Німецькі класики на Сході Європи. Вивчення німецької класичної філософії у пізньому СРСР і пострадянських Білорусі, Росії та Україні

 

Михайло Мінаков [1]
_____________________________________

 

Анотація. У цьому есеї описуються основні тенденції у вивченні німецької класичної філософії (НКФ) білоруськими, російськими та українськими вченими в період із 1970-х до 2020-х років. Ці тенденції чітко діляться на два періоди — пізньорадянський (1970–1980-ті рр.) і пострадянський (від 1991 р.). Існує чимало свідчень про те, що в СРСР дослідження НКФ відігравали як допоміжну, так і підривну роль щодо радянського марксизму. Їхня допоміжна роль полягала у зміцненні радянської марксистської догми про джерела теорії Маркса, а підривна — в наданні філософам поля для академічної практики, в якому вони могли уникнути прямої участі в ідеологічній роботі. Починаючи з 1991 року, НКФ втратила свій прямий ідеологічний вплив, хоча й підтримувала тривалий час як зростання нормативізму (у кантівському дусі), так і занепад історизму (у зв’язку з геґелівською думкою). Переклади німецьких класичних текстів білоруською, російською та українською мовами збільшилися і покращилися в якості.

Упродовж останніх п’ятдесяти років НКФ залишалася одним із найпривабливіших періодів для історико-філософських досліджень. А в останнє десятиліття можна говорити про зростання впливу геґельянства і зниження впливовості кантівської думки.

Ключові слова: німецька класична філософія, Білорусь, Росія, Україна, радянський марксизм, емансипація, історія філософії

 

_____________________________________

 

Цей есей[2] — спроба озирнутися й подивитися на те, як змінилося сприйняття німецької класичної філософії (НКФ) у філософських спільнотах країн Східної Європи[3], передусім у Білорусі, Росії та Україні, в період з 1970-х до початку 2020-х років. Маю одразу зазначити, що цей огляд зроблено в момент, коли вже очевидно, що «екологія» філософської справи переживає значну зміну в нашому регіоні. Війна Росії проти України перервала чимало філософських проектів та історико-філософських досліджень, змусивши багатьох українських філософів змінити і свій рід занять, і місце проживання. Авторитарний поворот у Білорусі та Росії також радикально змінив умови філософського життя: частина дослідників емігрували, а ті, хто залишився, працюють у дедалі менш сприятливих умовах для вільної роботи філософа та історика філософії. Здається, ми переживаємо часи серйозних змін у житті філософії на Сході Європи, що позначилося і на сприйнятті спадку німецької класичної філософії.

Еволюція уявлень про НКФ та її досліджень, на мою думку, була симптоматичною щодо трансформації як філософії, так і світогляду суспільств у Східній Європі за останні пів століття. У загальних термінах я описав би цей поступ як відхід від геґельянського історицизму і всезнання до кантіанського нормативізму й надмірної уваги до ідеалів, а потім — поступове зниження впливу НКФ на філософські процеси в Білорусі, Росії та Україні, за якісного поліпшення історико-філософських досліджень цього предметного поля.

Останніми роками поняття «німецької класичної філософії» неодноразово зазнавало де- та ре-ідеологізації, а подеколи навіть «скасування» — практики, що відома нам добре по більшовицьких часах і яка нещодавно повернулася до пострадянських (і не тільки) суспільств. У цьому есеї, коли я застосовую вираз «німецька класична філософія», маю на увазі доробок сузір’я чотирьох мислителів — Імануеля Канта (1724–1804), Йоганна Ґотліба Фіхте (1762–1814), Ґеорґа Вільгельма Фрідріха Геґеля (1770–1831) і Фрідріха Вільгельма Йозефа Шеллінґа (1775–1864), чия філософська праця була й, сподіваюся, залишиться прикладом для наступних поколінь філософів. За радянських часів (і подеколи пізніше) до цього гурту додавали й п’яту «зірку» — Людвіґа Фоєрбаха (1804–1872). Це сузір’я, як і їхня небесна референція, є доволі умовним образом, який можна побачити лише вдалині від світил, що його складають, — і лише з позиції дослідника-звіздаря. Проте з культурно-історичної та особистої дистанції, що зберігається між ідеями, дискусіями та ситуаціями, які пов’язано із філософським процесом у Німеччині другої половини XVIII – першої половини XIX ст., з одного боку, та сучасними, з другого, цей образ, попри всі суперечки та фетишизацію, має доволі чіткі абриси. При цьому багаторівнева умовність сузір’я НКФ очевидна: в ній наявні й егоцентрична історико-філософська концепція Геґеля, і пошуки витоків ідей Карла Маркса (1818–1883) його послідовниками, і інтелектуально-історичні конструкти континентальних, радянських та пострадянських дослідників ХХ століття. І те, що НКФ сьогодні є дискусійним поняттям — тобто, воно і далі викликає дискусії та інтерес до відповідних ідей і постатей, — є безперечним доказом того, що німецька філософська класика залишається важливою для сучасних філософів, істориків філософії та освіченої публіки.

Цей есей складається з трьох розділів. Перший присвячено ролі НКФ у філософських процесах пізнього Радянського Союзу й тому імпульсу, який вони задали процесам у пізніші часи. У другому розділі я розглядаю розвиток досліджень німецької класичної філософії в сучасних Білорусі, Росії та Україні. У завершальній частині я підсумовую, як сузір’я НКФ та ідеї класиків впливали на філософські процеси у Східній Європі.

1. Вплив німецької класичної філософії на пізньорадянських філософів

Німецька класична філософія мала важливе, але неоднозначне й нестабільне значення для філософів та істориків філософії, які жили і працювали в Радянському Союзі. Радянська філософська ситуація, тобто розмаїта сукупність усіх філософських процесів, що відбувалися в СРСР у період від початку 1920-х до кінця 1980-х років, характеризувалася ще й тим, що філософи, які в ній перебували, незмінно звертали увагу на НКФ — то як на набір «ідеологічно ворожих» ідеалістичних доктрин, то як на важливі «витоки марксизму», то як на джерело натхнення в розробленні оригінальних філософських позицій, то як на нормальний предмет історико-філософського дослідження в аномальних радянських умовах.

З погляду загальної історії філософії, «радянська філософія» співвідноситься з періодом, упродовж якого філософські ідеї створювали, інтерпретували та поширювали за умов авторитарного контролю, що часом сягав тоталітарного рівня, і з простором у межах СРСР. Спілкування між окремими філософами та різними філософськими спільнотами було сильно обмежене владою, тоді як лише одна школа — радянський марксизм — посідала гегемонну позицію, а інші школи й напрями були системно пригнічені й розвивалися всупереч владним структурам. На офіційній поверхні радянського філософського стану політична влада, ідеологічна доктрина та радянсько-марксистська філософія були майже нероздільні. Їхня гегемонія, однак, не зупинила продукування й поширення філософських ідей: філософський процес продовжувався у філософських спільнотах на різних рівнях — від офіційної поверхні академічних інститутів і вишів до напівофіційних академічних осередків, неформальних напівпідпільних груп і аж до окремих відвертих дисидентів. Структура радянського філософського стану — унікальна за масштабом, але не безпрецедентна за структурою в історії філософії — була ворожою до вільного обміну ідеями та критичними арґументами, втім поширювала окремі філософські ідеї та привертала увагу широких мас населення до дозволених філософських доктрин і дискусій.

Еволюція радянської філософської ситуації пройшла через п’ять етапів:

1) встановлення марксистської гегемонії та деградація до- та ранньо-радянського філософського розмаїття (1922–1935);

2) спроба встановлення тотального сталінського ідеологічного контролю над філософськими й науковими практиками (1935–1955);

3) ідеологічна дезорієнтація і постання певного ідейного плюралізму (1956–1964);

4) посилення ідеологічного контролю, професіоналізація філософії та поширення цинічного підходу серед інтелектуалів (1965–1985);

5) поступовий занепад ідеологічної монополії та поява повного ідейного плюралізму (1986–1991)[4].

У кожному з цих періодів німецька класична філософія та її дослідження відігравали різні ролі. Також слід завважити, що кристалізовані в певний період структури продовжували жити й у наступні фази розвитку радянської філософії. Наприклад, третій період справді завершується в 1964 році для Москви, однак для Києва, Мінська чи сибірських та середньоазійських наукових центрів «відлига» і «шістдесятництво» тільки починаються в середині 1960-х. Так само чимало сталіністських структур продовжували функціонувати в післясталінські часи аж до 1980-х.

У перші два періоди НКФ, а також пов’язані з нею філософи й ідеї не мали ні центрального, ні догматичного значення. У Радянському Союзі НКФ здебільшого розуміли в постгеґелівських марксистських термінах, запропонованих Фрідріхом Енґельсом (1820–1895) і Володимиром Леніним (1870–1924)[5]. Згідно з цим підходом німецький філософський процес від Канта до Геґеля і Фоєрбаха підготував ґрунт для виходу Маркса на позиції діалектичного матеріалізму, теорії капіталу і революційної практики. При цьому в ті часи термін «німецька класична філософія» не мав стабільного визначення: він коливався від «класичної німецької філософії» до «німецької ідеалістичної філософії». Неоднозначним було й те, яких філософів включали до плеяди НКФ: цей процес міг охоплювати як «квартет» (тобто Канта, Фіхте, Шеллінґа й Геґеля), так і «квінтет» (тобто до чотирьох мислителів додавали Фоєрбаха)[6]^{, [7]}.

Попри ці різночитання, радянські філософи та історики філософії робили ідеї німецьких класичних філософів дедалі доступнішими для студентів і загальної публіки. У період між 1930-м і 1950-м роками було перекладено та опубліковано деякі праці Канта. Так, наприклад, 1934 року було видано «Пролегомени», а два томи «критичних» праць — у 1940 році. Водночас було перекладено й видано три томи з основними текстами Геґеля, включно з «Феноменологією духу» і «Наукою логіки». Переклад «Системи трансцендентального ідеалізму» Шеллінґа вийшов у 1936 році. У цей час попри ідеологічний тиск та історичні катастрофи кількість перекладів зростала. Однак їхня якість залишалася обмеженою через роботу ідеологічних органів.

У 1920–1930-ті роки навіть в інститутах червоної професури для ретельного вивчення філософських поглядів Канта і Геґеля виділяли два перші роки навчання[8]. Пізніше, у відновлених університетських структурах, спадок Канта і Геґеля також активно використовувався в програмах для радянських суспільствознавців і гуманітаріїв. У ці роки в Європі точилася своєрідна боротьба за привласнення НКФ (особливо філософії Фіхте і Геґеля) між марксистськими і націонал-консервативними школами, й у ній брали участь і радянські дослідники. Проте під час Другої світової війни НКФ зазнала, як сьогодні кажуть, «скасування» — ідеологічних репресій, пов’язаних із неприйняттям усього німецького. Утім навіть за цих умов, попри германофобію і маргіналізацію студій НКФ, частина філософів та істориків продовжували свою роботу з ідеями Геґеля й Канта[9]. Так, показовим було те, що Дьордь Лукач (1885–1971) захистив свою докторську дисертацію про філософію молодого Геґеля в Москві в 1942 році в розпал війни. Крім того, 1943 року розгорнулася дискусія навколо тому «Історії філософії», присвяченого НКФ: ця дискусія засвідчила наявність відкритої опозиції до спроб марґіналізації НКФ у середовищі радянських філософів[10].

На третьому етапі ідеї та постаті, пов’язані з НКФ, не тільки пройшли повну реабілітацію, а й опинилися в центрі філософських дискусій про діалектику, пізнання і логіку. Саме в 1950-х і на початку 1960-х років було сформовано канонічне радянське розуміння НКФ. У цьому каноні послідовність розвитку ідей німецьких класиків проходила від Канта до Фіхте і далі — до Шеллінґа та Геґеля, що розглядалося як прогрес у «розробленні діалектичної теорії», яка вела до постання теорій Маркса і марксизму. Навіть якщо цей поступ відбувався в хибному ідеалістичному контексті, він розгортався у правильному напрямі: кожний наступний мислитель був прогресивнішим, ніж попередній. Зрештою, цей прогрес сягнув своєї вершини у філософії Фоєрбаха, в рамках якої відбулося матеріалістичне виправлення об’єктивного ідеалізму Геґеля. Саме це виправлення відкрило шлях Марксу до оформлення його теорій[11].

