У серпні 1978-го четверо лівих активістів зі шведської гуманітарної місії відвідали Демократичну Кампучію. Зустріч була гостинною — після років самоізоляції та критики в західних медіа червоні кхмери потребували міжнародного «ребрендинґу».
Що ця четвірка знала про Пол Пота? Син селянина, здобув стипендію на навчання в Парижі, любитель гри на скрипці, з прикметним почуттям гумору, у розмові цитує Русо і французьких поетів. Візитери, що очікували аудієнції з Мао чи Хо Ши Міном у мініатюрі, побачили скромного чоловіка з променистою посмішкою. Бесіда вразила й зачарувала скандинавських гостей.
На той час у Кампучії загинув більш як мільйон людей. Деурбанізовані міста, села-трудові табори, спричинений війною і урядовою політикою повсюдний голод. Але всевладдя терору вже добігало кінця.
Щойно суспільство перегорнуло жахливу сторінку своєї історії, інтерес до ґеноциду раптово спав. Іранська революція та війна в Афганістані цілковито перетягли на себе інформаційну напругу. Лише на початку 2010-х ватажки кхмерів, ошатні дідугани, що мирно доживали на кордоні з Таїландом, постали перед Міжнародним трибуналом. Пол Пот устиг померти власною смертю, час від часу даючи інтерв’ю для іноземних телеканалів. У залі суду сповнені азійського довголіття винуватці ґеноциду скидалися на примарні тіні минулого.
Їх розшукували — спершу в’єтнамці, потому місцева влада — без особливого ентузіазму. Глава держави принц Сіанук сам попервах симпатизував кхмерам, а про дрібних злочинців у провінції всі давно забули. Народ навчився вилучати зі свого повсякдення сліди пережитого кошмару, аби вижити у кошмарних злиднях, відчуваних гостріше за події, поглинуті прірвою часу.
Сьогодні постать Пол Пота цікавить хіба тих, для кого стиґмати історії є предметом професійного зацікавлення. Таких у країні одиниці (важко наново відтворити інтеліґенцію, винищену як клас), а іноземних дослідників, либонь, не більше. Писати про лихо у затишних кабінетах зручно, а головне безпечно. А ще цього вимагає принцип неупередженої рефлексії…
Полпотівців, бідних безграмотних селян, вважали людьми найщирішого ґатунку, лютими буквалістами соціалізму. Наївний погляд зі сторони і сприймав їх такими. Цікаво інше: які наслідки для політичної історії світу мало би те, якби, приміром, Джек-Різник проголосив себе соціалістом? Цей ментальний експеримент є, на жаль, не сарказмом, а дзеркалом об’єктивної логіки мислення більшості обивателів, що не переймаються тонкощами теорій і не вовтузяться з ланцюжками фактів.
Історія про шведських візитерів до Пол Пота є повчальною щонайменше з двох причин. Коли бракує сил оговтатися від трагедії, тимчасова суспільна амнезія є неминучою. Безпам’ятство, якщо не є суцільним, здатне бодай втамувати біль. Ті, хто пережив війну, неохоче згадують про неї. Над ними тяжіє своєрідний закон самозбереження. Інша справа — їхні діти. Вони не знали лиха, бо не бачили й чули про нього. Молоді реактуалізують минуле лиш образно намацуючи його у фраґментах спорадичної відвертості рідних. Але реконструкціям перешкоджає непричетність. Отже забуття є вимогою пригадати потім.
У катів є перевага — їхні жертви мовчать. Слово звинувачення, яке вони вже не промовлять, має бути підхоплене тими, для кого бути жертвою дорівнює визнанню правоти ката. Тимчасовість забуття показує, що байдужість не повновладна, а без цього — рану не загоїти. Хай би як цинічно це звучало, чітка позиція формується в тих, хто навчився більше не бути байдужим. Аби зробити суддею, сумління проводить нас шляхом свідків і звинувачених.
Фото: Стефано Полліо “Спалах” (2018)