Минає день, минає день, минає день!
А де ж мій сад божествених пісень?
Ліна Костенко
«Усе у нас, Луцилій, чуже, лише час є нашим, власним» — повчав колись учня мудрий Сенека. Ця власність на час є необхідною передумовою нашого життя, перебування у світі, який так швидко минає. «Колиска колихається над безоднею» — констатував Володимир Набоков, додаючи при цьому, що темрява як до, так і після нас, є однаково темною, непрозорою.
У драмі людській небагато дій:
дитинство, юність, молодість і старість. (Ліна Костенко)
Остаточне припинення власного часу, втрата єдиного, що ми маємо насправді, є універсальною трагедією, на фоні якої усі наші повсякденні проблеми виглядають несуттєвими та тимчасовими. Але воля до життя, до продовження власного часу іноді стикається із могутньою онтологічною втомою, волею до смерті, бажанням покинути власний час та піти у небуття. Взаємодія цих фундаментальних вольових імпульсів створює парадоксальну напругу боротьби двох центрів енергії людського життя, Еросу та Танатосу, яку досить вдало переклав на психоаналітичну мову Зигмунд Фрейд. Як якась демонічна спеція у коктейлі буття, воля до смерті, або ж несвідома (чи, іноді, усвідомлена) присутність смерті у часі нашого життя, робить останнє більш чітким, яскравим, справжнім, допомагаючи «відсікати все зайве». Але тут важливо не захопитися цієї спецією, не перейти певної межи, бо, як вдало помітив колись Парацельс: «усе отрута, усе — ліки, усе визначає доза».
Значення смерті, як неминучої форми припинення власного часу, знайшло відображення у фундаментальних тезах багатьох культових мислителів ХХ століття — від Мартіна Гайдеґґера із його ідеєю про прорив від Dasein до буття перед обличчям смерті, до Альбера Камю, який детально розмірковує над єдиною, на його думку, справжньою філософською проблемою, проблемою самогубства. Але чи можливим є вихід за межі власного часу без участі такого надпотужного онтологічного каталізатора, як смерть? Чи може людина помножити власний час на безмежність нескінченого? Чи здатна людина втекти від часу, не полишаючи його назавжди? Думаю, що як на ці, так і на інші споріднені запитання, можна однозначно та впевнено відповісти: «Так!»
Нашим моментальним виходом за межи біологічного часу є процес продовження роду, мить насолоди якого відкриває нескінченні покоління нащадків. У цю мить завіса майбутнього, начебто, відкриває нам власну безмежність — ту вічність, яка залишається після нас, і у цьому криється незбагнена мудрість природи та її споконвічна таїна. Іншу можливість подолати час, вийти за його межи надає нам творчість. Мабуть, тому у світовій поезії натхнення та кохання — теми споріднені, міцно пов’язані єдністю екстатичного сприйняття реальності. Справжній витвір мистецтва, філософії, літератури виводить автора за часові межи власного існування, розчиняючи у безмежності людської культури.
Тож не дивно, що творчий процес супроводжується теж ні з чим не зрівняним піднесенням, здатністю, за висловом Карла-Густава Юнга, «промовляти тисячею голосів».
Отже, прожити власний час, часом виходячи за його межи, є цілком можливим. І при цьому можна залишити свій відбиток у вічності людського роду та культурного космосу людства, тим самим, відбуваючись насправді. Можливо, у цьому і полягає один із найважливіших смислів людського життя та смерті, а також часу, що ними керує, перебуваючи у нашій ексклюзивній власності?
І засміялась провесінь: — Пора! —
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом
дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра
усі ідуть за часом, як за плугом. (Ліна Костенко)
Фото: зображення Бенксі “Grim Reaper” (Брістоль, 2013; джерело: widewalls.ch).