Масова культура і звинувачення в неавтентичності, у підміні природного штучним, запереченні себе на користь чужих очікувань — як два боки однієї монети. Соціально прийнятний образ, способи поведінки, мода, певний мовний кодекс — маски, які з дитинства нам нав’язують індустрія та ідеологія споживання, аби відсортувати прийнятне від неприйнятного. Відмова від них для більшості закінчується хованням за альтернативними масками. Химерність останніх, однак, послаблюється тим фактом, що скористатися ними ти вирішив сам.
Утім, коли цілий світ затягнутий масками, важко з’ясувати, що в цій ситуації є буквальним їх значенням, а що переносним. Ми перестали сумніватися в беззастережності зовнішніх приписів, адже вони оберігають безпеку, здоров’я і, врешті, життя. Сумнів поступився місцем вірі в неуникність маски як форми захисту.
Чи слід це витлумачувати як утому бути собою? За ритуалізованою кульмінацією самоупокорення, на тлі побоювань померти «ні за що», пандемія стала нагодою назвати речі своїми іменами. Гегемонія однаковості перемогла завдяки відчуттю беззахисності, страху та паніці. Перемогла майже раптово, довершуючи вірусний бліцкриґ, не зазнаючи помітного опору чи бодай поміркованого відступу.
Насправді, у нас небагатий вибір: не вдягнути медичну маску значить виправдати свою здатність нашкодити іншим, отже, розпалити вівтар почуття провини. Провина, як відомо, хоч і сприяє бува внутрішньому протверезінню, але, здебільшого, ще дужче гнітить; вдягнути маску значить капітулювати явно, пасивно упокорившись уніфікації та визначуваності.
Зважмо: маска — це універсальний засіб для всіх без винятку, сказати б, сеґмент примусової інклюзивності. Її вдягають навіть дітлахам, які нічим не ризикують в період епідемії. Дітлахам, які активно вчаться наслідувати дорослих, переймаючи їхні застереження як закон оберненої дії. Авжеж, епідемія рано чи пізно мине, але засвоєні навички не минають безслідно. Яким буде ефект їхнього впливу на нове покоління («покоління корони»?) стане зрозуміло дуже нескоро.
І все ж, на тлі цих подій я зауважив те, що мене приємно сколихнуло. Коли стоїш у чергах, втрачаючи безцінні миті життя, яким іще живеш, сприймаєш людей трохи інакше. На них маски, що затуляють половину обличчя, лишаючи виразним тільки погляд. Саме він найкраще маркує, хто перед тобою. Якщо раніше ти здебільшого позирав на «периферійну сферу» іншого, утворену його одягом, статурою, мімікою тощо, то тепер погляд прямо виказує відмінність між людьми. І хоча так само неясно, що в ньому справжнього, а що — привласненого з нашарувань соціальної комунікації, він говорить своєю магічною мовою, яку хочеться вивчити, аби сказати більше, ніж слова.
В оформленні використано елемент фотографії Джона Гайна “Маска” (2011)