Слід зазначити, що в цей період змінилося і розуміння марксизму в СРСР під впливом публікації «Економіко-філософських рукописів»[12]. Відчуження й емансипація, геґелівська діалектика і більш людяний марксизм призвели до серйозної зміни тону і стилю в радянській філософії. Це відбилося і на інтересі до «молодого Маркса», і до Геґеля, і в особливій увазі до НКФ як єдиного суперечливого процесу. Таке розуміння НКФ, безумовно, передбачало і марксистську телеологію, і кричущу нерівність між її ключовими фігурами в боротьбі за уми радянських філософів. Саме Геґель і його діалектична філософія превалювали серед тем публікацій того часу: приблизно половина всіх текстів, присвячених предметному полю НКФ, стосувалися саме його філософії та постаті[13].

Зрештою, за пізньорадянських часів — на четвертому і п’ятому етапах нашої періодизації, тобто між 1965 і 1991 роками, — історики філософії, які провадили студії НКФ, водночас відтворювали й підривали цей радянсько-марксистський канон. Така суперечлива ситуація склалася завдяки професіоналізації філософських дисциплін, особливо історії філософії, та поширенню масової філософської освіти, яка перетворила радянсько-марксистські «істмат» з «діаматом» чи не на основні дисципліни на всіх відділеннях вишів, ПТУ й навіть середніх шкіл (наприклад, у межах предмета «суспільствознавство»). Змістово радянську навчальну програму було створено для просування матеріалістичного й історицистського світогляду серед радянського населення. Однак ця масова індоктринація породжувала й інтелектуальний спротив — від цинічного двоєдумства до зайняття певною мірою дисидентської позиції або ж до прийняття марксизму за відправну точку розвитку власної філософії, що теж не віталося радянською владою[14]. Цей інтелектуальний опір мав різні форми у філософському середовищі і став важливою підмогою для філософської емансипації в пізніші часи[15]. Згодом, за часів Перебудови, простори свободи думки і совісті, що розширювалися, відкрили забуті можливості філософам і філософським спільнотам Східної Європи.

У цей час НКФ як дослідницька галузь зі сфери вивчення передісторії марксизму повільно, але вірно перетворювалася на самостійне предметне поле. Швидка професіоналізація радянської історико-філософської дисципліни в 1970–1980-ті роки уможливила зниження ідеологічної значущості «предмета досліджень», ба навіть підвищення його власної філософської дисциплінарної валідності[16]. Крім того, вивчення німецької класичної філософії ставало менш монолітним і більш відкритим для окремих досліджень філософії Геґеля, Канта та інших мислителів.

Вивчення НКФ у пізньому Радянському Союзі являло собою дедалі неоднозначнішу інтелектуальну практику. Радянські дослідники розглядали німецьких класичних філософів як «супротивний табір» — буржуазний ідеалізм, який слід «критикувати з марксистсько-ленінського погляду»[17]. Однак сама ця критика з її пошуком «слабких ланок» у ланцюзі думок класиків передбачала поглиблене вивчення їхніх філософських систем[18]. І саме ці історико-філософські дослідження часто приводили радянських філософів до підриву ідеологізованих інтерпретацій німецької філософської класики[19], до розчленовування цієї царини на такі компоненти, що не мали жодного стосунку до марксизму, як, наприклад, «докритичний Кант» і «ранній Геґель»[20]. Деякі радянські дослідники, навіть попри історичну дистанцію та пізньорадянський культурно-політичний контекст, ставали послідовниками Канта чи Геґеля[21].

Професіоналізація досліджень НКФ була особливо помітною в нових перекладах і виданнях праць «квінтету», зібраних у двох спеціалізованих історико-філософських серіях. Тиражі нових критичних перекладів творів були великими: вони, зазвичай, значно перевищували наклади в 10 тисяч примірників. Важливо зазначити, що в цей період радянські історики філософії почали проводити текстологічні дослідження, які значною мірою припинили своє існування після чисток 1930-х років. Повернення союзу філологічної германістики та історії філософії особливо помітне в працях з естетики та коментарях до перекладів німецьких класиків Олександра Михайлова (1938–1995)[22]. Результати таких досліджень відображалися не тільки в критичних виданнях, а й у доповідях на філософських міжнародних конгресах, які проводили в СРСР і за кордоном, та на всесоюзних і місцевих конференціях[23]. Але водночас професіоналізація була своєрідним наслідком невимовленої угоди між владою і філософами, за якою останні не втручалися в політику і соціальні дискусії в обмін на певні послаблення у сфері вивчення історії філософії. Звідси бере свої витоки цинізм пізньорадянських філософської ситуації, що змушувало чимало філософів займатися своєю справою, прикладаючи чимало зусиль для опору цинічному виклику.

У 1970–1980-ті роки філософи та історики філософії погодилися з тим, що НКФ — це окреме, єдине явище в історії філософії, але сперечалися про його значення та ідейне наповнення. З одного боку, марксистська історична телеологія вбачала в ньому ідеалістичний регрес порівняно з французьким Просвітництвом і, з другого — прогрес у розвитку діалектики[24]. Симптоматичними для цього підходу є висловлювання провідних радянських істориків філософії Ігоря Нарського (1920–1993) та Теодора Ойзермана (1914–2017):

«Ідеалізм Канта і його наступників був явищем регресивним,
оскільки всі вони були противниками матеріалізму.
Але суперечливість, притаманна філософському розвитку, виявляється й
у цьому пункті: зворотний рух до ідеалізму, здавалося б остаточно поваленого зусиллями французьких просвітників, розкрив суттєві недоліки старого матеріалізму, без ясного розуміння яких подальший його прогрес був неможливий; цей рух поставив також питання про створення антиметафізичного методу пізнання. Колишній матеріалізм не бачив ролі практики як взаємодії суб’єкта та об’єкта, у якій суб’єкт активно впливає
на об’єкт, а тим самим змінюється і сам,
він не бачив творчої активності теоретичного мислення»[25].

«Розвиток діалектичного способу мислення в епоху, що безпосередньо
передує виникненню марксизму, завершує німецька класична філософія.
Її найважливіше досягнення — створення діалектики як теорії розвитку, гносеології та логіки… У німецькому класичному ідеалізмі діалектичний спосіб мислення перетворюється на систематично розроблену теорію.
Класики німецького ідеалізму свідомо застосовують діалектику
в різних галузях знання, формулюють найзагальніші закони розвитку пізнання, духовної культури і, певною мірою, матеріальної дійсності»[26].

Проте, з іншого боку, дедалі більше дослідників відходили від радянсько-марксистської телеології (без явної відмови від неї, що було б надто дисидентським жестом) та інтерпретували НКФ як унікальну подію, що має власну автономну цінність. Цей підхід найяскравіше висловив Арсеній Гулига (1921–1996) у таких рядках:

«Німецька класична філософія — це не тільки фундамент будівлі,
вона сама по собі велична будівля, кожен її представник
має самодостатню цінність. Вона унікальна, як унікальна антична пластика, живопис Відродження, російська література XIX століття.
Це всесвітньо-історичний культурний феномен»[27].

Хоча обидва ці підходи не обходилися без марксистської телеології — як орієнтир для Нарського, Ойзермана та інших або як прикриття для дослідницьких стратегій Гулиги та інших прибічників предметної автономії НКФ — кожна з них містила невеликі, але показові відхилення від сформованої раніше канонічної концепції НКФ. Наприклад, у зазначених працях Нарського, Ойзермана та інших німецька класична філософія аналізувалася без розділів, присвячених філософії Фоєрбаха. А Гулига дозволив собі децентрувати філософський процес у НКФ, відірвати її від магістрального шляху підготовки «витоків» ідей Маркса і реконтекстуалізувати німецьку класику як філософський рух, що сягає корінням у німецьку культуру того часу, представлену Фрідріхом Шіллером (1759–1805), Йоганом Вольфґанґом фон Ґьоте (1749–1832), братами Вільгельмом і Александром фон Гумбольдтами (1767–1835 та 1769–1859, відповідно) і ранніми романтиками. Ба більше, в обох випадках термін «німецька класична філософія» був замінений термінами «німецький класичний ідеалізм» і «німецький ідеалізм», що траплялися дуже нечасто в 1950-ті – на початку 1960-х років.

Ці приклади показують, що пізньорадянські дослідження НКФ повільно, але вірно відхилялися від запитів радянської марксистської доктрини. Тактика маленьких відхилень від магістрального курсу дала змогу пізньорадянським філософам та історикам філософії робити вибір на користь третього шляху між повним дотриманням офіційної доктрини та відкритим дисидентством — на користь особистої емансипації через заглиблення у професійні історико-філософські дослідження.

Другою рисою того періоду була дезаґреґація НКФ як єдиного філософського феномена на окремі складові — спадщину Канта, Фіхте, Геґеля тощо чи навіть окремі періоди філософськго шляху класиків, що робило їх окремими дослідницькими предметами з мінімальним дотиком до офіційної ідеології. У такий спосіб зникала вся ідея розвитку від Канта до Фіхте, Шеллінґа, Геґеля, Фоєрбаха і Маркса, а на її місці виникало нове поле досліджень із помітно неоднаковим інтересом до різних особистостей чи проблем, пов’язаних із НКФ.

Вище я вже згадував, що пізньорадянські філософи найбільше цікавилися геґелівською філософією, що почасти можна пояснити геґелівським корінням гегемонного радяського марксизму. Більше, ніж філософська доктрина або частина радянської ідеології, діалектичний історизм був значно поширеним і міцно вкоріненим у радянський світогляд, який відтворювався в масовій, професійній та університетській освіті[28]. Це радянське геґельянство мало підґрунтя також і в дореволюційному російському благоговінні перед Геґелем: на початку ХХ століття «Геґель був для росіян вершиною людської думки, і в нього шукали розв’язання всіх світових проблем»[29].

Численні геґельянські дослідження того часу можна поділити на чотири групи[30]. Перша складалася зі спроб упровадження і навіть популяризації геґелівської думки. До найвідоміших публікацій такого штибу належать праці Михайла Овсяннікова (1915–1987) і Володимира Шинкарука (1928–2002)[31]. Друга група — академічно та ідеологічно нейтральні дослідження, що ґрунтувалися на скрупульозному вивченні еволюції поглядів Геґеля і текстологічному дослідженні його праць, як у публікаціях Мераба Мамардашвілі (1930–1990) і Неллі Мотрошилової[32]. Третя група прагнула подальшого розвитку геґелівської філософії у формі матеріалістичної діалектики або естетики. Такі спроби були особливо помітні в працях Михайла Ліфшиця (1905–1983) та Евальда Ільєнкова (1924–1979)[33]. Четверта група прагнула продовжити геґелівське розв’язання суперечностей в історії філософії. Це було особливо помітно, наприклад, у проєкті Євгена Лінькова (1938–2021), який ставив перед собою завдання розв’язати всі філософські суперечності від Геракліта до Геґеля[34].

Канта зазвичай вважали другим за значимістю мислителем НКФ серед радянських філософів 1970–1980-х років. Фокус на кантівській філософії було частково пов’язано з давнім радянсько-марксистським переконанням, що «вивчення німецького ідеалізму необхідне тільки для кращого розуміння Маркса, а вивчення Канта — лише ключ до Геґеля»[35]. Але в пізньорадянському контексті кантіанські студії стали однією з найменш марксистських та історицистських царин досліджень, відкритих для філософів, що були більше зацікавлені в нормативних підходах і теорії пізнання і які не хотіли брати участі ані в ідеологічному відтворенні, ані в дисидентському русі. У розмовах із багатьма філософами старшого покоління з Києва, Мінська, Москви та Риги я не раз чув, що в ті роки вибір на користь вивчення філософії Канта був кроком у напрямі до своєрідного академічного емансипативного ескапізму.

У каталогах національних бібліотек Білорусі, Росії та України представлено понад 400 найменувань книжок, статей і дисертацій, опублікованих у 1965–1991 роках і присвячених Кантові та його філософській спадщині, що помітно менше за геґелезнавчий блок публікацій у той самий час[36]. Їхня класифікація, однак, не допускає такої ж суворості, як геґельянські дослідження. Пізньорадянські кантіанські дослідження варіювалися від популярних філософських книжок[37] до аналізу дуже вузьких академічних тем[38] і до марксистсько-нейтрального філософського опрацювання пізнавальних чи моральних ідей, що межували із дисидентством[39]. Останнє було особливо помітним у напівпідпільних лекціях Мераба Мамардашвілі у 1980-х роках, які пізніше були опубліковані під загальною назвою «Кантіанські варіації».

