Свобода й уповноваженість
Коли ми хочемо поваги до власної гідності, ми зазвичай звертаємось до інших. Відпочатково всі ми знаємо, що гідні поваги, а тому вже a priori поважаємо себе. Безпосередність цього переконання дається нам непроблематично, як щось натуральне в нашій природі, як зір – для зрячих або голос – для спроможних говорити. Але деякі не мають цих спроможностей. Вони потребують визнання від тих, хто їх має, і змушені не констатувати гідність, а домагатися її і повсякчас доводити наявність останньої. Аби бути людиною поміж людей, нам необхідна сила утверджувати свою суб’єктність шляхом звернення до опосередкувань. Так, скажімо, неповносправні люди мимохіть навчаються філософської рефлексії про світ, який їх ігнорує.
Розгляньмо характер зв’язку між уповноваженням і свободою. Бодай раз у житті кожен стикався з фігурою міського дивака – особи, що вимагає взоруватись на його слова і тези, адресовані суспільству як «цілому». Він постулює, критикує, доводить, спростовує і судить про те, про що кожен із «не-диваків» судить так само повсякденно чи академічно. Але на відміну від «цілого», дивак як одиниця опиняється у вакуумі леґітимності: його слова ніби витікають у прірву, його докази (попри їхню переконливість) ні до чого не спонукають інших, його критика видається бундючною й невиправданою, його вчинки провокують іронію. Він відчайдушно живіший за нас і воднораз немовби «не існує» серед нас. Ідеали вповноважують дивака на чіткі висловлення, проте вони не санкціонуються тими, до кого він звертається. Парадокс полягає в тім, що невповноваженість з боку інших ще більше мобілізує дивака: попри відсутність соціального уповноваження, він вдовольняється функцією, яку приписав собі сам.
Не інакше й зі свободою, якщо вона перетворена інтелектуалом на забавку. Проблема інтелектуалів як групи чи субкультури коріниться, вірогідно, у тому, що їм достатньо самовповноваження «говорити від імені». У час політичного вибору цієї епістемічної певності вже замало, проте відмовитись від неї нелегко: як усе, що цементує самоповагу, цей її значущий елемент ніби приростає до спільного тіла інтелектуалів і, на подив тих, кого інтелектуалами не вважають, заміщує нестачу зворотного визнання і вповноваження. Як і у випадку міського дивака, самовповноваження грає злий жарт із тим, хто сакралізує своє місце в конфіґурації соціальних висловлень. Справді, усяка позиція або роль симетрична динаміці поля, що визначає актуальність сказаного. Я, приміром, даю обіцянку бути сумлінним дотримувачем прав інших, обіцянку свободи як відповідальності за всіх і тим уповноважую себе чинити згідно з обіцяним. Та я не вповноважую себе на винятки з дотримання обіцянки. Якщо винятки і припустимі, їх має визначити зворотне вповноваження тих, хто визнав моє присягання сумлінності. Таким чином свобода як взаємне вповноваження стає матеріальним виміром (а не формальною передумовою) мого існування як одиниці в рамках цілого. З іншого боку, я можу вповноважити себе не дотримувати обіцянки, одначе й тоді потребуватиму зворотного вповноваження від тих, хто визнає таке моє присягання. Отримавши згоду, я в такому разі вивершуюсь над уповноваженнями решти людей, утім, це є, сказати б, уже квазілеґітимне порушення свободи інших (як у ситуації «тиранії низів»). Але, не дочекавшись реакції на свій заклик, я самочинно руйную засади вповноважень як таких. Перестаючи бути диваком, я, отже, стаю самозванцем, для якого гасло його свободи є лише химерна індульґенція перед відповідальністю.