В’ячеслав Циба

Солідарність і свобода

Після війни французький філософ Владімір Янкелевіч розповів історію. Влітку 1943 року він зайшов на свою квартиру, де тоді мешкав Морис Мерло-Понті, і попросив переховати одного з розшукуваних «макі». Раніше Мерло шукав зв’язку з Опором, а тепер, коли знадобилася допомога, насупившись, мовчав. Початок розмови звів нанівець усі очікування Янкелевіча: приятель просив почекати, він зараз не готовий ризикувати, все його життя – це дисертація, яку він пише на одному диханні, а якщо не встигне…, пошукайте поки інший сховок… Не меншої критики від Янкелевіча дочекався Сартр. Після Звільнення, той відчайдушно захищав своє підпільне минуле – гурток «Соціалізм і свобода», що діяв здебільшого у «Кафе де Фльор», наполягав на своїй мистецькій протидії окупації п’єсою «Мухи» у вишуканому «Театр де ля Сіте», саме в час, коли Янкелевіч і Мерло-Понті, стоячи у вітальні квартири, не могли дійти порозуміння. «Конформіст» Мерло й «опортуніст» Сартр (окупаційна цензура дає згоду на його постановку) стали для Янкелевіча актами особистої драми, через яку він, єврейський інтелектуал, що оминув смерті в ґестапо і, втративши друзів, пережив війну, не зміг пробачити іншим полону страху та обивательського затишку («історія прощень закінчилася в Аушвіці»).

А втім, чи можна, врешті, засуджувати Мерло-Понті, якщо припустити, що своєю книгою той зробив не менше (!) за нездійснену поміч тим, хто її потребував? Хіба цьому імені щось більше пасує «незламний член Опору», а не «визначний філософ»? Хіба тепер можливо уявити французьку філософію без «Феноменології сприйняття», що вже казати про «Буття й ніщо»? І чи скажуть нам щось імена страчених філософів Жана Кавая (Cavailles) та Пауля-Людвіґа Ландсберґа, чиї твори не захистили їх від смерті на шибениці? Не маючи сили пробачити, Янкелевіч по війні втратив колишній пієтет перед Новалісом і не міг слухати німецьких композиторів, їхня музика виказувала брехню (адже її майстерно виконували концтабірні оркестри).

По всьому, інтелектуал є вкрай вразливою постаттю. Його гасла, дії, піднесеність, з якою він апелює до громадськості, непевність у собі, невротична рефлексивність є ніщо інше, як реверс його власної неспроможності обрати між свободою та солідарністю в момент, коли вибір є неминучим і болісним. Від гасла не лишається нічого, крім послідовності знаків, якщо його формулу, вбрану в шати патетичної віри, спустошує неспроможність її носія потвердити зміст власною участю в його звершенні.

Для інтелектуала звичною боротьбою є слово і книжка, плетениця слів, скріплених єднальною ідеєю безсмертя. Чимраз довше вона прокатується відлунням у читачах, тим більшої згоди заслуговує. Однак таке однодумство завжди є лиш авансом до часу, коли за слово має вступитися вчинок, помножений на тремтіння волі й пожертву даром існування. Я не знаю, як учинив би я, якби опинивсь на місці Мерло-Понті, і що відповів би Янкелевічу, коли б той вимагав від мене зізнатися у самозванстві, як вимагав того від Сартра. Але певен, що коли Сартр на барикадах Травня 68-го роздавав летючки з маоїстською емблемою, він відпрацьовував аванс, одержаний під час Звільнення й підважений тими, кому бракувало довіри його статтям у «Тан модерн». Виклик надто серйозний, аби йому зарадили кілька алегоричних абзаців про те, що «ми ніколи не були такими вільними, як під час окупації».

Фото – из книги Photosophy by Mikhail Minakov