Anatoliy Yermolenko — Анатолій Єрмоленко — Анатолий Ермоленко
Frankfurter Allgemeine Zeitung, 23.05.22
Die Philosophie von Jürgen Habermas steht mir außerordentlich nahe. Ich, ein Philosoph aus Kiew, war einer der Ersten in der Sowjetunion, der in den Siebzigerjahren die neue deutsche Philosophie für den sowjetischen intellektuellen Raum zu erschließen begann. Dieses Feld sollte noch lange von einer verkürzten und ideologischen Spielart des „Marxismus-Leninismus“ dominiert werden. Die Philosophie von Habermas hat dort eine jener „kleinen Revolutionen“ angestoßen, die faktisch alles verändert haben.
Nach dem Zusammenbruch der Sowjetunion und dem Kollaps ihres ideologischen Überbaus brachte die kommunikative Philosophie aus Deutschland frischen Wind in unsere Köpfe. Die Vorstellungen von einem entschränkten Horizont der Kommunikation, dem Sieg des besseren Arguments anstelle von Gewalt und einer Auffassung von Kommunikation als Grundlage jeglicher Ethik haben uns viele neue Antworten auf schwierige Fragen gegeben…
Спротив замість перемовин
Відповідь українського філософа Анатолія Єрмоленка Юрґену Габермасу.
Переклад українською: http://ukrpohliad.org/analytics/ukrayinskyj-filosof-vidpoviv-nimetskym-intelektualam-pro-kapitulyantstvo.html
Для Юрґена Габермаса поразка України не гірша за ескалацію конфлікту. Він не розуміє, що Путін націлений на Захід, чию свободу відчайдушно захищають в Україні.
Філософія Юрґена Габермаса надзвичайно близька мені. Я, київський філософ, був одним із перших дослідників в СРСР 1970-х років, хто почав відкривати нову німецьку філософію для радянського інтелектуального простору. У цьому просторі ще довго домінувала спрощена та ідеологічна версія «марксизму-ленінізму». Філософія Габермаса здійснила в ній одну з тих «маленьких революцій», які насправді змінили все. Я був одним із тих, хто почав перекладати твори Юрґена Габермаса українською та російською мовами, писати тексти про комунікативну практичну філософію та популяризувати цю філософську парадигму.
Після розпаду СРСР та краху його ідеології комунікативна філософія з Німеччини була для нас свіжим повітрям. Ідеї нескінченного горизонту комунікації, перемоги кращого аргументу, а не грубої сили, та погляд на комунікацію як основу для етики, було тим, що давало нам чимало нових і потрібних відповідей на складні запитання.
Габермасова трансформація соціальної філософії на основі теорії комунікативної дії, його етика дискурсу та політичні дослідження справили неабиякий вплив на розвиток української філософії в пострадянський період. Вона також допомогла створити теоретичну базу становлення громадянського суспільства і політичної нації в Україні. Останні десятиріччя Україна послідовно йшла шляхом демократизації суспільства, створення модерних інституцій, морального і духовного оновлення українського суспільства.
Утім, на схід і північ від України відбувалися інші процеси. Повернення тоталітаризму в Росії, знищення демократії та нова імперська експансія поставили під сумнів дух відкритості 1990-х років. Ми, українці, відчули це на собі досить рано: чи ти можеш вести діалог із тими, хто заперечує самі цінності свободи та діалогу? Чи ти можеш комунікувати з тими, хто хоче тебе знищити? Після 2014-го року, коли Росія розпочала війну проти України, ми задали собі питання: чи ти можеш говорити з тими, хто тебе вже зараз вбиває та знищує? На жаль, ні. Складно вести діалог, тим більше аргументативний дискурс, коли в тебе стріляють.
