Демократична традиція українського державотворення річ певна. Чому б не пошукати її коренів у «Повісті минулих літ» (поч. XII ст.)? Виявляється, що цей на позір оксюморон не досягає напруги суперечності, оскільки жорсткішої адміністративної і політичної структурації Русь набувала поступово, хоча не все в цій історії рухалося крок за кроком.
Власне, слов’яни входять у писану історію, коли опиняються на кордонах Візантії, тікаючи від готів та гунів. І Прокопій Кесарійський фіксує такий факт: анти і склавини живуть за демократії. Тут ця характеристика була застосована радше не на позначення якогось устрою співжиття, а як вказівка на мінімальне його впорядкування і відсутність видимої на око ієрархії. За словами Прокопія, ці давні слов’янські воїни не те що не мали жодних знаків розрізнення, їм одягу бракувало.
Історія побігла собі далі, хозари змінили аварів, а до околиць Константинополя припливла русь. Фактично звідси й починається Повість, до якої нещодавно знову привернув увагу Олексій Толочко в «Очерках начальной Руси» (2015).
Робота Толочка є клімактеричною для української історичної науки останніх часів. Толочко надзвичайно критичний щодо Повісті і вважає, що як джерело знань про IX-X ст. її використовувати не можна. Він застерігає, що, попри давню традицію скепсису щодо надійності Повісті, до сьогодні вистачає охочих довести її правоту аж до цілковито казкових сюжетів завдяки методі Шахматова. Це своєрідна археологія письма, яка намагається вичленувати шари ніким не бачених старіших текстів у новіших.
Через брак інформації про ранні часи Русі зваба Повісті для істориків очевидна. І ми бачимо, як різні дослідники занурюються в її світ на різну глибину. Наприклад, Петро Толочко ще в 2003 році видав на-гора моральний трактат «Дворцовые интриги на Руси», в якому дивується наївності Ярополка Святославовича, коли той слухається порад свого воєводи Блуда і глухий до голосу розуму – воєводи Варяжка.
Грушевський, який вважав русь слов’янами, на службі у котрих перебували варяги як воєнна сила, починає вірити Повісті на слово в історії про женихання древлянського князя Мала до княгині Ольги. Його більше цікавило те, що, згідно з літописом, такі справи в древлян вирішувалися вічем і, схоже, князь Мал не був їхнім очільником. Грушевський виявляється заручником свого прогресистського романтичного методу, коли складніші форми мають змінювати архаїчніші завдяки законові внутрішнього розвитку. Тобто для того щоб побудувати історичний наратив, йому потрібна «внутрішня» інформація, якої якраз бракує.
На відміну від Грушевського, Олексій Толочко справді строго дотримується своєї вимоги не опиратися на Повість. І саме настанова подивитися на цю історію «ззовні» і через зовнішні джерела виявляється плідною. Бо вдається розгледіти те, що русь не етнонім, що це могли бути різні скандинавські групи, які, поза тим, називали себе руссю. Одні з них були військовими, інші торгівцями. Для Толочка важливо, що торговці, які на певний час оселялися на цій території, не мали на меті заснувати державу, тому їхня діяльність нагадує йому радше Компанію Гудзонової затоки чи Ост-Індійських компаній. І він стверджує, що військові чи торговельні кампанії русі були блискавичними і не потребували поступового освоєння простору.
Однак треба сказати, така модернізація історії викликає певну підозру, що ми маємо справу з якоюсь іншою «ідеологією». І чи не сучасне злютування демократії з лібералізмом живлять цю нову оптику?
Фото – елемент розповсюдженої карикатури на “Трьох богатирів” В.Васнецова, автор карикатури невідомий.