В’ячеслав Циба

Для сучасних марксистів праця Дьордя Лукача «Історія і класова свідомість» (1923) продовжує бути предметом дискусій. Головну увагу філософ приділяє проблемі співвіднесення класової боротьби та свідомості класів за капіталізму. Я розгляну те, що називатиму арґументом Лукача — доведення діалектичного розриву у класовій свідомості пролетаріату.

У своїх роздумах про його історичну місію Лукач виявляє трудність, притаманну специфіці свідомості пролетаріату. Діалектична перешкода полягає в «недостатній внутрішній єдності самої класової свідомості» пролетаріату. Згадаймо, класову свідомість мислитель висновує з участі певного класу у відносинах матеріального виробництва та доступі до витвореного ним суспільно значущого продукту, який обмінюють на міру владу. Вказаний арґумент можна реконструювати в такий спосіб:

1. Суспільний процес є тотальним процесом.

2. Капіталістичні відносини вимагають уречевлення їхніх учасників.  

3. Уречевлення деформує ментальну картину світу всіх учасників цих відносин.

4. Тому у свідомості пролетарів роздільно співіснують дві форми ставлення до капіталістичної експлуатації праці — (а) економічна (співпраця або страйк) та (б) політична (бунт, революція).

5. Розрив у свідомості класу між покладенням мети та кінцевою метою є не штучним, а діалектичним, позаяк відображає історичну включеність пролетаріату в капіталістичну систему загалом.

(Прикладом такого «зв’язку-розриву» може слугувати робітничий страйк. З одного боку, його успіх тимчасово порушує локальне панування капіталістів, проте з другого боку, спричинена страйком перемога колективу робітників створює нові умови для консолідації буржуазії шляхом удосконалення способу експлуатації.)

6. Послідовна економічна боротьба з необхідністю переростає у політичну боротьбу і навпаки.

7. Отже, хитання пролетаріату між страйком і революцією є відображенням недостатньої внутрішньої єдності його класової свідомості.

(Іншими словами, класова боротьба експлуатованих, якщо вона провадиться «непослідовно», доводить їхні інтереси до функціонування на рівні «хибної свідомості». Як наслідок, хибна свідомість заміщує собою історичне призначення пролетарів, а отже, відновлює ще один цикл капіталістичного панування.)

На мій погляд, арґумент Лукача має обґрунтувати дві засадничі тези.

Перша теза (автономія волі політичного суб’єкта). Поразки робітничих повстань і революцій можуть мають не лише суб’єктивне, а й передусім об’єктивне пояснення. Якраз останнє («ідейна незрілість») не тільки дає змогу нескінченно накопичувати революційний досвід — воно вказує на автономію волі пролетаріату, яка не підлягає зовнішній детермінації. Якби перемогу пролетаріату було заздалегідь визначено його об’єктивною роллю антагоніста буржуазії, суб’єктивний аспект боротьби — класова воля пролетаріату — не мав би ключового значення в поточному політичному моменті (питання «що (конкретно) робити?» було би зайвим). Ба більше, воля могла би пригальмувати наростання класового антагонізму.

Друга теза (рівень зрілості політичного суб’єкта). Оскільки конкретна ситуація класової боротьби є іманентною певному етапові розвитку системи виробництва, вона може бути причиною «ідейної незрілості» гробаря капіталізму. Тобто, з одного боку, Лукач доводить необхідність класової перемоги пролетаріату in spe, а з другого боку, недостатність лише політичного активізму для самоусунення експлуатації і класових відносин як таких. Тим самим славнозвісний «класовий інстинкт» або «класове несвідоме» не є достатньою підставою для перетворення певного класу на рушій історичних перемін. Воднораз необхідною (а проте недостатньою) підставою слід визнати також логіку класових відносин, яка буцім відпочатково авансує для експлуатованих історичний тріумф.

До яких висновків підштовхує сказане? Як мені видається, з арґументу Лукача зрозуміло, що збереження (шляхом трансформації) капіталізму було уможливлено не тільки тим, що робітнича революція не спромоглася універсалізувати себе як глобальну неминучість, а й тим, що класова свідомість пролетаріату ще не сягнула того рівня, на якому перебувала класова свідомість буржуазії. Авжеж, не варто забувати, що це два цілком різні типи класових ідентичностей, одна з яких претендує на руйнацію уречевленого існування par excellence. Утім, каже Лукач, «пролетаріат не має вибору» ухилитися від місії емансипатора. Тож коли заходить мова про рівень його зрілості, йдеться про усвідомлення ним свого завдання щодо буржуазії: усунення класового панування як передумови усунення класів. Пролетаріат, що не усвідомлює власної (тим)часовості, не спроможний на його реалізацію.

По-друге, (і тут криється вузловий момент західного неомарксизму) насильство не розглядається Лукачем як винятковий чинник наближення «історичного фіналу». Буржуазія продовжує зберігати домінування завдяки контролю за (1) способом виробництва, поза яким пролетаріат є «пролетаріатом», та за (2) способом рефлективного відображення характеру цих відносин як тотальності. Через це буржуазна геґемонія є і матеріальною, і культурною: вона є геґемонією тому, що підпорядковує собі матеріальні відносини, і є культурною геґемонією тому, що уповноважує себе на їхнє інтерпретативне впорядкування.

Питання, однак, лишається відкритим: чи може порушення небуржуазними інтелектуалами (2) послабити (1) і цим самим революціонізувати свідомість експлуатованих мас за умов, що пряме зіткнення класів не ґарантує краху економічної системи? Відповідь, зауважує Лукач, слід шукати в характерові будь-якого діалектичного стосунку, взятого в його конкретності.


В оформленні використано ґрафіті Бенксі «Робітники світу, єднайтеся!» (джерело: graffiti-walls.blogspot.com).