Ми зупиняємо його і платимо за це своїм життям
24 лютого 2022 року Росія розпочала новий етап своєї війни – і новий етап європейської історії. «Ніколи знову», – гасло, з яким вся Європа, зокрема Німеччина, осмислювала свою історію після 1945 року, почало поступатись новому російському гаслу «можемо повторити». Знищення цілих міст (Маріуполь, Ірпінь, Гостомель, Бородянка), цілих кварталів у містах (Харків, Чернігів), вбивства десятків тисяч людей, ракетні удари по мирних містах, тортури, зґвалтування та розстріли цивільних людей, геноцидальні дії та воєнні злочини, які росіяни чинили у Бучі та інших містечках біля Києва, які вони продовжують зараз чинити на півдні та сході України, означали повернення колишнього зла. Це зло повернулося саме тому, що ніколи не було по-справжньому засуджене. Саме тому, що ніколи по-справжньому не програло. На відміну від німецького нацизму та італійського фашизму, російські імперські практики нелюдяної та жорстокої політики, від Петра І до Сталіна, ніколи не були світом покарані. Саме тому сьогодні ми бачимо відтворення цих практик з новою силою. .
Сьогодні український народ дає рішучу відсіч агресорові, боронячи нашу свободу. Але ми захищаємо не тільки свободу українського народу, наша національно-визвольна боротьба проти Росії – це боротьба і за свободу Європи і всього людства. Тому поступово й так званий колективний Захід дедалі більше схиляється до позиції підтримки нашої боротьби, надаючи економічну та військову допомогу. Звісно, можна зрозуміти занепокоєння урядів і громадськості західних країн, адже «перетікання» цієї війни за межі України містить у собі небезпечні для світу загрози, зокрема й загрозу знищення людства в третій світовій війні. Ми, українці, це дуже добре розуміємо і чинимо все, щоб зупинити Путіна тут, в Україні. Ми зупиняємо його ціною наших життів.
Ланцюговий механізм
Однак чи справді наявна дилема, яку окреслив Юрґен Габермас у своїй нещодавній статті «Війна та обурення»? Нагадаю його слова: «Дилема, перед якою опинився Захід, очевидна, вона полягає у необхідності вибору між двома, сповненими ризиків альтернативами, тобто між подвійним злом – поразка України або ескалація обмеженого конфлікту до третьої світової війни».
Я вважаю, що тут немає дилеми. Адже хіба «поразка України» зупинить Путіна від подальшої ескалації? Досвід Грузії 2008 року чи самої України 2014-2015 років показав, що ні. Два зла, які Габермас описує, і які формують для нього дилему, насправді є одним і тим самим злом. Це зло нового російського тоталітаризму, нової російської експансії, яка хоче подальшої ескалації і перенесення конфлікту далеко за межі України. Адже вона не приховує, що давно веде війну проти всього Заходу.
З «дилеми», яку окреслює професор Габермас, він пропонує вихід:
«Однак спершу ми мусимо знайти конструктивний вихід із нашої дилеми. Ця надія відбивається в обережному формулюванні цілі, яка полягає в тому, що Україна не має програти війну»
Тобто Габермас вважає, що Україна не має виграти цю війну, але має «не програти»? Але що конкретно означає цей вихід? Чи означає це, що Путін теж має «не програти»? Тобто що замість рішучому опору новому злу, цивілізований світ продовжуватиме шукати для нього можливості «зберегти обличчя»? Тобто – знову 1938-й рік?
Ця мрія є частиною російської пропаганди
Чи означає «не програти» те, що Україна має зберегти свій суверенітет, але віддати ще більше територій, зокрема, тих, які щойно окуповані? Якщо так, то це величезна помилка. Адже одна окупація веде до іншої. Це ланцюговий механізм – і щойно він запущений, його вже не втримаєш. Окупація Криму була би неможливою, якби Росія не мала в Криму Чорноморського флоту ще до 2014 року. Знищення Маріуполя та геноцид мирного населення в ньому були би неможливі, якби Росія не окупувала Крим і Донбас у 2014 році – адже саме з цих окупованих територій йшла атака на Маріуполь. Атака на Київ була би неможливою, якби Росія не окупувала лукашенківську Білорусь: адже Київ був атакований з території Білорусі, і геноцид у Бучі відбулися саме тому, що Білорусь пустила російські війська. Іншими словами, будь-яка окупація територій веде до подальшої окупації нових і нових територій. І якщо Україна втратить свій суверенітет в цій війні, Росія, без сумніву, йтиме далі, окупуючи Європу.
