На своїй сторінці у Facebook Анатолій Ахутін оприлюднив заяву, в якій він публічно звинуватив мене в тому, що у своєму нарисі «Добротливі підданці терору», розміщеному на сайті Koine Community, я поширюю «бескорыстный пасквиль» на Владіміра Біблера. що я «позорю сообщество и пятнаю его репутацию», і вимагав, аби я «признал свою безответственность, принес извинения и опубликовал их».
Таким є зміст листа пана Ахутіна до редакції:
«Я заявляю, что текст В’ячеслава Циби о В.Библере, опубликованный на сайте Koine.Community, — ложь и гнусная клевета. Эта публикация позорит сообщество и пятнает его репутацию. Было бы справделиво, чтобы В’ячеслав Циба признал свою безответственность, принес свои извинения и опубликовал их.»
І ось прямі закиди до мого текста:
«У період брежнєвського застою ім’я леґендарного культуролога ***[Библер был философом, а не культурологом]*** Владіміра Біблера в московських інтеліґентських колах було своєрідним паролем для тих, хто плекав культуру свободної думки ***[все это пустая риторика: был домашний философский кружок]***. Біблер працював в Інституті філософії разом з Мамардашвілі та Ільєнковим, пізніше викладав у РГГУ ***[Библер никогда (!) не работал в Институте философии ни с Мамардашвили, ни с Ильенковым; он работал в РГГУ, но никогда там не преподавал]***. За перебудови писані ним у шухляду книжки почали публікували. ***[Мои замечания не придирки, я вижу: автор знает о Библере понаслышке даже там, где узнать точно не большой труд. Чего же стоят его «свидетельства» о жизни Библера времен войны? Откуда они у него? Почему не ссылается на документя, готовоя свой приговор?]***
Щоправда, про біографію філософа було відомо небагато. Як виявилося ***[где, как, откуда, в каких архивах рылся автор, у каких органов осведомился?]*** під час війни він служив у сумнозвісному СМЕРШі. В повоєнному Берліні Біблер з його бездоганною німецькою (каральні органи завжди відчували нестачу освічених кадрів) працював слідчим і перекладачем *** [он был переводчиком на следствиях, а не следователем]***. Одного актора-еміґранта, лояльного до нацистського режиму, який з вірогідністю був прототипом головного героя з фільму Іштвана Сабо «Мефісто» — митця, чия трагедія полягала у співпраці зі злочинною владою (алюзія на досвід самого Біблера) — за його рішенням ***[а вот это уже это полное и гнусное вранье: никаких решений Библер не принимал, не по чину было; когда предъявляешь такое обвинение, ответственный человек приводит доказательства, документ, будьте добры!]*** відправили до табору, де той невдовзі помер.
Можливо, ця історія кілька років тому не набула би резонансу ***[где, когда она «набула резонансу»?]***, якби її учасник не вважав себе спадкоємцем ідей Канта та Шопенгавера ***[у Библера нет ни слова про Шопенгауера]*** , щиро й самовіддано не пропаґував їх серед студентів ***[он не пропагандировал их среди студентов, потому что (1) не преподавал, (2) потому что философию не «пропагандировал», а занимался ею]***, прищепивши багатьом із них смак до філософії. Автор «Мислення як творчості» та «Михайла Бахтіна і поетики культури» по-своєму проринав інтелектуальну ізоляцію радянської академії, вишколюючи у молоді готовність мислити самостійно. Тож не може не постати питання: як можливо поєднувати в свідомості однієї людини служіння ідеалам людяності та покірність наказам, що суперечать їм? ***[Между службой в СМЕРШ во время войны и работой в РГГУ почти 50 лет, люди работают и совестью, и душой, и головой, меняются… – потом приходит нравоучитель и самодовольно читает нотации человеку, не замечая , что сам делает]*** Як воно — вважати себе культурною людиною і розчерком пера прирікати на смерть? ***[Вот это называется «ради красного словца не пожалею родного отца». А як воно – вважати себе моралістом, пинати мимохідь людину і поспішати далі, насвистуючи мелодії з Канта]***
За відповідних умов грань між катом (какое хамство!) і дослідником стає малопомітною. Віра у служіння величній ідеї здатна спантеличити ум. Історія людства знає не один десяток підданців влади з ученими ступенями, почасти й справді обдарованих. Виправданням для них була непохитність репутації, захист якої лягала на плечі їхніх учнів. Один із них, наразі літній співробітник російського Інституту філософії у публічній дискусії закликав «не ворушити минуле» Біблера ***[опять глухая сплетня, проверить нельзя]*** який «воював чесно» і стократно віддячив суспільству своїми творами. Арґумент «а був би ти на його місці» прикметний тим, що виправдовує певний вчинок, апелюючи до незмінності його історичних обставин. [Ни сам Библер, никто из его учеников, сколько я знаю, так не оправдывался; это снова домыслы, вымыслы]
Це переадресування індивідуального вибору, спроєктоване у невизначеність майбутнього, підлаштовує розуміння до примирення. Справді, кожен досвід є унікальним, але судити про когось не означає заперечити право вибирати. Про спокуту і не йдеться — її запаковано в плівку приватності, недосяжну для оцінки й критики. Тому-то бути передавальним паском традиції та водночас її руйнівником стає цілком допустимим. In tempus extremis.
