У період брежнєвського застою ім’я леґендарного культуролога Владіміра Біблера в московських інтеліґентських колах було своєрідним паролем для тих, хто плекав культуру свободної думки. Біблер працював в Інституті філософії разом з Мамардашвілі та Ільєнковим, пізніше викладав у РГГУ. За перебудови писані ним у шухляду книжки почали публікували.
Щоправда, про біографію філософа було відомо небагато. Як виявилося, під час війни він служив у сумнозвісному СМЕРШі (про це див. доповідь Н. Петрова, хроном. 1:00.27-1:04). В повоєнному Берліні Біблер з його бездоганною німецькою (каральні органи завжди відчували нестачу освічених кадрів) працював слідчим і перекладачем. Одного актора-еміґранта, лояльного до нацистського режиму, який з вірогідністю був прототипом головного героя з фільму Іштвана Сабо «Мефісто» — митця, чия трагедія полягала у співпраці зі злочинною владою (алюзія на досвід самого Біблера) — за його рішенням відправили до табору, де той невдовзі помер.
Можливо, ця історія кілька років тому не набула би резонансу, якби її учасник не вважав себе спадкоємцем ідей Канта та Шопенгавера, щиро й самовіддано не пропаґував їх серед студентів, прищепивши багатьом із них смак до філософії. Автор «Мислення як творчості» та «Михайла Бахтіна і поетики культури» по-своєму проринав інтелектуальну ізоляцію радянської академії, вишколюючи у молоді готовність мислити самостійно. Тож не може не постати питання: як можливо поєднувати в свідомості однієї людини служіння ідеалам людяності та покірність наказам, що суперечать їм? Як воно — вважати себе культурною людиною і розчерком пера прирікати на смерть?
За відповідних умов грань між катом і дослідником стає малопомітною. Віра у служіння величній ідеї здатна спантеличити ум. Історія людства знає не один десяток підданців влади з ученими ступенями, почасти й справді обдарованих. Виправданням для них була непохитність репутації, захист якої лягала на плечі їхніх учнів. Один із них, наразі літній співробітник російського Інституту філософії у публічній дискусії закликав «не ворушити минуле» Біблера, який «воював чесно» і стократно віддячив суспільству своїми творами. Арґумент «а був би ти на його місці» прикметний тим, що виправдовує певний вчинок, апелюючи до незмінності його історичних обставин.
Це переадресування індивідуального вибору, спроєктоване у невизначеність майбутнього, підлаштовує розуміння до примирення. Справді, кожен досвід є унікальним, але судити про когось не означає заперечити право вибирати. Про спокуту і не йдеться — її запаковано в плівку приватності, недосяжну для оцінки й критики. Тому-то бути передавальним паском традиції та водночас її руйнівником стає цілком допустимим. In tempus extremis.
На сконі перебудови Біблер пише статтю «Чи можлива перемога фашизму в СРСР?», головна ідея якої — в описі пароксизму: фашизм виникає у соціумі, де рвуться соціальні зв’язки і люди, у масі своїй неспроможні витримати «тиск свободи», стихійно воліють їх відновлення за будь-яку ціну, жертвуючи правом та ідеалами. Так автор повертається до себе у текстах.
Мені зауважать: розрізняйте філософію, книги, значущість думки і — обивателя, що живе у «темні часи». Справді, розрізняти значить мислити послідовно й несуперечливо. Але розрізнення як виправдання готує пастку гіршу за метафізичний виверт. Судити несправедливість несправедливими засобами значить свідчити проти себе. Проти істини, яку може віднайти допитливий ум усупереч своїй затьмареності. Оспівувати людину «саму по собі» й нищити людину живу — цей ключ до оприявнення хитрості свавільного дієвця веде в глухий кут. А шлях до відступу оповитий маревом сум’яття.
В оформленні використано елемент фотографії Герберта Ліста “Парк палацу Орсіні” (1952)