Згадайте ультиматум Путіна ще до цієї повномасштабної війни. Безпека Європи, говорили тоді росіяни, має спиратися на два стовпи: американський та російський. Тобто мрія Путіна – повернутися до світу 1945 року. А в цьому світі пів Німеччини мала би бути під російським впливом теж. Чи готова Німеччина до цього? Чи вона досі вірить, що це – «наукова фантастика»? Тоді я би радив подивитися кілька російських пропагандистський ток-шоу на телебаченні, де про це росіяни говорять уже багато років.
Професор Габермас визнає, що Західний світ втратив ініціативу в рішеннях щодо цієї війни. Тобто не він, а саме Путін вирішує, чи є західна підтримка України достатньою для того, щоб Росія оголосила країни НАТО стороною в цій війни. Але відкрию для вас секрет: Росія давно оголосила країни НАТО стороною в цій війні. Ще навіть до 24 лютого. Риторика російської пропаганди протягом останнього десятиліття полягає в тому, що Росія давно веде війну проти НАТО. Буде більше зброї для України від НАТО чи ні – на Москву це не вплине.
І головне: якщо Україна «не програє» в цій війні, але тисячі людей будуть вбиті, сотні тисяч депортовані до Росії (як уже відбувається), мільйони стануть біженцями – яку ми маємо ґарантію, що Путін після цього не продовжить свою війну проти НАТО? Може, навпаки, він святкуватиме перемогу і думатиме, що тепер йому доступні ще більші цілі? Що тепер російські танки нарешті увійдуть в Берлін і піднімуть над ним російський прапор? Цю мрію, повторюся, часто демонструвала російська пропаганда.
Тож Західний світ має перестати постійно віддавати Путіну ініціативу. Має перестати постійно відступати. Постійно залежати від його божевільних дій. Сьогодні Росія чинить агресію не тому, що Захід її якось «спровокував». Вона чинить агресію, тому що це єдиний спосіб для нинішньої Росії існувати, а імперська експансія – єдиний спосіб для неї триматися купи.
Евристика страху
Нагадаю, що за часів холодної війни Захід і НАТО були рішучішими в протидії Радянському Союзу, за приклад може правити принаймні рішучість американського керівництва під час Карибської кризи. Щоправда, Радянський Союз у своїй військовій доктрині завжди брав на себе зобов’язання не застосовувати ядерну зброю першим. Сьогоднішня ж Росія цим зобов’язанням нехтує. Вона знову пішла колом, втілюючи найгірші й найстрашніші елементи тоталітаризму, націоналізму та імперіалізму. Вона загрожує не тільки Україні, а й Європі і, зрештою, усьому вільному світові. Адже ті страшенні злочини, які скоїли і коять російські окупанти в Україні, свідчать про те, що теперішній російський режим жахливіший і нелюдяніший, ніж повоєнний радянський. Здається, тут мала б спрацювати «евристика страху», до якої звертався інший великий мислитель ХХ сторіччя – Ганс Йонас. Проте «евристика страху» більше радить, чого не треба робити, ніж те, що треба.
Повторюю, я всіляко підтримую ідеї комунікативної практичної філософії, ідеї інтерсуб’єктивності та етики дискурсу, які завжди обстоював професор Габермас. Я був, є і буду протагоністом і шанувальником цих ідей. Адже філософія інтерсуб’єктивності зробила доволі багато для утвердження демократії як у Німеччині, так і за її межами, зокрема в Україні.