На сконі перебудови Біблер пише статтю «Чи можлива перемога фашизму в СРСР?», головна ідея якої — в описі пароксизму: фашизм виникає у соціумі, де рвуться соціальні зв’язки і люди, у масі своїй неспроможні витримати «тиск свободи», стихійно воліють їх відновлення за будь-яку ціну, жертвуючи правом та ідеалами. Так автор повертається до себе у текстах.
Мені зауважать: розрізняйте філософію, книги, значущість думки і — обивателя, що живе у «темні часи». Справді, розрізняти значить мислити послідовно й несуперечливо. Але розрізнення як виправдання готує пастку гіршу за метафізичний виверт. Судити несправедливість несправедливими засобами значить свідчити проти себе. ***[А вот это автор пусть скажет самому себе]*** Проти істини, яку може віднайти допитливий ум усупереч своїй затьмареності. Оспівувати людину «саму по собі» й нищити людину живу — цей ключ до оприявнення хитрості свавільного дієвця веде в глухий кут. А шлях до відступу оповитий маревом сум’яття.»
Відразу хотів би зробити уточнення щодо контексту появи «пасквиля», на який покликається мій опонент. На платформі Koine, де я публікую власні дописи, діє практика свободи думки й висловлень. У спільноті колумністів можна подибати авторів з різними поглядами й переконаннями, всіх їх об’єднує усвідомлення публічного характеру мислення.
У кожному зі своїх нарисів, озаглавлених «Гасла свободи», я мав намір показати яким непростим є стосунок між думкою та вчинком, що свобода, коли вона стає лише гаслом, в змозі втратити свою безумовність, перетворившись на інструмент владного дискурсу.
Нарис, в якому йшлося про В. С. Біблера, завершив ряд кейсів (що підкреслює множина в назві цього нарису), якими я ілюстрував описаний вище розлад між думкою і вчинком у ситуації, коли інтелектуал постає перед вибором між уявним добром і реальністю його альтернативи. Ведучи мову про конкретних письменників, філософів, митців, я запитую себе й читача: чи ми певні, що здатні окреслити грань між морально допустимим і недопустимим у конкретній ситуації вибору? Отож ідеєю, що червоною ниткою пролягає крізь весь згаданий цикл, є те, що моральні дилеми інших людей, тих, про кого ми знаємо й кого цінуємо, показують живість подібного вибору для нас теперішніх і змушують замислитись про цю неявну грань. Такі міркування, однак, вимагають тверезого розуму, стриманості й уникнення argumentum ad hominem.
Ситуація розголосу навколо «Добротливих підданців терору» є показовою, на мій погляд, у кількох аспектах. Перший стосується відносин інтелектуалів і влади, сповнених різних, нерідко протилежних інтересів, а визначення місця у траєкторії цих взаємин вимагає глибокої, неупередженої рефлексії. Другий аспект вказує на проблему пам’яті і готовності аналізувати моральні дилеми, з якими стикалися герої моїх нарисів. Кожен з цих аспектів вказує на обов’язок інтелектуала нагадувати про безвідмінність моральної дії та відповідальності.
Перш ніж перейти до удокладнення своїх міркувань, фактів і арґументації, я би хотів подякувати опонентові за увагу до мого тексту. З цього я висновую, що мій допис, метою якого було завдання розширення меж свободи мислення, не залишив байдужим різних читачів, а почасти неґативна реакція на нього загострює значущих у ньому питань.
Пан Ахутін назвав свій допис «Самосуд». У ньому мене звинувачено в тому, що я поширюю «коридорные сплетни», «плюю в человека» тощо. Маю заявити, що коли суддею іменують того, хто не брався судити, а обмірковував умови відповідальності інтелектуала, такі твердження вражають своєю парадоксальністю.