«Свої читання я умовно називаю кантіанськими варіаціями
або варіаціями на тему Канта. Слово “варіації” тут потрібно розуміти
в буквальному, музичному сенсі слова, у припущенні, що в Канта є якісь наскрізні теми і їх можна вийняти з горизонтального розгортання викладу, з’єднати в певні зв’язки, поєднання і розвивати їх… У мисленні Канта
є такі теми-епізоди. Його мислення взагалі дуже натуральне,
таке ж натуральне, як биття серця чи дихання. Кант мислив саме так,
мислення було природною функцією його організму,
який не був створений для життя…

… Серед багатьох забобонів, які заважають нам зрозуміти, що говориться
зі сторінок кантівських творів, — забобон розглядати Канта
як сходинку до чогось. Звичайна формула така:
Кант — родоначальник німецької класичної філософії,
німецького класичного ідеалізму. Але про Канта не можна сказати,
що це той Авраам, який народив Ісаака. Він не займає місце, як метелик,
на якійсь сходинці еволюції… Кант цікавить нас особисто»[40].

І такі посили знаходили сприйнятливу аудиторію. Кант був присутній в імперській російській та радянській культурі як неоднозначний мислитель, суперраціональний і водночас темний, майже готичний, що ефектно відображено в культовому романі Михайла Булгакова (1891–1940) «Майстер і Маргарита» (1940) або ж у вишуканому есеї Анатолія Ахутіна «Софія і чорт» (1990)[41].

Інші німецькі класики менше цікавили науковців. У каталогах тих самих трьох національних бібліотек можна знайти набагато менше назв пізньорадянських видань, присвячених Фіхте[42], Шеллінґу[43] та Фоєрбахові[44]. Однак спадщину і цих філософів у 1980-ті роки вивчали з дедалі більшим і глибшим інтересом. Професіоналізація радянської історії філософії проявилася в пильному вивченні раніше малодосліджених постатей і тем НКФ.

Окремо варто згадати, що за пізньорадянських часів для філософів та істориків філософії важливим джерелом інформації про західні дослідження НКФ були збірки оглядів і рефератів Інституту наукової інформації із суспільних наук АН СРСР. Від 1973 до 1992 року виходили від двох до чотирьох збірок із зарубіжної філософії та соціології, доступні для співробітників академічних інститутів СРСР і радянських республік[45].  Багато філософських збірок виходили під редакторством Іскри Андреєвої (1925–2017), історикині західноєвропейської думки та дружини Арсенія Гулиги, найчастіше присвячені або безпосередньо західним студіям НКФ, або філософським аспектам чи періодам, що стосувалися геґелівської, кантівської чи фіхтевської думки. Хоча сам жанр таких збірок — ознака цензурної злиденності в житті філософії, він давав змогу дослідникам хоча б частково бути в курсі того, що відбувається в їхній дисципліні за «залізною завісою».

Варто зазначити, що в пізньорадянський період дослідження НКФ (як, власне, і загальнофілософське життя) відбувалися не тільки в Москві, а й у багатьох інших наукових центрах СРСР. У цьому есеї я опишу студії НКФ лише у Білорусі, Росії та Україні, але важливо пам’ятати, що німецьку філософську класику досліджували й у філософських спільнотах інших радянських республік — Вірменії, Грузії та Казахстані.

Білоруські філософські та історико-філософські дослідження проводилися здебільшого на філософському факультеті Білоруського державного університету (БДУ) і в Інституті філософії Академії наук БРСР. Тут дослідження в галузі НКФ були розвинені порівняно скромно. На той час у Білорусі кілька помітних філософів і дослідників — передусім Григорій Грудницький, Геннадій Грушевой (1955–2014), Олександр Клевченя (1924–2002), Анатолій Михайлов і Микола Семенов[46] — вивчали й викладали курси з німецької філософської класики[47]. Академічні курси з НКФ і геґелівської філософії читали в БДУ з 1960-х років, але помітного інтересу до предмета в ширших інтелектуальних колах республіки не спостерігалося. Дещо сильнішим був вплив НКФ на філософію науки та представників Мінської методологічної школи, тоді представлені насамперед Степіним і першим поколінням його учнів[48]. Для ширшої аудиторії в Мінському державному університеті та в Білоруській секції Радянського філософського товариства[49] існували певні курси та гуртки з питань, пов’язаних із німецькою філософською класикою. Загалом пізньорадянські білоруські студії НКФ були не тільки скромними, а й орієнтованими на дослідницькі проєкти, що проводилися в Москві.

У пізньорадянській Росії було чимало філософських центрів, але власне дослідження НКФ здебільшого провадилися у Москві (в Інституті філософії АН СРСР[50] і на філософських факультетах МДУ та деяких інших вишів і академічних інститутів), Ленінграді, Казані, Калінінграді, Свердловську та Іркутську[51]. Хоча до 1980-х років кількість таких центрів зросла, тон дослідженням НКФ задавали історики філософії, які працювали в московському Інституті філософії (ІФ РАН). З 1970-х до початку 1990-х років цей інститут пережив кілька періодів глибини партійного нагляду за різних директорів. Періоди більшої свободи і підтримки професійних досліджень були пов’язані з директорствами Павла Копніна (1922–1971, директор інституту в 1968–1971 роках), Боніфатія Кедрова (1903–1985, директор інституту в 1973–1974 роках) і В’ячеслава Стьопіна (директор інституту від 1988 року), тоді як Борис Українцев (1917–1992, директор інституту в 1974–1983 роках) здійснював більш суворий ідеологічний контроль. Однак навіть в умовах цензури, як розповідає один з очевидців, наукові співробітники інституту могли знайти собі місце для професійної роботи[52]. Багато в чому спадкоємність професіоналізованих досліджень в ІФ РАН забезпечувалася тим, що сектор історії філософії в 1971–1987 роках очолював Теодор Ойзерман — учений, якого поважали в ЦК КПРС і тому здатний був захистити дослідників свого відділу від зайвого нагляду.

Із сотень публікацій російських учених того періоду виділяються два томи збірок статей, задуманих в ІФ РАН, — «Философия Гегеля и современность» (1973) і «Философия Канта и современность» (1974)[53]. У цих збірниках було представлено те, що їхні автори й редактори називали «досягненнями радянських учених» у сфері студій НКФ, а також у геґелезнавстві та кантознавстві. Справді, розділи цих книг продемонстрували зростання інтересу до тем, пов’язаних із НКФ, розширення можливостей дослідників поєднувати радянсько-марксистську доктрину зі справжнім дослідженням, доступність для радянських дослідників певної західної літератури з німецької класики (на відміну від 1930–1960-х років) та появу нового покоління філософів та істориків філософії, які згодом визначатимуть інтелектуальний ландшафт пострадянської Росії.

Співробітники ІФ РАН також запустили видавничо-перекладацький проєкт «Памятники философской мысли» у співпраці з видавництвом «Наука». Завдяки цій ініціативі, що тривала від 1978 до 2008 року, побачили світ двадцять дев’ять томів — праць ключових фігур світової філософії, включно з «квінтетом» НКФ.

У 1970-ті роки вчені з московського Інституту філософії та інших радянських філософських центрів стали брати активну участь у всесоюзних і міжнародних філософських конгресах, які дали дуже потужний імпульс дослідженням НКФ у 1970–1990-ті роки[54]. Хоча конференцій з німецької класики було чимало і в попередні десятиліття, нова якість таких зібрань і новий імпульс історико-філософським дослідженням у цій царині походив із досвіду дискусій на 10-му Міжнародному геґелівському конгресі, що відбувся в Москві 1974 року. Тут радянські філософи та історики філософії (Нарський, Овсянніков, Ойзерман, Шинкарук і десятки інших) зустрілися із західними філософами й дослідниками НКФ (серед яких були Дітер Генріх (1927–2022) і Чарльз Тейлор). Ця подія продемонструвала численні недоліки геґелезнавства і студій НКФ у СРСР — особливо порівняно із західними дослідженнями[55]. За спогадами учасників, дискусії на конгресі та усвідомлення незадовільного рівня власних досліджень дуже вплинуло на розвиток студій НКФ у наступний період[56]. Крім того, цей конгрес започаткував цілий ряд конференцій, присвячених Геґелю і Канту, що відбувалися в Москві, Калінінграді, Ленінграді та Ризі з 1980-х до початку 1990-х років.

Особливо слід відзначити і співпрацю між радянськими та центральноєвропейськими філософами й істориками філософії. У 1960–1980-ті роки помітними постатями в дослідженні НКФ були Манфред Бур (Німеччина; 1927–2008), Константин Гуліан (Румунія; 1914–2011), Індржих Зелений (Чехословаччина; 1922–1997) і Герд Іррлітц (Німеччина). Ця співпраця починалася в рамках комунікації між науковцями «соцтабору», коли дослідники з Центральної Європи та СРСР спілкувалися на спільних семінарах і навіть брали участь у програмі обмінів між університетами Берліна, Бухареста, Києва, Ленінграда, Мінська, Москви, Одеси, Праги, Франкфурта-на-Одері, Харкова і багатьох інших міст. Утім з початком конгресів і пізніше, особливо у 1980-ті, ця співпраця досягла помітного професійного рівня[57].

Радянські українські дослідження НКФ можна охарактеризувати як такий собі середній варіант між білоруською та російською ситуаціями. У 1970–1980-х роках українське філософське життя було зосереджене навколо Інституту філософії Академії наук УРСР[58] і філософського факультету Київського державного університету (КДУ). Попри таке обмежене інституціональне розмаїття, що нагадує білоруську ситуацію, дослідження НКФ у тодішній Україні були значно розвиненішими.

У 1960–1970-ті київські філософські центри розвивалися завдяки ініціативам, започаткованим Павлом Копніним. Копніна перевели до Києва з РРФСР наприкінці 1950-х років. Тут він очолював кафедру діалектичного та історичного матеріалізму КДУ (1959–1961), а потім — київський Інститут філософії (1962–1968). Як людина поза підозрою в «українському буржуазному націоналізмі» він мав відносну свободу рук для запуску цілої низки академічних і дослідницьких програм, що справили сильний вплив на київське філософське співтовариство[59]. Мабуть, найважливішою його спадщиною для киян стала ціла плеяда учнів: перед його переходом в ІФ РАН 1968 року він відкрив кар’єрний шлях для нового покоління радянських українських філософів та істориків філософії. Вважають, що Копнін відіграв важливу роль у розвитку київської філософської школи, «члени якої, залишаючись зовні радянськими марксистами», були сильно пов’язані з ідеями німецьких філософів-класиків і пізніших західних філософів науки[60].

Після від’їзду Копніна лідером української філософської спільноти понад тридцять років був Володимир Шинкарук — декан філософського факультету КДУ (1965–1968), а потім — директор ІФ НАНУ (1968–2001). Серед багатьох інших тем саме в цьому співтоваристві активно вивчали спадщину НКФ загалом, а також вели дослідження філософської думки Геґеля, Канта і Фоєрбаха зокрема. Серед найактивніших дослідників НКФ тієї пори слід назвати учнів Копніна — самого академіка Шинкарука, Марію Злотіну (1921–2000) та Олександра Яценка (1929–1985), а також групу дослідників, яких можна назвати учнями Шинкарука, — Євгена Андроса (1950–2019), Михайла Булатова (1936–2020), Ігоря Бичка, Юрія Кушакова (1946–2016), Анатолія Лоя, Євгена Причепія, Віталія Табачковського (1944–2006), Миколу Тарасенка (1939–1995) і багатьох інших; окремо в цьому ряду стоїть постать Валерія Босенка (1927–2007), геґельянця і діалектика[61]. Для частини з цих філософів було характерно розглядати НКФ у рамках «діаматівської трійці» (діалектика, логіка, теорія пізнання), як це було притаманно і Копніну. Однак інші, наприклад, Юрій Кушаков, а пізніше — Анатолій Лой, протиставляли геґельянству в студіях НКФ дослідження філософських систем Канта і Фоєрбаха. Частина з них працювали на кафедрі історії філософії КДУ, діяльність інших пов’язана з відділом критики сучасної буржуазної філософії ІФ НАНУ (в радянські часи в цьому інституті не було підрозділу з вивчення власне історії західної філософії, адже ця ділянка була прерогативою не республіканської Академії наук, а союзної).

