Щоб задати вектор дослідженню свободи як концепту, зчепленого з історичними і політичними контекстами його використання чи користування ним, що включає також будь-які умови можливості ним скористатися, доведеться почати трохи здалеку. А якщо чесно, запозичити цей концепт. Відхрестившись від нормативізму в першому акті цієї гри, я знайшла підтримку для такої розвідки в пізньому есеї Жака Дерріди «Вольність і свобода: негідники». Дерріду, як і мене, цікавлять неоднозначність ситуацій циркуляції і повороти долі, яких зазнають свобода і демократія, котрі потрапили в одну упряж ще в часи античності. Нехай його і приваблюють інші персонажі, логіка корумпування і «псування» демократії, а також повернення до неї, видається вартою уваги тут і тепер.
Дерріда ділиться щасливою знахідкою, що статтю про слово roué (негідник) у словнику Літтре доповнено цитатою з Сен-Сімона, де той розповідає, що негідниками в часи Регентства називали людей без моралі, які супроводжували герцога Орлеанського в його розпусному житті. Це була підла компанія, яка відлякувала порядних людей. Вільнодумні розпусники, члени суспільства, що занепадало, в ретроспективі провіщали кінець монархічного ладу, революцію і стинання голів, тобто «демократизацію суверенності». Крім політичних асоціацій, розпусність тут вказує, по-перше, на сексуальність і владу зваблення. Зваблювати — це розбещувати і збивати з правильного шляху. Часом зваблення полягає в «розпушуванні хвоста, вип’ячуванні і причепурюванні, мов павичі під час тічки» (Derrida 2003, 42). По-друге, з погляду економічного, розпусне ліниве життя пов’язане з безробіттям, кризою на ринку праці і, як наслідок, втратою честі й гідності. Дерріда підсумовує: «…ми завжди будемо асоціювати демократію, перехід до демократії, демократизацію з вольністю, з надміром свободи, лібертінажем, лібералізмом, навіть із збоченням і злочинністю, зловмисністю, ухилянням від закону, з “усе дозволено”» (Derrida 2003, 43).
Вольність як надмір свободи виявляється її «поганим» зворотнім боком. Вольність як привілей чи то передує свободі (за демократизації), чи то супроводжує її, служить їй компанією в циклах зміни влади, коли δῆμος змінює ϰράτος, свобода змінює рівність і навпаки. Дерріда показує, що в «Державі» Платона також можна знайти згадки про розбещеність, корумпованість і звабу, притаманні демократії. Річ у тім, що демократія означає свободу правити і свободу бути тим, ким правлять, тобто свободу вести життя за вільним вибором. Поворот колеса, чергування і альтернатива — це те, що дозволяє демократії збутися. Власне, цих коліс два. Дерріда говорить про подвійну циркуляцію: в першому колі розподіляється і змінюється влада одних над іншими, в другому колі повертається влада над самим собою.
Оскільки за демократії можна жити, як забажаєш, то тут представлена найбільша кількість різновидів людей і стилів, ніж деінде, помічає ще Платон. Ця мішанина фарб наділяє демократію красою і дарує їй привабливість, звабу. Проте різноманіття перекидається на демократичний устрій. Кожен може вибрати демократію на свій смак: не лише монархічну, плутократичну чи тиранічну демократії античності, а й усі сучасні її гібриди і варіації. Тому демократію важко назвати політичним режимом чи устроєм. Вибір демократій такий багатий, немов асортимент на ринку, чи радше на базарі, як пише Дерріда. Свобода вибору обертається на привілей вибору, а вибір свободи — на вибір розпусника чи негідника. І саме в переході від чи до демократії варто відстежувати чергування вольності і свободи, свободи і рівності, влади і народу.