Припускаю, що опонент не до кінця зрозумів мій нарис, причин для чого могло бути кілька. По-перше, висловлені мною факти про причетність В. С. Біблера до репресивного апарату не є новими і вже неодноразово оприлюднювалися фаховими істориками (див. Петров Н.В. Кто служил в советских органах госбезопасности в Германии. 1945–1954: Справочник / НИПЦ «Мемориал», РГАСПИ, ГАРФ, ЦА ФСБ. – М.: Звенья, 2017. – С. 150; «Верните мне свободу!». Деятели литературы и искусства России и Германии – жертвы сталинского террора: Мемориальный сборник документов из архивов бывшего КГБ / Сост. Колязин В.Ф., Гончаров В.А. – М.: Медиум, 1997. – С. 321–328).
У своїй колонці я спирався, зокрема, ось на цю інформацію:
По-друге, висловлені мною судження були спрямовані не на засудження чи виправдання, а на спільний пошук відповіді про місце й роль інтелектуала в неправовій державі. У ситуації сталінського режиму це місце було особливо хитким і непередбачуваним (це відчув на собі й Біблер: під час кампанії по боротьбі з «космополітизмом» його відрахували з аспірантури).
Обов’язком публічного інтелектуала є не тільки заявляти про існування меж морально прийнятного, а й власною позицією стверджувати їхню непорушність. Свою діяльність на Koine я розглядаю як утілення цього завдання.
Мотив служіння Батьківщині живиться однозначними уявленнями про громадянський обов’язок. Нацистська загроза не могла залишити байдужою жодну порядну людину. У ситуації війни багатьом довелося поставити собі важке запитання: як примирити громадянський обов’язок з лояльністю до влади. В такі миті вибір робити особливо складно. Але не робити його неможливо.
Я не назвав Біблера винуватцем чиєїсь конкретної смерті. Доля актора Гайнріха Ґеорґе, про якого йшлося у нарисі, була не меншою мірою сповнена труднощів. У міжвоєнний час він був членом КПН. Після приходу до влади нацистів почав співпрацювати з новим режимом. Це й дало мені право порівняти його з героєм фільму Сабо: опинившись у пастці слави й поступившись гідністю, він пізно збагає, що накоїв. Після поразки нацизму Ґеорґе потрапив до поля зору радянських органів безпеки, а після завершення розгляду його справи слідчим Біблером, був відправлений до спецтабору МДБ в Заксенгавзені, де й помер.
Мій опонент стверджує, що я моралізую і що «напрасно Канта почитывал», «пинаю людину мимохідь…, насвистуючи мелодії з Канта». У цих твердженнях, крім глузування, криється й небажання вчитатися у зміст нарису. Прикро, що автор «Самосуду» не добачає в ньому принципових нюансів. Я писав: «Судити про (!) когось не означає заперечити підставу вибирати… Тому-то бути передавальним паском традиції та водночас її руйнівником стає цілком допустимим. In tempus extremis».
На яку думку наштовхує сказане? По-перше, звісно, не на ту, що її автор є суддею, як приписує мені опонент. Здійснювати судження не значить судити в юридичному сенсі — це означає міркувати про підстави вчинків та умови, за яких їх роблять. І тут мій опонент помиляється: читати Канта в такому разі вкрай корисно! По-друге, ідеться про «надзвичайні часи», коли люди опиняються в ситуації двозначності: не припиняючи бути інтелектуалами, «книжниками», філософами, вони змушені постати перед важким вибором —обвинуватити іншу людину в тому самому, в чому могли б за інших рівних умов звинуватити їх. Авжеж, Біблер як слідчий держбезпеки діяв від імені системи. Проте зважмо. Діючи в рамках репресивної системи, її співробітник долучається до винесення рішень. Слідство завершене, а колишній актор не з власної волі потрапляє до табору. Чи можна вважати, що результати слідства визначили подібну траєкторію його долі? Так. Ми можна припустити, що, крім дій слідчого, його керівництво теж ухвалювало відповідні рішення? Так. Чи могло би це вище керівництво ухвалити свої рішення, не спираючись на результати слідства? Ні.