Важливо також зазначити, що українська філософська спільнота у 1980–1990-ті роки вийшла далеко за межі Києва, сформувавши філософські спільноти, кафедри та факультети у вишах Дніпропетровська, Києва, Львова, Одеси та Харкова. У цих містах була своя історія стосунків із філософією, але в повоєнній УРСР багато локальних інтелектуальних традицій було перервано, а відновлено саме останнє радянське і перше пострадянське десятиліття.

Як видно з пізньорадянських українських публікацій, студії НКФ було зосереджено переважно на німецькій класичній думці загалом та філософських поглядах Фоєрбаха, Геґеля і Канта, тоді як менше уваги приділяли спадщині Шеллінґа і Фіхте. Українські історики філософії мали ті самі інституційні обмеження, що й історики інших радянських філософських осередків: їх було «втиснуто у “прокрустове ложе” ленінського прочитання ідеалізму та його реінтерпретації в дусі матеріалістичної діалектики»[62].

Українські дослідження НКФ, одначе, відрізнялися від досліджень в інших радянських філософських центрах за кількома ознаками. По-перше, в Києві ще більше відчувалася відсутність належної лінгвістичної підготовки для роботи з текстами німецьких класиків (хоча Шинкарук і кілька інших дослідників знали німецьку). Існувало правило, що радянські українські дослідники Канта і Геґеля покладалися на російськомовні переклади.

По-друге, стабільність керівництва київського Інституту філософії за Володимира Шинкарука забезпечувала дослідникам більшу безпеку, ніж у Москві в 1980-ті роки за Українцева. Це зовсім не означає, що придушення інтелектуального життя в Києві не було. Навпаки, у 1970-х роках кілька українських філософів, артистів та інтелектуалів, серед яких були Євген Сверстюк (1927–2014), Василь Лісовий (1937–2012) та Василь Стус (1938–1985), були репресовані. Тільки в ІФ НАНУ десятеро співробітників було репресовано 1972 року: за даними Сергія Йосипенка, двох було заарештовано і засуджено, а інших — звільнено із забороною на професію. Арешти, посадки, звільнення й видавлювання в зовнішню і внутрішню еміграцію вплинули на покоління українських філософів тієї пори, спонукаючи прийняти цинічну позицію[63]. Попри це в київському Інституті філософії та на філософському факультеті КДУ вдалося створити середовище, що сприяло професіоналізації філософських досліджень, зокрема й у вивченні спадщини НКФ.

По-третє, незважаючи на повну інтеграцію в радянські філософські мережі, українська філософська спільнота мала певну автономію і власне «обличчя» в радянському різноманітті. Це забезпечувалося тим, що українська спільнота була меншою за російську, а також більш ізольованою від західних інтелектуальних центрів, наприклад, порівняно з дослідниками з Москви і балтійських республік[64]. Проте внутрішній розвиток української філософської спільноти був значним у 1970–1980-ті роки. Як переконливо доводив Віталій Табачковський, той період не був утраченим часом[65].

Зрештою, що важливо для нашої теми, українські історики філософії того періоду більшою мірою вивчали НКФ як єдине ціле, по-геґелівськи, і меншою — кантівську чи геґелівську спадщину окремо. Хоча українська філософська спільнота тих років не могла зрівнятися з тематичним і дисциплінарним розмаїттям досліджень філософії історії, як у Москві, західній Європі чи США, вона мала власний яскравий характер. Наприклад, попри потужний комуністичний контроль у КДУ, викладачі та студенти могли брати активну участь у позанавчальних групах із вивчення НКФ, що їх вели Шинкарук, Кушаков і Булатов[66]. Обговорення в цих групах ідей із предметного поля НКФ (насамперед ідей Геґеля і Канта) було настільки захопливим, що ця додаткова діяльність завдавала шкоди курсу з діалектичного матеріалізму й адміністрація КДУ зажадала від популярних професорів викладати Маркса з такою самою запопадливістю в тому самому ж середовищі[67].

Підбиваючи підсумок цього розділу, мушу вказати на те, що результати вивчення НКФ у пізньорадянський період були неоднозначними. З одного боку, німецьку класичну філософію, як і раніше, розглядали в марксистсько-телеологічній перспективі, з домінуванням інтересу до Геґеля як «родоначальника історичної діалектики». З іншого боку, студії НКФ дедалі більше приділяли увагу не стільки єдиному феномену «німецької класичної філософії», скільки іншим темам: конкурувальній концепції «німецького ідеалізму», дебатам між німецькими мислителями доби Просвітництва, класицистами та романтиками, а також окремо — спадщині Геґеля, Канта, Фоєрбаха, Фіхте і Шеллінґа. Доробок цих філософів ставав дедалі більш значущою альтернативою спадку класиків марксизму-ленінізму. Про якість пізньорадянських досліджень свідчать і переклади окремих праць іноземними мовами[68]. Зрештою, ідеї німецьких класиків  значно більше зацікавлювали дедалі ширшу аудиторію, яка здобула освіту в пізньому Радянському Союзі. Загалом німецька філософська класика, як і академічна практика її вивчення та викладання,  поступово підривали ідеологічну монополію радянського марксизму й дали філософам можливість для нерадикальної особистої емансипації у складних умовах ідеологічного контролю.

 

2. Дослідження німецької класичної філософії в пострадянських Білорусі, Росії та Україні

Після розпаду СРСР 1991 року філософи та їхні спільноти опинилися в новій інтелектуальній ситуації. Посткомуністична трансформація, структурована навколо чотирьох тенденцій демократизації, маркетизації, націоналізації та європеїзації[69], збіглася з втратою філософією свого центрального становища серед академічних дисциплін і в суспільних дискусіях. Тенденції в розвитку демократії та ринкової економіки черпали свою легітимність з імпортованих західних (нео)ліберальних теорій і моделей. І, як свідчать події у Східній Європі з 2014 року, вони зазнали невдачі в переважній більшості країн регіону. Перетворення радянських республік на національні держави недовго перебувало у зв’язку з демократизацією. Дуже швидко пострадянська націоналізація загрузла в місцевих націонал-консервативних ідеологіях, джерелом натхнення для яких були праві ідеології міжвоєнного періоду і часів Другої світової війни, праве геґельянство та специфічне прочитання гайдеґерівської філософії. Європеїзація, яка спочатку будувалася навколо діалогу континентального Заходу і Сходу, зокрема філософських співтовариств, і проявилася, наприклад, у концепціях «нового мислення» і «Європа — наш спільний дім»[70], швидко стала одностороннім монологом. І між цими чотирма тенденціями посткомунізму колись гегемоністський статус офіційної філософії швидко перейшов до соціології та історії. До останніх дисциплін у пострадянських країнах інтерес невпинно зростав. Напевно, це було пов’язано з тим, що владні еліти намагалися зрозуміти, сконструювати та поставити під контроль нові соціальні реальності, а широкі маси поступово занурювалися в особливий націоналізований контекст, де запит на «ідентичність» робив історію надзвичайно затребуваною.

Разом із втратою колишнього суспільно-політичного значення філософи надовго звільнилися від тягаря контролю влади[71]. У 1990-ті роки білоруські, російські та українські філософи втратили системний зв’язок зі своїми урядами, владними елітами і суспільствами, однак отримали при цьому свободу думки, свободу совісті та доступ до глобальних філософських мереж. Радянську філософську ситуацію було зруйновано, а на її місці постали інші структурні й теоретичні комплекси зі своїми національними та регіональними особливостями. У цьому контексті виникали, занепадали або розвивалися найрізноманітніші філософські спільноти, школи та інститути в Києві, Мінську, Москві та далеко за їхніми межами. Відсутні досі напрями філософської думки (або ті, що перебували в радянсько-філософському підпіллі), як-от аналітична філософія, герменевтика, феноменологія, політична філософія чи постмодернізм, швидко опинилися в центрі уваги філософських осередків, тоді як радянська філософська спадщина дуже швидко втрачала будь-яку актуальність[72].

З огляду на сказане, пострадянську епоху можна з усіма підставами вважати вельми продуктивним часом філософських та історико-філософських досліджень — ба навіть часом їх розквіту. Так, наприклад, історія філософії «вибухнула» новими тематичними царинами, методами дослідження й доволі якісними перекладами без характерних для радянської ситуації купюр і з солідними текстологічними та перекладацькими коментарями. Деякі історики філософії в цей час навіть розглядали свою дисципліну як справжню філософію[73], приписуючи історичним періодам і школам цінність без жодної марксистської чи навіть національної телеології. У цьому контексті дослідження НКФ переживали справжній бум.

Вивчення німецької філософської класики у східноєвропейських філософських центрах характеризувалося трьома загальними тенденціями. По-перше, роль геґельянства та історизму знизилася, а вплив кантівської філософії та нормативізму зріс. Радянський інтерес до діалектичних узагальнень і спроби побачити історичні закономірності в кожній події соціальної дійсності поступилися місцем перспективам, пов’язаним із кантівськими ідеями та підходами, тобто до полюса нормативізму, що фокусував філософську оптику на належному й ідеальному, знижуючи геґельянську пильність до поточного моменту, і філософської антропології та гуманістичної відкритості до розмаїття досвіду. Це багато в чому збігалося з поширенням ліберально-демократичних цінностей та ідеалів у процесі пострадянського державного та економічного будівництва 1990-х років. Ця тенденція також по-своєму проявилася у створенні Кантівських філософських товариств у країнах регіону.

Друга тенденція полягала в подальшій дезаґреґації «квінтету» НКФ. У 1990–2000-ні роки набагато активніше, ніж будь-коли, велися дослідження спадщини німецьких класиків нарізно. Дедалі частіше філософські ідеї Геґеля, Канта, Шеллінґа і Фіхте вивчали окремо й у відмінних контекстах. Наприклад, ідеї Канта вивчали у зв’язку із Просвітництвом і в протистоянні з німецькими контрпросвітниками[74]. А фіхтеанську філософію інтерпретували в контексті дебатів першого покоління кантіанців, ранніх романтиків і німецького національного відродження 1800-х років[75]. Зрештою, саме поняття «німецька класична філософія» стало викликати набагато більше дискусій, що сприяло дедалі частішому використанню інших понять у термінологічному спектрі від «німецького ідеалізму» аж до «німецької трансцендентально-критичної філософії другої половини XVIII – першої половини XIX століття»[76].

Третю тенденцію пов’язано з наслідками націоналізації культур і суспільної думки в загальноєвропейському контексті. Для багатьох пострадянських суспільств ідея належності до «європейської культури», хай би що це означало, була вкрай важливою в побудові своїх держав, націй і культурних спільнот. У цьому аспекті студії НКФ часто проводили тезу, що ідеї німецьких класиків давно наявні в національних філософських процесах Білорусі, Росії чи України, а отже, пов’язують відповідні культури із загальноєвропейськими тенденціями.

І водночас, попри ці загальні регіональні тенденції, у філософських спільнотах Білорусі, Росії та України дослідження НКФ розвивалися відповідно до власної дисциплінарної логіки та національного академічного контексту.

2.1. Дослідження німецької класичної філософії в Білорусі

Три вищевказані тенденції — зростання значущості кантівської філософії, дезаґреґація та суперечки щодо поняття «німецької класичної філософії», а також вивчення вкоріненості ідей НКФ у національній філософській культурі — були помітними в розвитку студій НКФ у Білорусі. Згідно з каталогом Національної бібліотеки Білорусі (НББ) більшість із приблизно ста десяти публікацій, присвячених НКФ і пов’язаним із нею постатям і темам, в останні тридцять років були зосереджені на кантівській філософії. Цей корпус публікацій можна поділити на дві категорії: історико-філософські дослідження й переклади[77], і тексти, що належать до корпусу праць Мінської методологічної школи, в яких Кантова теорія пізнання і, дещо рідше, геґелівське вчення про діалектику набували свого специфічного розвитку[78].

