Мистецтво і один з його видів, кінематограф, для людей різного професійного вишколу є способом чуттєвого розважання про сенс. За це якраз його й люблять ті, хто не в змозі слідувати за принципами самого лише розуму. Кінематограф уособлює тим самим найдемократичніший з видів мистецтва.
«Хороший» фільм — так кажуть про результат виробництва концептів, які можна засвоїти без огляду на бекґраунд глядача, проте з повним залученням уже відомих йому життєвих істин. Простіше кажучи, фільм не є способом виховання критичної самосвідомості — він є шліфуванням того її рівня, з яким митець може впоратися, не ставлячи безпосереднього завдання змінити публіку. Хоча, авжеж, і в такому разі ідеться про виховання естетичних принципів, які бодай почасти були для їхнього носія наявними, але не явними.
Громадське збурення, викликане онлайн-прокатом епопеї Іллі Хржановського «ДАУ» (2019), годі порівняти з досі відомими артефактами пострадянської кіноіндустрії. Гіперреалізм — навіть цей термін не передає концентрації сенсів, яким просякнуте його послання: відкритися собі окремому можливо, зробивши спільне минуле дзеркалом людської високості й падіння.
Німецька стрічка «Робота без авторства» (Werk ohne Author, 2018), слоган якого «ніколи не відвертай очей», в унісон картині Хржановського показує, що мистецтво не лишається справою лише естетичного почуття. Там, де реальність є випнутою, насолода змушена поступитися щирому контактові зі світом, складним, різнобарвним, сповненим і надії, й жорстокості. Власне, жорстокість тут не слід розуміти буквально. Ідеться-бо про прозоре схоплення усім людським єством тієї панорами, в якій любити й співчувати неминуче переплетено з надривним жаданням співучасті в доланні страждання.
Аби світ давався нам таким, який він є у своїй загостреній повноті, простір прекрасного дає голос усім його відтінкам, передовсім тим, які уможливлюють загибель світу, а з ним і смерть відчуття прекрасного. Це добре розуміє молодий герой фільму, художник, який у своєму пошукові справжності коливається між реалізмом і концептуалізмом, врешті даючи право реальному висловлюватись від власного імені, себто анонімно.
Відомий кіномитець Ларс (фон) Трієр у «Домі, який збудував Джек» (2018) висвітлює намір людини відтворити архітектуру буття через дослідження його неґативності. Маніяк Джек є й жертвою свого психозу, й аналітиком межового досвіду людського існування.
Ці три аспекти здійснюваності прекрасного — відживлення спогаду, всюдисуща незахищеність перед буттям, яким воно є, та дошукування таїни життя в її протилежному — ставлять під сумнів тезу Адорно про неможливість у наші дні мистецького акту і доводять що мистецтво саме по собі є забавляння абстракцією форми, що нею ми схильні заповнювати своє нерозуміння природи прекрасного. Там, де все, що можна було зруйнувати, зруйноване, лишається місце для нового, сам факт появи якого є самозапереченням скінченності.
Зауважать, що прекрасне є «щось безкорисливе», «самоцінне», «чуже нашому повсякденню». Авжеж, утім варто насмілитися продовжити цей ряд синонімів, обернених на зміст даного поняття. Безкорисливе й самоцінне не може вижити в захмарній дійсності уяви митця, якщо воно не спрямовується потойбіч своєї віддаленості від нас. Проєкція та екстеріоризація роблять мистецький твір значущим поза рамками його класифікації на «хороший» і «невдалий». Хороший твір мистецтва натомість є неминуче жорстоким у своїй правдивості і правдивий у власній нещадності до глядача. З потугою цієї істини значення не кожному по силах змиритися. І повстати проти цього — це також спосіб засвідчити свою присутність.
В оформленні використано кадр з фільму “ДАУ” Іллі Хржановського, 2019.