Для того, хто хоче затаврувати Біблера як злочинця, на цьому можна ставити крапку. У такому разі подальший внесок людини в культурне чи академічне середовище вже не є важливим. Для мене як автора важить інше: «як можливо поєднувати в свідомості однієї людини служіння ідеалам людяності та покірність наказам, що суперечать їм? Як воно — вважати себе культурною людиною і розчерком пера прирікати на смерть?» Те, що недобачає мій опонент і те, чого прагну я, — показати, що це модельна ситуація, в якій наявне протиборство етичних арґументів, що вимагає осмислення себе як єдиного суб’єкта, в якому сходяться людина, громадянин та інтелектуал. Складність відповіді собі в тому й полягає, що допустимість різних варіантів вибору вимагає діалогу з сумлінням.
Далі я пишу: «За відповідних умов грань між катом і дослідником стає малопомітною. Віра у служіння величній ідеї здатна спантеличити ум». Але хіба не до цього ладні апелювати ті, хто не здатен розважливо обміркувати стосунок між мотивацією дій та моральною настановою? Проте могло статися й так, що люди не боячись критично аналізувати свій минулий досвід, робили його для себе осердям власного розвитку, змінюючись і змінюючи інших.
Згадка у нарисі про «літнього співробітника російського Інститут філософії» (ідеться про Павла Тіщенка, який, навпаки, хоче затушувати дальше обговорення окреслених мною питань, не є «глухою сплетней», яку «проверить нельзя», тим більше, що джерело було вміщене в самому нарисі. Таке відтермінування дискусій я й назвав «переадресуванням індивідуального вибору», що «підлаштовує розуміння до примирення». У вказаному сенсі діалог історика Нікіти Петрова та Павла Тіщенко відображає зіткнення двох відмінних позицій. Одна з них вимагає говорити про минуле як про живе минуле, що завжди стосується нас теперішніх, не приховуючи незручних фактів, натомість інша прагне бачити в сучасниках лише сторонніх спостерігачів, які не в силі збагнути сенс того, учасниками чого вони не були. Друга позиція є іманентно виправдальною, перша — науково коректною. Розуміти наслідки чийогось вчинку так, ніби він здійснюється сьогодні, а уникнути його неможливо — це і є завданням, яке ставить інтелектуал перед суспільством, на яке його вповноважує професійна спільнота.
Далі я пишу: «На сконі перебудови Біблер пише статтю «Чи можлива перемога фашизму в СРСР?», головна ідея якої — в описі пароксизму: фашизм виникає у соціумі, де рвуться соціальні зв’язки і люди, у масі своїй неспроможні витримати «тиск свободи», стихійно воліють їх відновлення за будь-яку ціну, жертвуючи правом та ідеалами. Так автор повертається до себе у текстах. Мені зауважать: розрізняйте філософію, книги, значущість думки і — обивателя, що живе у «темні часи». Справді, розрізняти значить мислити послідовно й несуперечливо. Але розрізнення як виправдання готує пастку гіршу за метафізичний виверт. Судити несправедливість несправедливими засобами значить свідчити проти себе». Як мій опонент тлумачить ці слова? До них він просто додає: «А вот это автор пусть скажет самому себе». Дивно, але полеміка не лише з загалом читачів, а і з собою була відправною точкою для публікації мною цього нарису. Якщо «розрізняти значить мислити послідовно й несуперечливо», то це повертає нас назад до Кантової ідеї суду розуму над собою (а не Х на Y, що, як мені здавалося, є зрозумілим). У цьому разі теза «судити несправедливість несправедливими засобами значить свідчити проти себе» стосується не Біблера чи мене, а кожного, хто взорується не лише на тиск безжальних обставин.
Цьогоріч 3 червня минає двадцять років від дня смерті Владіміра Біблера. Вплив певної постаті на культуру, творення нею ідей, її значущість визначається тим, чи викликатиме інтерес її справа та написані твори після завершення її життєвого шляху. Здається, що «полеміка», яка має місце навколо мого нарису, унаочнює цю думку. Кожен з тих, хто долучився до обговорення мого тексту вдумливо й неупереджено, лишивши осторонь емоції та власні вподобання, навряд чи з цим не погодиться. Моя відповідь на заяву пана Ахутіна вимагає не зворотного вибачення, а дотримання правил полеміки. Для спільноти Koine та публічних дискусій надалі перипетії цієї історії можуть мати певну користь. Де немає стриманості в оцінках, не готові зважати на контекст і робити необхідні розрізнення — там мисленню зашкоджують упередження. Перебіг обговорення мого нарису спонукає задуматись над актуальністю цієї проблеми.
Фото: Палімпсест Архимеда (кодекс X ст., джерело: Fotodom).