Перекладів текстів НКФ білоруською мовою було небагато. Серед них слід відзначити переклади популярних кантівських праць «Адказ на пытанне: Што такое Асвета?» (переклад видано 1997 року) і «Пралегамени да ўсякай будучай метафізікі» (переклад Лявона Баршчэўского, виданий 2006 року). Також Лявон Баршчэўский переклав «Вученне аб паняцці і філасофская энцыклапедыя» Геґеля і «Філасофскія даследаванні аб сутнасці чалвечай свабоды» Шеллінґа — обидві книжки вийшли друком у Мінську 2023 року. Також низка білоруських перекладів невеликих праць німецьких класиків вийшла в хрестоматії «Уводзіны ў філасофію» 2019 року[79]. Ці та низка інших перекладів філософської класики (загалом дев’ять книжок) вийшли в серії «Галерея чалавечай думкі» під загальною редакцією Змітера Коласа.

Авторами найбільш важливих дослідницьких праць з тематики НКФ були Олександр Адамянц, Аркадій Бабко, Антон Бархатков, Григорій Грудницький, Андрій Дудчик, Василь Ляхович, Ольга Позднякова, Тетяна Румянцева, Олексій Філіпович та Андрій Шуман[80]. БДУ пропонує великий курс з німецького ідеалізму (понад 100 навчальних годин) і докторську програму з історії філософії, де чимало студентів вивчають теми, пов’язані з НКФ[81].

Із властивою білоруській філософській спільноті скромністю питання про вкоріненість ідей німецьких філософів-класиків у національну культуру порушували не часто. Однак у цілій низці публікацій про розвиток філософії на білоруських землях згадується давня присутність ідей Канта, Геґеля і Шеллінґа у філософських процесах на білоруських теренах[82]. Як і в російському та українському випадках, дослідники вказують на активне вивчення ідей зазначених філософів в інтелектуальних центрах, розміщених у Білорусі, та посилаються на низку російсько- та польськомовних публікацій результатів цього вивчення в ХIХ – на початку ХХ століть.

Білоруські філософські спільноти, до яких входять згадані дослідники, були зорганізовані здебільшого довкола трьох наукових центрів: Інституту філософії Національної академії наук Білорусі (який видає щорічник «Філософські дослідження»), факультету філософії та соціальних наук БДУ та філософської програми Європейського гуманітарного університету (який видає часопис «Топос»)[83].

Пострадянський філософський процес у Білорусі був значно багатшим, ніж за радянських часів, але його власні учасники оцінювали його якість здебільшого як незадовільну[84]. До репресивного повороту 2020 року філософське життя за участю ширших інтелектуальних кіл тривало в низці старих і нових центрів, таких як Білоруське філософське товариство або ECLAB[85]. Після посилення репресій проти інтелектуалів із другої половини 2020 року центр білоруського філософського життя перемістився в Берлін, Вільнюс, Відень та інші західноєвропейські академічні центри — разом із багатьма вченими-емігрантами. Водночас філософи, які залишилися в Білорусі, потрапили під жорсткий контроль з боку влади. З каталогу НББ видно, що останніми роками в Білорусі помітно скоротилася кількість публікацій, пов’язаних із цілою низкою тематичних галузей, серед яких — НКФ. А перекладацька серія, хоч і випустила проєкти, розпочаті ще до 2020 року, але її видавці переживають складні часи через утиски з боку влади.

2.2. Дослідження німецької класичної філософії в Росії

Російські дослідження НКФ проявили всі три описані вище тенденції, причому за останні тридцять років у цій царині було досягнуто значного прогресу. Мабуть, одним із найпомітніших виразів цього прогресу були переклади й публікації критично перероблених або нових перекладів праць Фіхте[86], Гегеля[87], Канта і Шеллінґа[88]. Нові переклади з’явилися як частина набагато ширшої спроби інтелектуалів пострадянського культурного «поповнення і виправлення», спрямованої на те, щоб влити в нову російську культуру величезний корпус західної думки XX століття, який був або тривалий час заборонений, або зазнав часткової цензури за правління комуністів. Нові переклади й видання конкурували з радянськими версіями, прагнучи запропонувати точніші переклади і розширені критичні доповнення — індекси, коментарі тощо. Однак серед пострадянських перекладних видань у Росії подеколи зустрічалися неопрацьовані передруки перед- і радянських видань, ба навіть відверто халтурні нові переклади.

Слід відмітити, що особливу увагу російські історики філософії приділяли перекладам праць Канта. Мабуть, найпомітнішим досягненням у цьому аспекті стало двомовне (російсько-німецьке) п’ятитомне видання творів Канта за редакцією Неллі Мотрошилової та Буркхарда Тушлінга (1937–2012), що відбувалося з 1994 по 2018 рік[89]. Варто зауважити, що це був другий проєкт з видання зібрання творів Канта в Росії після 1991 року[90]. Крім того, російські дослідники Канта вивчали і перекладали не тільки його надруковані праці, а й рукописи. Ця перекладацька й видавнича активність вкотре підтверджує тезу про те, що на початку пострадянського періоду філософія Канта мала найбільший вплив з-поміж усіх німецьких класиків.

У цей самий період спостерігалося стрімке збільшення кількості книжок, дисертацій і наукових статей, присвячених НКФ або чотирьом її мислителям окремо. Каталог Російської державної бібліотеки містить дані про понад 1 500 таких публікацій з 1991 року, більшу частину яких (близько 40%) присвячено Кантові і його думці[91].

За даними Сергія Корсакова і Юлії Синєокої[92], тільки в ІФ РАН видавалися три книжкові серії, присвячені НКФ. Тут же працювали дослідники й автори публікацій про Канта (Данііл Аронсон, Олексій Жаворонков, Тамара Длугач, Неллі Мотрошилова)[93], Геґеля (Марина Быкова та Наталія Татаренко)[94], Фіхте (Марина Бикова)[95] і Шеллінґа (Андрій Кричевський)[96]. Утім НКФ активно вивчали і в інших московських центрах (МДУ, РДГУ тощо), а також у дослідницьких центрах Санкт-Петербурга (СПбДУ, Європейський гуманітарний університет), Казані (Казанський федеральний університет), Калінінграда (де розміщено провід Кантівського товариства Росії), Томська і десятків інших міст. У цих центрах також активно вивчали філософську спадщину Канта (наприклад, Володимир Жучков, Олексій Круглов, Андрій Судаков і Вадим Чалий)[97], Фіхте (Леонід Корнелаєв та Ірина Шевченко)[98], Геґеля (В’ячеслав Коротких, Андрій Муравйов і Катерина Наумова)[99] і Шеллінґа (наприклад, Андрій Паткуль, Петро Рєзвих і Світлана Сичова)[100].

Пізньорадянська традиція проведення великих філософських конгресів, присвячених до якихось ювілеїв, продовжувалася в Росії і після 1991 року. Серед десятків таких конгресів були і два Міжнародні Кантівські конгреси 2004 року (у Калінінграді та Москві). Тут Кантівське товариство та ІФ РАН змагалися за організацію центральної конференції, присвяченої 200-річчю від дня смерті Канта, що, попри певну комічність ситуації, пішло на користь російським студіям НКФ, оскільки вони залучали до спілкування й дискусії щонайменше три покоління дослідників з університетів Росії, Заходу та Сходу[101].

Хоча після 1991 року дедалі більше російських дослідників займалися спадщиною Фіхте[102], Геґеля і Шеллінґа — і досить довго у вільних для філософів умовах, — саме кантіанські студії виділялися на тлі інших. Крім двох великих зібрань творів Канта і переважання дослідницьких праць про Канта в академічних виданнях, у Росії виходив журнал «Кантовский сборник», заснований ще 1975 року. У пострадянські часи журнал значно розширив сферу своєї діяльності та частоту виходу з початку 2000-х років[103]. Також російські філософи створили 1990 року Кантівське товариство і постійно проводили конференції, присвячені Канту та його ідеям. Принаймні у 1990–2000-х роках, як свідчать теми відповідних доповідей і публікацій, ідеї Канта відігравали важливу роль у комунікації філософів Сходу й Заходу Європи та сприяли хай і тимчасовому, але помітному поширенню ліберальних ідеалів і нормативних підходів до інституційного будівництва політичної та правової систем.

Занепад історизму і впливу філософії Геґеля, поряд із посиленням впливу нормативізму і кантівської думки, сягнув свого дна в Росії на початку 2000-х років. Навіть Теодор Ойзерман, випускник МІФЛІ, патріарх серед пострадянських російських дослідників НКФ і колись затятий геґельянець, у своїй книжці «Кант и Гегель», виданій 2009 року, був змушений погодитися зі зростанням впливовості кантівських ідей:

«Геґель у низці аспектів безсумнівно перевершив Канта
і відкрив для філософії нові шляхи дослідження, які тривають і в даний час. Філософія Геґеля теоретично осмислила й узагальнила колосальний фактичний матеріал: достатньо вказати на його тритомник з історії філософії, на три томи лекцій з естетики, два томи “Філософії релігії”.
Та й “Наука логіки” Геґеля, його вчення про категорії багато в чому перевершують аналіз цієї проблематики в “Критиці чистого розуму”.
А все ж Геґель багато в чому поступається Канту, і те, що йому видається рухом до найвеличніших вершин філософського пізнання, виявляється часто-густо зворотним рухом, поверненням до філософських концепцій,
які Кант подолав найґрунтовніше. І поворот від Геґеля до Канта, характерний не тільки для XX, а й для більшої частини XIX століття, значною мірою пояснюється не просто розчаруванням в “абсолютному ідеалізмі” Геґеля,
а й усвідомленням того, що низка фундаментальних філософських тем (насамперед це стосується епістемології) дістала в Канта незрівнянно ближче до наукового мислення (не тільки природодослідників,
а й представників гуманітарного знання) теоретичне розроблення»[104].

Однак цей кантівський нормативний вплив від початку 2010-х років, схоже, пішов на спад як в інтелектуальному, так і соціально-політичному планах. Авторитарний поворот 2012 року, «кримський синдром» у 2014 році та поширення консервативного суверенізму у 2020-х створили політичний попит на ідеї, які Гайо Голборн називав «правим геґельянством»[105]^, [106]. До подій того ж ряду варто зарахувати і безперервні спроби уряду РФ встановити контроль над ІФ РАН у 2022–2023 роках.

Попри хитання маятника впливовості між ідеями Канта і Геґеля, справедливо зазначити, що в Росії тривали й розвивалися академічні дослідження геґелівської філософії і поза ідеологічними процесами. Як показує аналіз геґелезнавчих досліджень Андрія Муравйова, у пострадянській російській філософії існувало здебільшого два напрями[107]. Перший інтерпретував думку Геґеля, чітко відокремлюючи його філософію від марксистських інтерпретацій і розглядаючи його так, як це робили російські релігійні мислителі Срібного століття — чи як і досі роблять «деякі сучасні західні філософи»[108]. Другий напрям продовжував «досягнення радянської філософської культури» і наполегливе розроблення історії філософії в геґелівському дусі[109].

Особливо треба відзначити феномен пострадянських геґельянських шкіл. Пізньорадянські геґельянці, такі як, наприклад, Євгеній Ліньков у Санкт-Петербурзі або Валерій Босенко в Києві, попри зміну епох і політичних контекстів заснували і розвивали свої школи. Школа Лінькова була спрямована на продовження геґельянського осмислення сучасних філософських питань та історії філософії[110]. До чільних представників школи можна віднести й уже згаданого А. Муравйова, а також Олександра Ломоносова, Володимира Макарова, Олексія Пестова, Олега Суміна та Івана Фокіна, які працювали як над власними темами, так і над перекладами текстів НКФ[111].  Багато з них стали активними членами Санкт-Петербурзького товариства німецької класичної філософії — унікального прикладу геґельянського опору дезаґреґації НКФ.

Поряд із дезаґреґацією предметної області НКФ на окремі геґелівські, кантівські, шеллінґівські та фіхтевські студії, саме поняття «німецька класична філософія» було проблематизоване і часто відкидалося дослідниками. І хоча в російських університетах викладачі, як і раніше, називають так курси з німецької філософії 1780–1830-х років саме «німецькою класичною філософією» (як, утім, це часто роблять і професори німецьких університетів), дедалі більше російських дослідників схильні заперечувати науковість і вказують на ідеологічну природу цього терміна[112].