Але існують моменти, коли нескінченний горизонт комунікації має свої межі: ти не можеш говорити із вбивцею і ґвалтівником, ти маєш чинити йому спротив. Ти не можеш чекати, до яких дій він вдаватиметься, – ти маєш ці дії припинити та унеможливити їх у майбутньому. «Аушвіц не повинен повторитись» – так сформулював новий категоричний імператив Теодор Адорно. «Буча не повинна повторитись!» – так його формулюємо ми, українці.
Іншими словами, настають моменти, коли нескінченна інтерсуб’єктивність має свої межі. Коли треба знову ставати суб’єктом, знову знайти в собі мужність до розуму, і не тільки до комунікативного, а й до стратегічного розуму «задля продовження справжнього (echten) людського життя на землі» («Permanenz echten menschlichen Leben auf Erden)» (Г.Йонас). Тому нам усім потрібна спільна перемога над злом, і світ має об’єднатись задля цього.
Сопротивление вместо переговоров
Мой ответ Юргену Хабермасу, для которого поражение Украины не хуже эскалации конфликта. Он не понимает, что Путин нацелен на Запад, свободу которого отчаянно защищают в Украине.
Философия Юргена Хабермаса очень близка мне. Я, киевский философ, был одним из первых исследователей в СССР 1970-х годов, которые начали открывать новую немецкую философию для советского интеллектуального пространства. В этом пространстве еще долго доминировала упрощенная и идеологическая версия «марксизма-ленинизма». Философия Хабермаса совершила в ней одну из тех «маленьких революций», которые на самом деле изменили всё. Я был одним из тех, кто начал переводить произведения Юргена Хабермаса на украинский и русский языки, писать тексты о коммуникативной практической философии и популяризировать эту философскую парадигму.
После распада СССР и краха его идеологии коммуникативная философия из Германии была для нас свежим воздухом. Идеи бесконечного горизонта коммуникации, победы лучшего аргумента, а не грубой силы, и взгляд на коммуникацию как основу для этики было тем, что давало нам немало новых и нужных ответов на сложные вопросы.
Хабермассовая трансформация социальной философии на основе теории коммуникативного действия, его этика дискурса и политические исследования оказали большое влияние на развитие украинской философии в постсоветский период. Она также помогла создать теоретическую базу становления гражданского общества и политической нации в Украине. Последние десятилетия Украина последовательно шла по пути демократизации общества, создания модерных институций, морального и духовного обновления украинского общества.
Впрочем, к востоку и северу от Украины происходили другие процессы. Возвращение тоталитаризма в России, уничтожение демократии и новая имперская экспансия поставили под вопрос дух открытости 1990-х годов. Мы, украинцы, почувствовали это на себе довольно рано: можешь ли ты вести диалог с теми, кто отрицает сами ценности свободы и диалога? Можешь ли ты общаться с теми, кто хочет тебя уничтожить? После 2014 года, когда Россия начала войну против Украины, мы задали себе вопрос: можешь ли ты говорить с теми, кто тебя уже сейчас убивает и уничтожает? Нет, к сожалению. Сложно вести диалог, тем более аргументированный дискурс, когда в тебя стреляют.
Мы останавливаем его и платим за это своей жизнью.
24 февраля 2022 года Россия начала новый этап своей войны и новый этап европейской истории. «Никогда снова», — лозунг, с которым вся Европа, в том числе Германия, осмысливала свою историю после 1945 года, начал уступать новому российскому лозунгу «можем повторить». Уничтожение целых городов (Мариуполь, Ирпень, Гостомель, Бородянка), целых кварталов в городах (Харьков, Чернигов), убийства десятков тысяч человек, ракетные удары по мирным городам, пытки, изнасилования и расстрелы гражданских людей, геноцидальные действия и военные преступления, которые россияне совершали в Буче и других городках возле Киева и которые они продолжают сейчас совершать на юге и на востоке Украины, означали возвращение прежнего зла. Это зло вернулось именно потому, что никогда не было по-настоящему осуждено. Именно потому, что никогда по-настоящему не проиграло. В отличие от немецкого нацизма и итальянского фашизма, российские имперские практики бесчеловечной и жестокой политики, от Петра I до Сталина, никогда не были наказаны миром. Именно поэтому сегодня мы видим воспроизведение этих практик с новой силой.
