Морозний ранок. Затягнутий густим туманом схил на околиці австрійського містечка. Кількасот метрів угору засніженою стежкою долати важко. Але ще п’ятнадцять хвилин, ще трохи зусиль ― і перед вами відкривається краєвид, обрамлений мурованими стінами, які грізно нависають над німою долиною. Маутгаузен.

За цілий день мені зустрілися тут щонайбільше два десятки відвідувачів. Це допомогло неквапливо оглянути табір, ознайомитися з музейними експонатами і пережити шок. Не від табору ― про нього ще до приїзду я знав досить багато, а від того, що я побачив у газівні. На стінах, які, здавалося, вкарбували в себе стогін і безнадію останньої миті своїх жертв, рясніли вочевидь нещодавні написи ”Kill ‘em all”, “Punk’s not dead”… Як з’ясувалося, музей не має камер відеоспостереження, тож візитери можуть лишити по собі не тільки квіти для увічнення пам’яті загиблих. За кілька тижнів до того хтось зробив антисемітські ґрафіті, що їх співробітники вже встигли зафарбувати…

Сократ, розмовляючи зі своїми учнями, переконував, що той, пізнає, що є сутність добра, не чинитиме інакше, ніж доброчесно. Навмисно діяти на шкоду іншим може хіба що моральний невіглас, адже всі люди, міркував філософ, за своєю природою схильні до блага. Одне слово, зло є наслідок незнання, точніш, прямий вислід із нерозуміння відмінності між добром і не-добром. І справді, якщо ми мусимо обирати між повнотою і нестачею, ладом і безладом, сам розум підказує нам, що вибір неодмінно має завершуватися здобутком, а не втратою. Досвід, одначе, переконує в іншому: є люди, які прагнуть зла заради нього самого, знаючи відмінність між ним і добром. Зумисне поводячись як моральні невігласи, вони сумлінно обстоюють певні принципи, цим самим стверджуючи: мораль не є описом (знанням), а приписом (правилом діяння).

Коли в Єрусалимі судили Айхмана, його неодноразово запитували, чи усвідомлював він, що з ухвалених ним рішень випливають смертельні наслідки для сотень тисяч людей. Відповідь, яку дав підсудний, нікого не здивувала (усвідомлював, але сумлінно дотримувався наказів), подив викликало зовсім інше: Айхман послідовно заперечував, що його персональна відповідальність акумульована відповідальністю його зверхників. Простіше кажучи, він вірив, що кожен свій вчинок, якщо його було санкціоновано згори, він може відокремити від себе як суб’єкта здійснення рішення, розірвавши зв’язок між наслідками вчинку та підставами свого рішення. Схематично ця псевдодіалектика злочинця виглядає так: «1. Я тебе не ненавиджу; 2. Я бажаю твоєї смерті; 3. Я тебе вбиваю; 4. Отже, я тебе не «вбиваю», бо не ненавиджу».

Вияснити, чи Айхман задовольнився саме таким силогізмом, доволі складно. Нерідко те, що він казав, і те, що думав (як засвідчують авдіозаписи попереднього слідства), якось вигадливо перетиналося в його свідомості. Дотримуючись античної логіки моралі, можна, звісно, припустити, Айхман міг бути легкодухим, хоча це суперечить його рішучості довершувати злочинні накази (в останні тижні нацистської держави його активність сягнула гарячкового рівня). Це не дає підстав вважати злочинця несвободним дієвцем ― мірилом його свободи, навпаки, є ступінь його аморальності.

Неправильно, що такі, як Айхман, звільнилися від «химери, що зветься сумлінням»: якраз сумлінність спонукала їх бути рішучими навіть тоді, коли фінал їхньої справи був очевидним для всіх. Річ, отже, не в незнанні, а в якнайяснішому жаданні уникнення відповідальності, що є вже іншим, парадоксальним ― і заразом темним ― боком нашої свободи.

Фото (елемент фотографії): Francisco Boix, gli occhi di Mauthausen, 1945