Різноманітність думок дослідників можна уявити як дискусію між тими, хто й досі використовує термін НКФ і вбачає спільні риси за філософськими позиціями всіх чотирьох філософів, і тими, хто акцентує увагу на спільній ідеалістичній платформі в цих філософіях. Так, Арсеній Гулига був серед тих, хто обстоював право на існування і вживання терміна «німецька класична філософія» в пострадянській Росії. При цьому він частково переглянув своє визначення характеристик НКФ, дане ще в радянський період. У своїй фундаментальній праці про НКФ, уперше опублікованій 1986 року, він виділив сім особливостей німецької класичної філософії:

1) мислення в термінах діалектики та історизму;

2) активний статус свідомості, тобто «вторгнення суб’єкта в об’єкт і їхня безперервна взаємодія»;

3) розширення поняття свідомості до масштабів, що включають у себе як свідомі, так і несвідомі процеси;

4) акцент на ідеї суспільного розвитку та його законах;

5) естетика як «опосередкована ланка між теорією і практикою, наукою і звичаєвістю»;

6) етика як розвиток ідеї обов’язку, що розуміється як абсолютний мотив моральної поведінки;

7) атеїстичний арґумент про те, що «Богу не залишилося місця у світі, що саморозвивається»[113].

У переглянутій версії цієї книжки, що вийшла 2001 року і була критично важливою для Гулиги та істориків філософії, які поділяли його погляди на НКФ, було дещо переосмислено четверту ознаку і повністю змінено сьому[114]. У четвертій характеристиці дослідник змінив фокус з ідеї «розвитку» на ідею «прогресу». А в сьомій особливості НКФ Арсеній Гулига повністю відмовився від марксистського атеїстичного арґументу на користь антропологічного питання «Що є людина?». Очікувалося, певне, що в цій переглянутій формі концепція НКФ буде більш захищена від її пострадянських критиків.

Багато російських дослідників вважали, що від терміна НКФ варто відмовитися на користь терміна «німецький ідеалізм» (НІ). Марина Бикова, яка, мабуть, найсистемніше арґументувала таку позицію, стверджувала, що НІ точніше передає магістральну лінію і центральний підхід, характерний для філософських позицій «квартету» НКФ. Уникаючи крайніх суджень, Бикова запропонувала такий хід міркувань:

«Сама ця назва (НКФ. — М. М.) є узагальнювальною й анітрохи не претендує
на повноту відображення самої традиції з усіма її внутрішніми відмінностями. Вона скоріше вказує на рівень видатних — порівнянних із класичними —
філософських результатів, отриманих у даний період, ніж характеризує якийсь єдиний стиль викладу чи загальний для всіх мислителів даної епохи зміст представлених концепцій та ідей. При цьому неважко помітити,
що практично всі філософські теорії, розроблені в епоху німецької класики, являють собою різні форми філософського ідеалізму. Тому цей період часто називають у літературі епохою німецького ідеалізму. Таке позначення
є не тільки виправданим, а й концептуально-правильним як в аспекті відображення напряму і змісту філософських пошуків у конкретний історичний період, так і з погляду філософського розвитку загалом»[115].

При цьому, відстоюючи термінологічну точність НІ, Бикова намагається арґументувати на користь включення кантівської філософії до ідеалістичної тріади Фіхте — Шеллінґа — Геґеля тим, що в самому філософському процесі НІ був плюралізм і не було жодної телеології.

«Загалом у розвитку німецького ідеалізму немає жодної телеології.
Його хибно розуміти як поступальний прогресивний рух до Гегеля,
чи як регресивний процес, що виражається гаслом “назад до Канта”.
Хоча й можна зафіксувати основні (теоретичні) тенденції цього філософського напряму, його логіка не підпорядковується законам прямолінійного розвитку. Те, з чим ми маємо тут справу, — це різноманіття позицій, які у своїй єдності являють собою щось на кшталт філософської головоломки, кожен елемент
якої є самостійним цілим. Саме відсутність одноголосся і якоїсь доктринальної єдності в німецькому ідеалізмі робить його вивчення настільки складною,
але водночас захопливою справою,
теоретичну цінність якої важко переоцінити»[116].

Тим самим початковий арґумент Бикової і її колег проти НКФ був, власне кажучи, ослаблений.

Рідкісний для пострадянського (як російського, так і східноєвропейського контексту) арґумент проти НКФ запропонував Петро Рєзвих. Він критикував поняття НКФ, заперечуючи «класичний характер» філософських позицій Канта та трьох інших філософів[117]. Дослідник вказував, що обрана група філософів була винесена в окрему категорію «гігантів думки», тоді як їхні сучасники, сусіди й суперники — Карл Леонгард Рейнґольд (1757–1823), Фрідріх Генріх Якобі (1743–1819) або Йоган Ґеорґ Гаман (1730–1788) — виявляються другорядними фігурами. Також Резвих вважає, що у самому понятті НКФ закладено генетичну телеологію[118].

«З огляду на ту обставину, що ідеалістичні реакції на Канта
формувалися не тільки одночасно, а й у постійному діалозі одна з одною
(який, до речі, часто розвивався на ґрунті слабкої поінформованості
та хибних очікувань з обох боків), демонстрація такої наступності
абсолютно неможлива без систематичного насильства над матеріалом»[119].

З огляду на це дослідник доходить такого висновку:

«Складена з безлічі текстів різного ступеня закінченості та самостійності, спадщина німецьких класиків, взята в повному обсязі,
найбільше схожа на недобудовану будівлю, вкриту лісами і з усіх боків
оточену заготовленими будівельними блоками, причому про призначення деяких з них сьогодні можна тільки здогадуватися. У такому вигляді
вона навряд чи придатна для канонізації. Однак гіпнотичний вплив уявлення про її класичний характер настільки великий, що все це різноманіття
затято витісняється на периферію гуманітарного знання,
в область спеціальних досліджень, цікавих лише вузьким професіоналам.
Тим самим усе наше сприйняття німецької філософії ХІХ ст.
віддається під владу фантома»[120].

Набагато частіше в Росії, як і в Україні та Білорусі, багато дослідників дезаґреґували НКФ, виділяючи в окреме предметне поле історії філософії, наприклад, кантівську філософію. Тим самим історики філософії підкреслювали належність Канта до європейського Просвітництва та інтелектуального процесу XVIII століття, тоді як філософські позиції Геґеля, Шеллінґа і Фіхте залишалися у власне процесі філософського ідеалізму першої половини XIX століття[121].

Незважаючи на всі ці арґументи у суперечках дослідників, система університетської освіти та автори підручників для ВНЗ з історії філософії залишаються на більш консервативних позиціях і продовжують використовувати термін НКФ для філософського процесу в Німеччині 1780–1830-х років, найчастіше включаючи до програми навіть Фоєрбаха[122].

Для російських досліджень НКФ характерно вивчати власну дисциплінарну історію, а також звертати увагу на те, як давно наявні та впливають на російський філософський проєкт ідеї Канта, Геґеля та Шеллінґа. Почасти ці публікації містять і культурологічну проблематику, тобто те, як комунікували російські та німецькі філософські спільноти у ХIХ – на початку ХХ століть. Серед цього напряму слід зазначити передусім публікації Леонарда Каліннікова, Олексія Круглова, Юлії Меліх, Сергія Нижнікова, Миколи Павлюченкова та Петра Рєзвих[123].

2.3. Вивчення німецької класичної філософії в Україні

З падінням ідеологічної монополії радянського марксизму в СРСР та з початком періоду незалежності філософське життя та дослідження НКФ в Україні переживали значний прогрес. Багато нових центрів філософських досліджень виросли за межами Києва — довкола університетів Харкова, Львова, Одеси та деяких інших міст України. Система філософської освіти пережила радикальну зміну навчальних програм, до яких були включені ідеї філософської антропології, феноменології, аналітичної філософії та постмодерної філософії, тоді як радянські марксистські дисципліни пішли в минуле. Зв’язок між дослідницькими центрами колишніх радянських республік послабшав, а національні філософські співтовариства вступили в період пробудження, в якому інтерес до власного інтелектуального минулого поєднувався зі спробами «євроінтеграції» (участі в діалозі культур, що виходили за (пост)радянські рамки) та певною схильністю до самоізоляції, що можна помітити в українських освітніх програмах та дослідницьких публікаціях початку першого пострадянського десятиліття[124].

Однак розрив із радянським минулим був не настільки радикальним, як могло б здатися, оскільки філософські дослідження 1990-х та початку 2000-х років багато в чому проводилися тими ж ученими, які були активними у пізньорадянський період. Як справедливо зауважив Денис Кірюхін, у пострадянській українській філософії не було навіть «конфлікту поколінь», характерного для інших країн чи для української сучасної літератури[125]. І так само, як у Білорусі та Росії, українські філософи та історики філософії стали свідками тієї самої ситуації, де в рівних порціях було змішано радість свободи та втрату суспільно-політичної значущості своєї дисципліни.

З перспективи студій НКФ українські історики філософії досягли значного прогресу в перекладі ключових текстів німецьких класиків. Як і в Білорусі та на відміну від Росії, в Україні практично не було видань німецьких класиків національною мовою[126]. З цієї причини переклад кантівської «Критики» або геґелівської «Феноменології духу» був дією, яка одночасно виконувала три завдання. По-перше, німецька класика ставала доступною для україномовної аудиторії. По-друге, завдяки роботі перекладачів відбувалося розроблення сучасної, немарксистської філософської термінології українською мовою. Нарешті, по-третє, підтримувалась тенденція до емансипації української філософської культури, в якій російський вплив зменшувався й урівноважувався із впливом інших культурно-філософських традицій[127]. З цієї причини кожна публікація твору німецького класика-філософа супроводжувалася бурхливими дискусіями щодо точності перекладу та нової термінології[128].

Серед ключових перекладених текстів НКФ за останні тридцять років — геґелівські «Основи філософії права» (2000, переклад Романа Осадчука та Миколи Кушніра) та «Феноменологія духу» (2004, переклад Петра Таращука), а також кантівські «Критика чистого розуму» (2000, переклад Ігоря Бурковського), «Критика практичного розуму» (2004, переклад І. Бурковського), «Рефлексії до критики чистого розуму» (2004, переклад І. Бурковського), «Пролегомени до кожної майбутньої метафізики, яка може постати як наука» (2005, переклад Віталія Терлецького) та «Критика сили судження» (2022, переклад В. Терлецького)[129].

Початкові дослідження німецької класичної філософії українськими вченими наслідували загальну пострадянську тенденцію: публікацій і дисертацій з кантівської думки було більше, ніж із геґелівської філософії. У 1990-ті роки українські дослідники НКФ пережили етап, який Володимир Шинкарук назвав періодом «саморевізії», тобто почалася суперечка про те, яку частину підходів до філософських студій радянського періоду слід відкинути, а які — залишити, і в яких нових напрямах мають розвиватися філософія та історія філософії[130]. Щодо досліджень НКФ, ця дискусія призвела до публікації переглянутих чи нових праць з даної тематики представниками старшого покоління, серед яких варто назвати Михайла Булатова, Юрія Кушакова, Анатолія Лоя, Наталію Поліщук та Володимира Шинкарука[131]. Водночас з кінця 1990-х та у 2000-х роках про себе заявили два наступні покоління дослідників НКФ. Авторами найбільш значних опублікованих досліджень були Андрій Баумейстер, Іван Іващенко, Денис Кірюхін, Віктор Козловський, Михайло Мінаков, Денис Прокопов, Віталій Терлецький, Юрій Федорченко та В’ячеслав Циба[132]. І вибірка цих публікацій, і дані каталогу Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського свідчать про превалювання дослідницького інтересу до кантівської філософії, хоч розвивалися дослідження й геґелівської, фіхтеанської та шеллінґіанської думки в останні тридцять років.

У цей період також і в Україні тривала дискусія між дослідниками, які намагалися реконтекстуалізувати НКФ, відстояти його предметну єдність, дезаґреґувати її або повністю її заперечити.

Насамперед треба зазначити, що в Україні розвивалася тенденція розглядати філософський процес за участю Канта, Фіхте, Геґеля та Шеллінґа у ширшому контексті сучасної філософії, де впливи, зв’язки та суперечності були значно змістовнішими багатшими, ніж це зазвичай розуміють у концептуальних рамках НКФ. Цей підхід можна побачити у згаданих вище публікаціях Юрія Кушакова та Дениса Прокопова.