Сегодня украинский народ дает решительный отпор агрессору, защищая нашу свободу. Но мы защищаем не только свободу украинского народа, наша национально-освободительная борьба против России — это борьба и за свободу Европы и всего человечества. Поэтому постепенно и так называемый коллективный Запад все больше склоняется к позиции поддержки нашей борьбы, оказывая экономическую и военную помощь. Конечно, можно понять беспокойство правительств и общественности западных стран, ведь «перетекание» этой войны за пределы Украины включает в себя опасные для мира угрозы, в том числе и угрозу уничтожения человечества в третьей мировой войне. Мы, украинцы, это очень хорошо понимаем и делаем все, чтобы остановить Путина здесь, в Украине. Мы останавливаем его ценой наших жизней.
Цепной механизм
Однако действительно ли есть дилемма, очерченная Юргеном Хабермасом в своей недавней статье «Война и возмущение»? Напомню его слова: «Дилемма, перед которой оказался Запад, очевидно, заключается в необходимости выбора между двумя полными рисков альтернативами, то есть между двойным злом — поражение Украины или эскалация ограниченного конфликта к третьей мировой войне».
Я считаю, что здесь нет дилеммы. Разве «поражение Украины» остановит Путина от дальнейшей эскалации? Опыт Грузии 2008 года или Украины 2014−2015 годов показал, что нет. Два зла, которые Хабермас описывает и которые формируют для него дилемму, на самом деле являются одним и тем же злом. Это зло нового русского тоталитаризма, новой русской экспансии, желающей дальнейшей эскалации и перенесения конфликта далеко за пределы Украины. Она ведь не скрывает, что давно ведет войну против всего Запада.
Из «дилеммы», очерченной профессором Хабермасом, он предлагает выход: «Однако сначала мы должны найти конструктивный выход из нашей дилеммы. Эта надежда отражается в осторожной формулировке цели, заключающейся в том, что Украина не должна проиграть войну».
То есть, Хабермас считает, что Украина не должна выиграть эту войну, но должна «не проиграть»? Но что именно означает этот выход? Значит ли это, что Путин тоже должен не проиграть? То есть, что вместо решительного сопротивления новому злу, цивилизованный мир будет продолжать искать для него возможности «сохранить лицо»? То есть — снова 1938-й год?
Эта мечта является частью российской пропаганды.
Означает ли «не проиграть» то, что Украина должна сохранить свой суверенитет, но отдать еще больше территорий, в частности, только что оккупированных? Если да, то это огромное заблуждение. Ведь одна оккупация ведет к другой. Это цепной механизм — и как только он запущен, его уже не удержишь.
Оккупация Крыма была бы невозможна, если бы Россия не имела в Крыму Черноморского флота еще до 2014 года. Уничтожение Мариуполя и геноцид мирного населения в нем были бы невозможны, если бы Россия не оккупировала Крым и Донбасс в 2014 году — именно из этих оккупированных территорий шла атака на Мариуполь. Атака на Киев была бы невозможна, если бы Россия не оккупировала лукашенковскую Беларусь: ведь Киев был атакован с территории Беларуси, и геноцид в Буче произошел именно потому, что Беларусь пустила российские войска. Иными словами, любая оккупация территорий приводит к дальнейшей оккупации новых и новых территорий. И если Украина потеряет свой суверенитет в этой войне, Россия, без сомнения, пойдет дальше, оккупируя Европу.
Вспомните ультиматум Путина еще до полномасштабной войны. Безопасность Европы, говорили тогда россияне, должна опираться на два столпа: американский и русский. То есть мечта Путина — вернуться в мир 1945 года. А в этом мире пол-Германии должно было бы быть под российским влиянием тоже. Готова ли Германия к этому? Верит ли она до сих пор, что это — «научная фантастика»? Тогда я советовал бы посмотреть несколько российских пропагандистских ток-шоу на телевидении, где об этом россияне говорят уже много лет.
