Ігор Андрійчук

Подібно до приказки про двох українців і трьох гетьманів, менше ніж за рік після проголошення незалежності неподільної та недоторканої у своїх кордонах української держави побачила світ теорія двох Україн. Відтоді — за майже три десятиліття — остання міцно вкоренилася в бібліографічних списках наукових і не дуже праць про Україну, що її поступово вчилися писати без артикля the. Як це часто буває, від надмірного вжитку теорія занадто глибоко проникла в реальність. Так глибоко, що в любовному трикутнику з України та двох її теорій уже майже неможливо розрізняти факти та норми.

Ділити Україну надвоє — справа зовсім не нова. Так робили вже згадані на початку гетьмани в середині сімнадцятого століття або імператори — під завісу століття вісімнадцятого. Кордон у обох випадках виглядав ніби природним: спочатку по Дніпру, потім по Збручу. Іншими словами, один берег сюди, інший — туди. Якщо ж накласти теорію такого штибу на теперішній поділ України на підконтрольну урядові та окуповану, то її засаднича хиба стає очевидною: тлумачити проблеми на зламі двадцятого і двадцять першого століть у поняттях сімнадцятого та вісімнадцятого — справа, м’яко кажучи, невдячна. Лінія розмежування, що не дивно, не пройшла ані по Дніпру, ані по Збручу. До речі, куди подівся Крим?

Приклад Криму тут гранично показовий: на якому березі Дніпра або Збруча він знаходиться? Абсурдне питання, погодьтеся. Ставити його означає не брати до уваги досвід двадцятого століття, яким би коротким воно не було. Історія радянської України після 1954 року вказує на те, що ділити її на два — це анахронізм. Реальність виявляється значно складнішою від теорії, яка мала б її пояснювати. Відмова від історицизму на користь відкритого майбутнього відкриває натомість широкий горизонт тлумачень, які не мусять зводитися до закону виключеного третього. Україн, відтак, більше, ніж дві. Або менше, ніж дві: тобто, одна, єдина — згадаймо спільне прозріння весни 2014 року.

Як уже йшлося вище, теорія двох Україн надто глибоко в’їлася в дослідницький вжиток. Відтак намагатися її спростувати — марна справа. Більш продуктивним видається надати їй принципово нового змісту, який би не зводив опис реальності до подекуди надмірно історизованої двоїни. Для цього знадобиться Габермасова праця Faktizität und Geltung, яка побачила світ 1992 року — тоді ж, як і теорія двох Україн. Останню, в такому разі, можна перетлумачити за допомогою більш строгого філософського словника, вибудованого навколо засадничого розрізнення фактів на норм. Поділ на два, таким чином, є не географічним або історичним, а суто методологічним. Іншими словами, він існує лише в теорії.

Отже, дві України, якщо спиратися на Габермасову модель, є такими. Перша — фактична — це реальна Україна, як би дивно це не звучало. Україна, як вона є. Друга — нормативна — це та Україна, якою вона б мала бути. Наприклад, Україна за конституцією: «суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава», що складається з Криму, 24 областей і двох міст зі спеціальним статусом. Відтак примирити дві України означатиме зняти суперечність між Україною реальною та Україною нормативною. Чи бодай зменшити розрив між наявним і належним — тримаючи в умі не лише попередні, а й нинішні та прийдешні покоління.


Автор фотографії — Ігор Андрійчук