Однак цей підхід не був цілком ворожим в тому розумінні НКФ, що виросло з радянської концепції. Наприклад, Михайло Булатов у пострадянський період синтезував обидві концептуальні перспективи. У своїй двотомній історії німецької класичної філософії та у статті, поміщеній у «Філософський енциклопедичний словник», він продовжував пов’язувати «квінтет» НКФ з позиціями Маркса та його послідовників, одночасно розглядаючи НКФ як частину тривалішого та ширшого історичного процесу «західноєвропейської сучасної філософії», яка, крім цього, включала в себе англійську, французьку, голландську і навіть німецьку передкантівську філософії[133]. Для Булатова «класична філософія» означає філософію розуму та самосвідомості, яка бере початок від Декарта та Бекона й «досягає кульмінації у вченні Геґеля». Модерна німецька класична філософія починається з Реформації та містицизму XVI століття і розвивається через німецьке Просвітництво до «філософської думки від Канта до Фоєрбаха». Останній період відрізняється від попередніх особливим інтересом до діалектики і тієї моделі мислення, яку в його межах було створено і встановлено за приклад для наступних поколінь філософів[134]. Михайло Булатов навіть визначив своєрідний рейтинг значущості німецьких класиків, відводячи перше місце Геґелю та Фоєрбаху, друге — Канту, а третє — Фіхте та Шеллінґу[135].

Дезаґреґація «квартету» чи «квінтету» НКФ наявна в дослідницьких стратегіях окремих публікацій, присвячених філософії Канта (як у працях Віктора Козловського й Михайла Мінакова) чи Геґеля (як у вищезгаданій книзі Дениса Кирюхіна). Увага до ідей окремого філософа дозволяла більш реалістично підходити до їхнього філософського, культурного чи соціального контексту. Так, замість марксистського підходу до розуміння процесу НКФ філософія Канта розглядалася в рамках дебатів між Просвітництвом і Контрпросвітництвом або в межах дискусії про людину, тоді як геґелівську думку — у перспективі соціально-політичних процесів у Європі початку ХІХ століття.

Суперечки щодо застосування терміна «німецька класична філософія», «німецький ідеалізм» та інших варіацій, що стосуються філософського процесу в німецькій філософії кінця XVIII – першої половини XIX століття, спорадично виникали в Україні впродовж останніх тридцяти років. Остання велика дискусія проходила у 2016–2018 роках, ймовірно спровокована всім комплексом дискусій під час чергової хвилі «декомунізації» та прощання з радянською спадщиною.

Мабуть, найповніше критика концепції НКФ в українському контексті висловлена у праці Оксани Панафідіної. Дослідниця вказує, зокрема, на те, що підхід, який розглядає НКФ в її предметній єдності, є «нефілософським» і відірваним від історико-філософських підходів «світової філософської спільноти». Панафідіна також вказує на те, що цей підхід застарів і є продуктом ідеологізованої філософії діалектичного та історичного матеріалізму, для яких «НКФ… не самодостатнє явище, а лише теоретичне джерело марксизму»[136].

Солідний набір відповідей на критику такого роду представлений, наприклад, у доповіді Володимира Прокопенка, який вказує на факт того, що концепція НКФ вкорінена не лише в радянський марксизм. Так, він вказує на зв’язок поняття НКФ із геґелівським розумінням розвитку філософії в Німеччині: свої витоки геґельянство вбачає у процесі, що поєднує і розвиває філософські позиції Канта, Фіхте та Шеллінґа як попередників абсолютного ідеалізму. Крім того, Прокопенко вказує на використання терміна НКФ та концептуального апарату, що стоїть за ним, у дослідницьких центрах за межами ареалу культурного впливу радянського марксизму, наприклад, в університетах західних земель Німеччини. Водночас дослідник заперечує несумісність історико-філософських концепцій НКФ та НІ і наполягає на евристиці їхньої взаємодоповнюваності. Нарешті, він пропонує використовувати термін НКФ для позначення не якогось телеологічно визначеного процесу (безвідносно геґельянства чи марксизму), а періоду в історії філософії, у якому кілька перехресних філософських позицій були об’єднані «ідеєю класичного філософствування»[137].

Нарешті, третю позицію в цій дискусії було представлено в доповіді Юлії Сосніної. Дослідниця вказує на те, хто співіснування двох термінів та концепцій — НКФ та «німецький ідеалізм» — стосовно філософських процесів у Німеччині кінця XVIII – першої половини XIX століття створюють певну плутанину, яку ігнорують історики філософії. Також Сосніна продемонструвала, що, якщо використовувати поняття «німецький ідеалізм» з усією прискіпливістю, він стосуватиметься лише позицій Фіхте, Геґеля і Шеллінґа, а філософію Канта, який спростовує ідеалізм у першій «Критиці», слід залишити осторонь. Заразом «німецька класична філософія» має два суперечливі історико-філософські контексти, виражені в тому числі й у відмінності між марксистським «квінтетом» та геґельянським «квартетом». Через це концепції НКФ і НІ викликають певне філософське збентеження[138].

Ці три позиції є репрезентативними для дискусій, пов’язаних із предметною єдністю НКФ, серед українських філософів та істориків філософії у пострадянський період.

Для українських студій НКФ також характерний інтерес до того, як ідеї Канта, Геґеля та інших класиків впливали на філософський процес в інтелектуальних центрах, що розміщувалися на теренах України. Як і в інших випадках, цей інтерес був пов’язаний з мотивами, що стосуються і дисциплінарної історії, і належності до загальноєвропейського культурного простору. Утім варто зазначити, що, на відміну від інших пострадянських спільнот, українські історики філософії переважно фокусувалися впливом на український філософський процес ідей Канта[139], Фіхте[140], Гегеля[141] та НКФ загалом[142], але значно менше на значущості Шеллінґа.

Пострадянський нормативний поворот та інтерес у 1990-х роках до філософії Канта також був помітний в Україні. Це, наприклад, демонструє приклад постання й розвитку Кантівського товариства України (КТУ). КТУ було організовано у 1998 році і спочатку задумувалося як платформа для спілкування між українськими й західними філософами, а також дослідниками Канта та німецької філософії[143]. У період з 1998 по 2008 рік КТУ організувало вісім щорічних міжнародних конференцій, присвячених не лише філософії Канта, а й метафізиці, етиці, політичній теорії, філософській антропології та філософії освіти, а також спадщині Геґеля, Макса Шелера, Ханни Арендт та Ганса Йонаса. З 2008 року, коли стали доступні інші інструменти та платформи для транснаціональної співпраці між філософами та їхніми спільнотами, КТУ сфокусувалося на вужчих темах, пов’язаних із дослідженнями власне філософії Канта[144].

Хоча з усіх німецьких класиків саме Кант вплинув на український філософський процес в останні тридцять років, геґелівська філософія також залишила в ньому свій слід. Окрім академічних досліджень, згаданих вище, ліве геґельянство розвивалося в радикально-філософській групі, яку очолював і надихав марксист-геґельянець Валерій Босенко[145], учень Копніна та товариш іншого яскравого радянського геґельянця Евальда Ільєнкова. Помітними учасниками гурту були етик Леонід Горбатов (1928–2001), естетик Олексій Босенко (1958–2021) та кілька інших філософів. Попри свою популярність серед студентів київських ВНЗ у 1990-х роках ця група вела сектантський спосіб життя, була радикально дисидентською стосовно пострадянських соціальних реалій та академічних політик, а також не брала участі у загальнофілософських дискусіях в Україні.

Підсумовуючи цей розділ, зауважу, що за пострадянське тридцятиріччя у білоруських, російських та українських філософських спільнотах НКФ активно вивчали і як єдине предметне поле, і як безліч окремих тем, а ідеї та способи філософствування, пов’язані з німецькою класичною філософією, впливали на філософські процеси і дослідницьких спільнотах цих країн. Хоча в цей період дослідження НКФ багато в чому продовжили пізньорадянські підходи, з початку XXI століття стали переважати інновації, що збагатили філософське життя на сході Європи.

 

Висновки

Отже, огляд половини століття філософських процесів у східноєвропейському регіоні дає підстави зробити висновок, що і наші суспільства, і філософські спільноти, і сприйняття німецької класичної філософії змінювалося та еволюціонувало якщо не в унісон, то в певному резонансі. Світоглядна трансформація і філософських спільнот, і суспільств регіону проходили через етап поширення пізньорадянського марксизму (і філософій, у яких він бачив свої витоки), потім — через етап прощання з радянською соціальною реальністю (і філософськими позиціями, що фундували її історицистське розуміння), потім — через час конструювання нових соціальних реальностей (з якими було пов’язано філософський нормативізм та певні ліберальні ідеали) і, нарешті, дійшли до етапу численних конфліктів, у яких історизм знову виходить на гегемонні позиції. Утім останній етап лише частково пов’язано із правим геґельянством. Нова епоха в історії народів на сході Європи куди більше пов’язана зі специфічним ультраправим прочитанням гайдеґерівської філософії і онтології[146], оскільки навіть праве прочитання Геґеля тепер недостатньо радикальне. Німецька класична думка — принаймні у пізньорадянський та ранній пострадянський періоди — була важливою рушійною силою філософських пошуків та нових теоретичних дискусій у Східній Європі. А останніми роками і в зовнішньому контурі, полі філософських смислів і систем, пов’язаних з НКФ, стали набувати дедалі меншої значущості для соціальних та політико-ідеологічних процесів у Білорусі, Росії та Україні.

У внутрішньодисциплінарному контурі справи були інакші. Дослідження НКФ безперервно еволюціонували з початку 1970-х. Дослідників ставало дедалі більше, якість досліджень та перекладів зростала, а дослідницькі центри залишали межі столиць, поширюючись своїми країнами — і поширюючи ідеї Канта, Геґеля та інших німецьких класиків у суспільствах.

У СРСР 1970–1980-х років вивчення НКФ відігравало і роль підтримки радянського марксизму, і підривну, контрідеологічну роль. За відсутності доступу до магістральних західних філософських дискусій ХХ століття, філософія Геґеля і Канта була надзвичайно впливовою в радянській філософській освіті та дослідженнях, внаслідок чого філософи розуміли себе часто як послідовників геґелівської чи кантівської філософії. Часто пізньорадянські дослідники НКФ обирали цю сферу історії філософії для того, щоб працювати у філософії, не вплутуючись в офіційну доктрину чи ідеологію. Наприкінці радянської епохи вивчення геґелівської чи кантівської думки пропонувало інтелектуалам особистий вибір, який давав їм можливість залишатися ближче до визвольного впливу європейської культури та зберігати певний ступінь філософської свободи, що було надзвичайно важливо для філософів у Києві, Мінську та Москві у той період.

Після розпаду СРСР і занепаду радянської марксистської гегемонії НКФ дедалі більше вивчали в академічних центрах Білорусі, Росії та України. Політична свобода та спроби побудови правової держави потребували нормативного повороту. Разом з цим зростав і кантіанський вплив, що також виявилося у зростанні впливу філософської антропології та хай недовгої, але важливої гуманізації східноєвропейських суспільств.

У всіх трьох пострадянських країнах студії НКФ сприяли деідеологізації як філософії, так і суспільств. Особливо це було помітно наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років. І хоча НКФ в останнє десятиліття як предметне поле досліджень потихеньку «скасовується», мені здається, і ідеї класиків, і їхні сучасні прихильники Східної Європи ще скажуть своє слово. Крім того, у спроб «скасування» є і позитивний наслідок: завдяки цим спробам та опору, який чинять дослідники, предметне поле НКФ таки втрачає своє фетишизоване в 1950–1960-і роки значення, і це йде лише на користь студіям кантівської, фіхтевської, геґелівської, фоєрбахівської та шеллінґівської філософій, а також історико-філософським дослідженням ідей Якобі, Гамана, фон Баадера та багатьох інших філософів, прихованих у сутінках гігантів-класиків.

 

_____________________________________

 

Бібліографія

Абашнік, В. Норми та цінності у взаєморозумінні між Східною та Західною Європою: міжнародний досвід. Наукові записки Харківського економіко-правового університету 1 (2006) 121–124.

Абашнік, В. Філософська спадщина Ґ. В. Ф. Геґеля: Український вимір. XVI Харківські студентські філософські читання: до 250 річниці з дня народження Ґеорґа Вільгельма Фрідріха Геґеля. Матеріали міжнародної наукової конференції (Харків: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2020), 5–9.

Абрамов, А., Жучков, В. (сост.). Кант: pro et contra – Рецепция идей немецкого философа и их влияние на развитие русской философской традиции (Санкт-Петербург: РХГА, 2012).

