Правдиві інтелектуали пишуть, не зважаючи на те, з якою інтонацією їх прочитають. Для опонентів такий підхід це чистої води забавка, ушкоджена високодумністю, позбавлена мірила простоти. Ось і це речення, схоже, хибує на показну пишномовність і відірваність від життя. Інтелектуалам ставлять у провину те, що приналежне самій сутності їхнього способу існування. Їх повчають бути уважними до тих, хто начебто вразливіший до соціальних — і байдуже яких іще — коливань. Їм настійливо радять долати в собі те, що бентежить не-інтелектуалів і що цементує дистанцію між ними. Інтелектуалів хочуть бачити «зрозумілими» й «передбачуваними» у їхньому критичному неприйнятті реальності.
Чи слід дослухатися до цих ревних порад? Інтелектуал, якщо він у чомусь і певен, повинен чітко визначитися, в чому полягає його місце, де вичерпується його право судити й до кого звернено його заклик діяти. Перш ніж стати суддею, він ставить себе в позицію підсудного, навіть якщо під суд постають автономні щодо його передсудів обставини. Перш ніж закликати, він сам має щось зробити. А проте, всякий інтелектуал не за фахом, а за покликанням власного громадянського сумління, оприявнює свій обов’язок висловлення, заявляючи прилюдно та недвозначно: наші принципи, проголошені нами гасла є минущими, якщо їхні наслідки не беруть нас у спільники.
Добрим правилом останніх років стало славити чесноту здорового глузду. Прості істини, знайомі слова, типові жести і вчинки тепер у пошані. Вони створюють ілюзію міцності людських основ, спонукають бездумно відтворювати цінності усталеного життя: обіжну зручність, інструментальність спілкування, поверховість опіній, ледь прикриті сумовитою тінню щоденних розчарувань і якоюсь неосяжною тугою. Утім, здоровий глузд — це й виправданість неучасті (приватність), ушляхетнена байдужість до інших (толерантність), вміння підбирати слова у відповідному колі (самоцензура), готовність поступитися визначальними для тебе пріоритетами (самокритичність), поступка колективній суб’єктності (командна гра) тощо. Це підмурівок, над яким можна спорудити щось нове.
Усе, що ставить під сумнів цю усталену порядність, скидається на беззастережну небезпеку. Найнепростимішою зухвалістю інтелектуала вважають називання речей за їх іменами. Зривання машкари очевидності рве тонку й ненадійну плівку будь-якого соціального парника. Тож коли інтелектуал відмовляється від приписаної йому функції сторожа цього парникового раю, він кидає виклик здоровому глузду, беручи в союзники критику засад, дискредитацію панівних цінностей, віру в утопію. Виносячи вирок віджитому, він плекає волю до майбуття. І все ж, розуміючи, що його зусилля так само перебіжні, вирекає передусім власним уявленням про альтернативний стан справ. Визнати, що можеш помилятися, — це вже перемогти в заздалегідь нерівному поєдинку зі звичним.
Проголошувати здогади природним знанням — шлях оборонців здорового глузду. Направду дивно апелювати в полеміці до прямохідності людини чи твердості бетону. Хоча трюїзму недостатньо для пізнання, чинної сили глузду навряд чи позбутися. І все ж, як заспокійливе є корисним, коли діє тимчасово й у вірній дозі, так і ті самі ліки, але у завищеній дозі, принаджують смерть. Приборкати помирання розуму, поступившись його орієнтирам, означає перевдягти світ у нову одежину. Потрібна для цього сміливість вимагає неймовірних зусиль, проте не меншою є й винагорода — поновлення гідності скінченного дієвця. Для інтелектуалів, як і для не-інтелектуалів, що торують цей шлях, сяйво несхожого, по-новому вбраного світу зачаровує не менше, ніж інтонація, з якою наважуєшся відкритися Іншому.
Фото — елемент з гравюри Francisco de Goya, Modo de volar (рlate 13, Los Proverbios, 1819 – 1824)