Про арґумент проти приватної мови (АПМ), сформульований Вітґенштайном, нерідко висловлюються як про доказ неможливості мовлення, заснованого на індивідуальних правилах утворення лексичних значень, себто як спростування дотримання правила, яке не є універсальним.
Однак це не зовсім так, особливо якщо звернути увагу на структуру самого арґументу (насправді він утворений кількома меншими доказами, тож задля простоти кажуть про один довгий арґумент). Загальну ідею АПМ можна виразити так:
(1) без дотримання мовцями загальних правил жодна мова задовільно не функціонуватиме;
(2) загальність правил вимагає існування спільноти мовців, які практикуватимуть їхній ужиток конвенційно;
(3) аби те, що мовою виражається, було зрозумілим, воно має бути виражене правильно;
(4) значення є завжди вжитком правила в контексті;
отож (5) АПМ є валідним і для письма, і для усного мовлення.
Зауважу, що уже сам цей стислий виклад показує, що Вітґенштайнові йдеться про проблематичність функціонування ПМ, а не про її логічну неможливість. Я зупинюсь лише на одному аспекті АПМ — його стосунку до теорії значення, маючи на увазі розрив між письмом і мовленням, між практикою довільного обіжного мовлення та строгістю практики письма.
Слово на письмі та в розмові є лексичною одиницею з різним, сказати б, смисловим коефіцієнтом. Наприклад, вираз «моя думка» в усному мовленні вказує передусім на намір того, хто промовляє ці слова, тоді як у тексті цей вираз може відсилати до чого завгодно включно наміром того, хто читає його. Тож уплив контексту для ситуації письма, яке дає більше свободи для інтерпретації сказаного з одночасним обмеженням її процедури, є не таким, як обмеженням контекстом живої розмови, значення в якій є відкритими допоки розмова триває, а отже, ступінь внутрішньої структурованості залучених у ній значень є відносно нижчим.
Можуть зазначити, що розвиток цифрової культури потроху стирає межу між письмом і мовленням, як-от коли ми пишемо одне одному короткі повідомлення з порушенням пунктуації та орфографії і при цьому не натикаємось на непорозуміння з боку іншого. І справді, порушення правил зовсім не скасовують самих правил, як, зрештою, сплутання мовленнєвих ситуацій не стає на заваді змозі перемикатися з одного їх типу на інший. А втім, якщо поглянути прискіпливіше, письмо, за визначенням, є не таким авторитарним способом комунікації, ніж розмова.
Писемний текст продовжує жити незалежно від автора, є відкритим для нескінченого сенсотворення, повторюваність лексем (ітерація) дає текстові змогу бути воднораз тотожним і відмінним, а головне: текст спроможний продукувати підпорядкованість усного мовлення. Аби пересвідчитись у цьому, порівняймо (хіба це явища одного порядку?) розпізнання значень у тексті «Дон Кіхота» та в розмові про «Дон Кіхота». Вони не цілковито відмінні, але їхні траєкторії нерідко розбіжні. Тому-то писати про стилі мовлення, фіксувати те, що, аби мати властиве йому значення, повинно залишатися активним, є для науковця ризикованою справою. Я не бачу достатніх підстав ототожнювати полісемію писемного тексту з його інтерпретативною абсурдністю, де кожен новий читач і «є» автором, а автор архітексту помер назавжди, давши читачеві зробити зі «свого» письма палімпсест.
З іншого боку, письмо може опиратися спробам упорядкувати й підпорядкувати його стрункому задумові (обмежуся вказівкою на Гоголя, якому написання «Мертвих душ» давалося через опір начерків розділів, та на того ж таки Вітґенштайна, який — подейкують унаслідок дислексії — так й не зредаґував до кінця «Філософські дослідження»). Подібні приклади можна множити, утім кидається в очі те, що на письмі наратив, стилістичні прийоми та формальна структура тексту утворюють той продуктивний антагонізм, що результує у «творчих пошуках автора»). Простіше кажучи, самим способом свого існування письмо протидіє «завершеності».
Та час повернутися до АПМ. Вітґенштайна, як на мене, захоплювала не так універсальність самих по собі правил, а радше те поширене переконання, що
(1) «внутрішнє» (переживання) можливо виразити за принципом «зовнішнього» (предмета) і що для цього
(2) спосіб вираження має улягати своєрідності внутрішнього (пор.: ніхто краще за мене не зрозуміє чим є «мій біль»).
Отже йдеться про те, що правила (як їх зазвичай тлумачать) є дороговказами, а не детермінантами вираження думки. За таких умов неможливість індивідуальної мови вже не скидається на головне утруднення для філософії мови. Цим утрудненням натомість стає відсутність засобів транслітерації внутрішнього в зовнішнє, нетипового («моє відчуття щастя») в загально-типове.
(Далі буде)
В оформленні використано елемент малюнку Таканорі Хераї «Щоденник. Сторінка 1» (1980; джерело: designobserver.com).