюваної позиції може набути вираження безсловесного захисту. Тоді у відмові мовити у відповідь виказує себе тільки заперечення, яким намагаються скривдити того, хто взяв на себе сміливість дати волю голосу. Гідність Іншого ставлять під сумнів тим, що не реагують на його слова ― чисте заперечення, яка скасовує хай би яку багатозначність. Як можлива протидія такому безапеляційному спротиву сенсу? Їхнє привласнення новим інтерпретатором дає хіба що тимчасовий ефект, адже мовчання ніколи не триває вічно. Воно зраджує собі вже тим, що заявляє: право на слово має бути повернуте незгодному.

Говорити, як і мовчати, є посідання позиції. Однак позиція – це деяка визначеність, хай якою неостаточною вона є. Між твердженням і запереченням пролягає нечітка демаркаційна лінія мовчання і куди вона виведе залежить від вагомості обраної позиції. Не змовчати, коли для цього настає час, означає зрадити своїй певності, ошукати себе безпідставною вірою у неминучу прозорість сказаного. Обірвати мовчанку, коли нею девальвується важливе, означає зарадити сумніву, піднесеному до рівня безумовного. Межа між словом і просто голосом хитка й неявна, їх відрізняє поривання до безумовного, скрадене в глибинах нашої душі. І що більшим це поривання є, то меншим для нього є опір в мовчанні як самозахисті.

Якщо ми мовимо від імені безправних, право на слово змушує наївну безжурність поступатися голій істині

Авторка фотографії – Ярина Груша (оприлюднено з дозволу авторки).