Профессор Хабермас признает, что Западный мир потерял инициативу в решениях касательно этой войны. То есть не он, а именно Путин решает, является ли западная поддержка Украины достаточной для того, чтобы Россия объявила страны НАТО стороной этой войны. Но открою вам секрет: Россия давно объявила страны НАТО стороной в этой войне. Еще до 24 февраля. Риторика российской пропаганды в последнее десятилетие заключается в том, что Россия давно ведет войну против НАТО. Будет больше оружия для Украины от НАТО или нет — на Москву это не повлияет.
И главное: если Украина «не проиграет» в этой войне, но тысячи людей будут убиты, сотни тысяч депортированы в Россию (как уже происходит), миллионы станут беженцами — какая у нас гарантия, что Путин после этого не продолжит свою войну против НАТО? Может, наоборот, он будет праздновать победу и думать, что теперь ему доступны еще большие цели? Что теперь российские танки наконец-то войдут в Берлин и поднимут над ним российский флаг? Эту мечту, повторюсь, часто демонстрировала российская пропаганда.
Поэтому Западный мир должен прекратить постоянно отдавать Путину инициативу. Должен прекратить постоянно отступать. Постоянно зависеть от его безумных действий. Сегодня Россия совершает агрессию не потому, что Запад ее как-то «спровоцировал». Она совершает агрессию, потому что это единственный способ для нынешней России существовать, а имперская экспансия — единственный способ для нее держаться вместе.
Эвристика страха
Напомню, что во времена холодной войны Запад и НАТО были более решительными в противодействии Советскому Союзу, примером может служить по крайней мере решимость американского руководства во время Карибского кризиса. Правда, Советский Союз в своей военной доктрине всегда брал на себя обязательство не применять ядерное оружие первым. Сегодняшняя же Россия этим обязательством пренебрегает. Она снова пошла по кругу, олицетворяя самые худшие и страшные элементы тоталитаризма, национализма и империализма.
Она угрожает не только Украине, но и Европе и, наконец, всему свободному миру. Ведь те страшные преступления, которые совершили и совершают российские оккупанты в Украине, свидетельствуют о том, что нынешний российский режим ужаснее и бесчеловечнее, чем послевоенный советский. Кажется, здесь должна сработать «эвристика страха», к которой обращался другой великий мыслитель ХХ столетия — Ханс Йонас. Однако «эвристика страха» больше советует, чего не нужно делать, чем то, что нужно.
Повторяю, я всячески поддерживаю идеи коммуникативной практической философии, идеи интерсубъективности и этики дискурса, которые всегда отстаивал профессор Хабермас. Я был, являюсь и буду протагонистом и поклонником этих идей. Ведь философия интерсубъективности сделала довольно многое для утверждения демократии как в Германии, так и за ее пределами, в частности в Украине.
Но существуют моменты, когда бесконечный горизонт коммуникации имеет свои пределы: ты не можешь говорить с убийцей и насильником, ты должен оказывать ему сопротивление. Ты не можешь ждать, какие действия он будет предпринимать, — ты должен эти действия прекратить и сделать их невозможными в будущем. «Аушвиц не должен повториться» — так сформулировал новый категорический императив Теодор Адорно. «Буча не должна повториться!» — так его формулируем мы, украинцы.
Другими словами, наступают моменты, когда нескончаемая интерсубъективность имеет свои пределы. Когда нужно снова становиться субъектом, снова обрести в себе мужество к разуму, и не только к коммуникативному, но и к стратегическому разуму «для продолжения настоящей (echten) человеческой жизни на земле» («Permanenz echten menschlichen Leben auf Erden)» (Х.Йонас). Поэтому нам всем нужна общая победа над злом, и мир должен объединиться для этого.