Фіксація речей об’єктивом унаочнює, як спрацьовує перспектива. Речі звіддаля і зблизька «включаються» в життя, перестаючи бути просто речами. Вікно більше не засклена рама правильної форми, крізь яку людина визирає в навколишній світ. Вікно є образ того, як сприйняття оформлює все навколо. Пляма на склі — раптова нагода помітити, що речі відбиваються в наших асоціативних мітках. Але образ вікна достатній і тому не потрібно слова, щоб виразити щось поза ним. Фотографія — це спосіб нагадати про девальвацію слів. Ускладнення простого.
Інша ситуація — фотограф в об’єктиві фотографа. Фіксатор переходить у простір предметного: він сам тепер предмет. Розміщення в полі зйомки не дає змоги вийти з поля фіксації і доводиться покладатися на довільність жесту або неправильне фокусування камери, аби картина вмістила в себе натяк на живий характер людини на фото. Спотворити форму, щоб зберегти жвавість матеріалу. Щоб зберегти себе від диктату об’єктиву. Ламання статики.
Коли мене довго знімає фотограф, не можу позбутися відчуття, що камера навіює чужість до самого себе. Фотозйомка як сновидіння, з якого виходиш довго, а пробудження збігається з дивакуватим станом абстиненції. Мені завжди кортіло побачити себе очима фотографа, коли він знімає. Практично це можливо, якщо зображення передається на дисплей. Але це «практично» не означає «автентично». Навіть коли спостерігаєш за зйомкою, чужість не покидає, хіба що гальмується. Роздільність переживання.
Змикання ролей при виконанні селфі. Об’єкт зйомки стає суб’єктом знімання. Само-від-чуження, щоб подолати відчуженість. Дивитися на себе очима іншого, бачити себе з різних перспектив. Цей прийом віддалено нагадує запис власного голосу на диктофон. Враження схоже: коли чуєш свій голос, не вдається впоратись з враженням, що він не «мій». Це має користь при роботі з матеріалом для текстів – надиктовувати те, що є не до кінця ясним, аби прослухавши, помітити місця розриву, пунктир розладнаності мислення. У селфі присутнє подвоєння позиції — спроба утнути роздвоєність свого мислення на його публічний відбиток і приватну безпосередність. Що не виходить із селфі, то це дати одній з перспектив щільно заявити про себе. Селфі — ніби висловлення без пауз і пунктуації; настирливість того, що перестрибуючи з образу на образ, не знає мірила руху. Оманливість самовикриття.
Фото не каже нам, що таке час. Але дає нагоду вгледіти, як він є. Зображення є зліпком загадкового, чия грань проступа в потраплянні світла на стінку скельця. Раніше вважали, що фото є точною передачею світу по той бік об’єктиву. Але самої «точності» недостатньо, щоб речі були чимось більшим і «заговорили» до нас. Зір сприймає не гірше за камеру те, що він бачить. Трудність вочевидь в іншому.
Фіксація миті є замахом на безпорадні спроби довідатись, що є по той бік плинності, в якій ми перебуваємо. Намагання наділити час голосом, у звучанні якого і шум, і тиша сходяться в гармонії — якої бракує, щоб пізнати себе.
У зйомці немає жодної необхідності — без неї об’єкти не перестають існувати, фотограф лишається тим, ким і був — людиною, чиї переживання так само тьмяніють, а інтерес до конкретних речей проминає з часом. Фотографування підтримує у фотографі надію, що закарбовувати час у миті можливо. Утеперішнити плинне.
Надія на химерне безсмертя для смертних.
Про це зображення не каже. Мовчить, щоб показати те, про що неможливо сказати.
Фото: “Примарний відпочинок” Михайла Мінакова (2011; Photosophy).