Абрамян, Л. Философия математики Канта (Ереван: Айастан, 1978).

Адамянц, А. Заметки об онтологической этике Канта (Шелер vs. Кант). Topos 3 (2006) 76–94.

Александров, Г. Философские предвестники марксизма (Москва: Политиздат, 1940).

Аронсон, Д. Кант: трансцендентальное обоснование принципов права (докторская диссертация) (Москва, ИФ РАН, 2015).

Асмус, В. Иммануил Кант (Москва: Наука, 1973).

Асмус, В. Фашистская фальсификация классической немецкой философии (Москва: Госполитиздат, 1942)

Бабкоў, І. Памежжа эпох, скрыжаванне культур, складка цывілізацый: інтэлектуальная культура эпохі Асветніцтва і рамантызму. Философские исследования 4 (2018) 105–120.

Бабкоў, І., Евароўскі, В., Дарашэвіч, Э., Конан, У., Дуброўскі, У., Цукерман, А., Куль-Сяльверстава, С., Раманчанка, Я. Гісторыя філасофскай і грамадска-палітычнай думкі Беларусі у 6 тамах. Т. 4. (Мінск: БГУ, 2017).

Баркоўский, П. (ред.). Уводзіны ў філасофію. Нарысы. Тэксты (Мінск. Выдавец Зміцер Колас, 2019).

Бархатков, А. Развитие трансцендентальной философии И. Канта в творчестве С. Маймона (Докторская диссертация) (Минск, БГУ, 2015).

Бархатков, А. Этические воззрения Соломона Маймона. Труды БГТУ. Серия 6: История, философия 1 (2022) 142–145.

Баумейстер, А. Трансцендентальний ідеал як несуперечливе мислення. Кантівські студії 1 (1999) 104–118.

Беляев, Д. Немецкая классическая философия: учебное пособие (Липецк: ЛГПУ им. П. П. Семенова-Тян-Шанского, 2020).

Бердяев, Н. О России и русской философской культуре (Москва: Мысль, 1990).

Библер, В. Кант — Галилей — Кант. Разум Нового времени в парадоксах (Москва: Мысль, 1991).

Бобко, А. Проблема тождества противоположностей в философии Гегеля (Диссертация на соискание учен. степ. канд. филос. наук) (Минск: БГУ, 1994).

Босенко, А. Время страстей любительских: Напрасная книга (Киев: А+С, 2005). Возняк, В. Валерій Босенко як феномен української філософії. Українська філософська думка у контексті європейської філософії: матеріали науково-практичної конференції (19–20 травня 2011 р.) (Івано-Франківськ: Софія-форте, 2011), 175–176.

Босенко, В. Актуальные проблемы диалектического материализма (Киев: КГУ, 1983).

Босенко, В. Всеобщая теория развития (Киев: Логос, 2001).

Босенко, В. Диалектика мстит за пренебрежение к ней (Киев: Мироновская типография, 2010).

Босенко, В. До питання про діалектику взаємовідношення вибуху і стрибка в процесі руху (Київ: Видавництво Київського Університету, 1961).

Браточкин, А. (и др.). После советского марксизма: история, философия, социология и психоанализ в национальных контекстах (Беларусь, Украина) (Вильнюс: ЕГУ, 2013).

Брюшинкин, В. (ред.). Кант между Западом и Востоком (Калининград: РГУ им. И. Канта, 2005).

Булатов, М. Ленинский анализ немецкой классической философии (Київ: Наукова думка, 1975).

Булатов, М. Немецкая классическая философия, в 2 ч. (Киев: Стилос, 2003–2004).

Булатов, М. Немецкая классическая философия. Часть 1 (Кант, Фихте, Шеллинг) (Киев: Стилос, 2003).

Булатов, М. Немецкая классическая философия. Часть 2 (Гегель и Фейербах) (Киев: Стилос, 2006).

Булатов, М. Німецка класична філософія. Філософський энциклопедичний словник (Київ: Абрис, 2002), 426–428.

Булатов, М., Табачковский, В. (ред.). Очерки по философии Фейербаха (Київ: Наукова думка, 1988).

Булатов, М., Табачковский, В., Яценко, А. (ред.). Критические очерки по философии Канта (Київ: Наукова думка, 1975).

Бур, М. Величие и ограниченность философии Иммануила Канта. Вопросы философии 12 (1981) 103–108.

Бур, М., Иррлиц, Г. Притязание разума. Из истории немецкой классической философии и литературы (Москва: Прогресс, 1978).

Бурханов, Р. Трансцендентальная антропология И. Канта и Ф. В. И. Шеллинга (Екатеринбург: Издательство Уральского университета, 1998).

Быкова, М. Загадка логики и тайна субъективности (Москва: Наука, 1996).

Быкова, М. О философском проекте немецкого идеализма. Историко-философский ежегодник 11 (2012) 242–267.

Быкова, М. Ф. Мистерия логики и тайна субъективности. О замысле феноменологии и логики у Гегеля (Москва: Наука, 1996).

Быкова, M. Гегелевское понимание мышления (Москва: Наука, 1990).

Бычко, И. В лабиринтах свободы (Москва: Наука, 1976).

Гайденко, П. Парадоксы свободы в учении Фихте (Москва: Наука, 1990).

Гайденко, П. Там же (1990); Быкова, М. Фихте: спор об атеизме и его философская связность. Историко-философский ежегодник 29 (2014) 56–82; Абашнік, В. Фіхте Йоганн Готтліб. В: С. Максимов (ред.), Велика українська юридична енциклопедія. Т. 2. (Харків: Право, 2017), 1009–1013.

Гайденко, П. Философия Фихте и современность (Москва: Мысль, 1979).

Геґель, Ґ. В. Ф. Основи філософії права, або природне право і державознавство (Київ: Універс, 2000).

Геґель, Ґ. В. Ф. Феноменологія духу (Київ: Основи, 2004).

Горський, В. Структура простору історико-філософського дослідження. Наукові Записки НаУКМА 37 (2005) 3–8.

Грабовський, С. Відродження української філософії в УРСР (1960–1980 рр.). В: С. Грабовський, Tertium non datur: проблема культурної ідентичності в літературно-філософському дискурсі XIX–XXІ ст. (Київ: Український центр духовної культури, 2014), 326–365.

Грудницкий, Г. Проблема активности субъекта познания в немецкой философии во второй половине 18 века (автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата наук) (Минск, БГУ, 1986).

Грудницкий, Р. Нямецкая асвета И. Канта (Наваполацк: БПУ, 2006).

Грядовой, Д. История философии. Европейское просвещение. Иммануил Кант. Т. 3. (Москва: Литрес, 2022).

Гулиан, К. Метод и система Гегеля (Москва: Политиздат, 1962).

Гулыга, А. Кант (Москва: Молодая гвардия, 1977).

Гулыга, А. Немецкая классическая философия (Москва: Молодая гвардия, 1986).

Гулыга, А. Немецкая классическая философия (Москва: Рольф, 2001).

Гулыга, А. Шеллинг (Москва, Молодая гвардия, 1984).

Гусейнов, А. Категорический императив И. Канта (Москва: МГУ, 1978).

Гусейнов, А., Иррлитц, Г. Краткая история этики (Москва: Мысль, 1987).

Демин, М. Как Гегель выходил в классики. Южный Полюс 1 (2015) 12–22.

Джулай, Ю. Бубнер і трансцендентальний аргумент І. Канта. Філософська думка 1 (2009) 97–105.

Длугач, Т. Две концепции конструктивизма XVIII века (Кант, Фихте). Философский журнал 1 (2016) 120–133.

Длугач, Т. Кант: От ранних произведений к «Критике чистого разума» (Москва: Наука, 1990), сс. 3–5.

Длугач, Т., Савин, А. «Кантом я интересовалась всегда». Интервью с Т. Б. Длугач. Историко-философский ежегодник 10 (2019) 290–303.

Дмитриев, А. Нигилисты век спустя: позднесоветские контексты перелицовки давних споров. (Препринт, S.a.).

Додонова, В. Про діалектичну діалектику Валерія Олексійовича Босенка. Філософи Донбасу (Донецьк: Мидгарт, 2013), 142–160.

Дудчик, А. Политическая философия Гегеля как теоретическое основание критического осмысления процессов глобализации (Aвтореферат диссертации на соискание учен. степ. канд. филос. наук) (Минск: БГУ, 2010).

Дудчик, А. Трансфер европейских идей как фактор динамики белорусской философской мысли в «долгом XIX веке». «Долгий XIX век» в истории Беларуси и Восточной Европы: исследования по Новой и Новейшей истории 2 (2018) 121–126.

Дудчик, А. Трансфер западноевропейского философского знания в Беларуси в 1920-е гг. (на примере курсов диалектического материализма). Философия и социальные науки 1 (2015) 31–35.

Евлампиев, А. (сост.). Гегель: pro et contra (Санкт-Петербург: РХГА, 2023).

Жаворонков, А. Социальные аспекты антропологии Канта и их влияние на социологию ХХ века: проблемы и примеры. Вопросы философии 12 (2019) 187–197.

Жучков, В. Системообразующая роль вещи в себе в философии Канта. Кантовский сборник 2 (2009) 16–20.

Золотухин, В. Существовал ли немецкий идеализм? Философские науки 5 (2015) 80–93.

Иванова, А. (ред.). Курс лекций по философии. Немецкая классическая философия (Москва: ИПК МИТХТ, 2010).

Ильенков, Э. Диалектическая логика. Очерки теории и истории (Москва: Политиздат, 1984).

Иммануил Кант. Библиографический указатель литературы на русском языке, 1803–1994 гг. (Москва: ИФРАН, 1996).

Іващенко, І. Значення другого циклу доповідей «Учення про науку» 1804 року для теоретичної філософії Й. Ґ. Фіхте. Sententiae 1 (2011) 208–214.

Іващенко, І., Терлецький, В. Значливість перекладу для філософської освіти. Філософія освіти – Philosophy of Education 1 (2020) 211–229.

Йолон, П. «Київська філософська школа» як явище. Філософська думка 3 (2015) 77–89.

Йосипенко, С. Історія філософії та проблема внутрішньої тяглости національної філософії. Україна Модерна 26 (2019) 31–49.

Калинников, Л. Иммануил Кант в русской поэзии (Москва: Канон+, 2008).

Кант, И.; Гулыга, А. (ред.). Собрание сочинений в 8-ми томах (Москва: Чоро, 1994).

Кант, И.; Мотрошилова, Н., Тушлинг, Б. (ред.). Труды на русском и немецком языках в 5 томах (Москва: Канон+, 1994–2018).

Кант, І. Критика практичного розуму (Київ: Юніверс, 2004).

Кант, І. Критика сили судження (Київ: Темпора, 2022).

Кант, І. Критика чистого розуму (Київ: Юніверс, 2000).

Кант, І. Пролегомени до кожної майбутньої метафізики, яка може постати як наука (Київ: ППС-2002, 2005).

Кант, І. Рефлексії до критики чистого розуму (Київ: Юніверс, 2004).

Кірюхін, Д. Вступ до філософії релігії Геґеля: філософія як спекулятивна теологія (Київ: Парапан, 2009).

Клевченя, А. Философские идеи Канта в Белоруссии. Вестник Белорусского государственного университета 4 (1981) 25–28.

Козловський, В. Декілька спостережень щодо кантознавчих студій Івана Четверикова: європейський контекст. Наукові записки НаУКМА 192 (2018) 39–43.

Козловський, В. Інтерпретація Петром Лінницьким кантівської ідеї про інтелігібельну та емпіричну природу людини. Наукові записки НаУКМА 76 (2008) 43–48.

Козловський, В. Кантова антропологія: джерела, констеляції, моделі (Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2014).

Козловський, В., Гомілко, О., Кірюхін, Д., Терлецький, В., Джулай, Ю. Геґель у сучасному українському філософському дискурсі. Філософська думка 2 (2021) 81–98.

Козловський, В., Давіденко, І., Круглик, К., Попіль, Д. Геґель і українська філософія 70–80-х років. Частина ІІІ. Ґегель і проблематика радянського марксизму. Sententiae 2 (2021) 115–160.

Козловський, В., Давіденко, І., Круглик, К., Попіль, Д. Геґель і українська філософія 70–80-х років. Sententiae 2 (2020) 241–250.

Константинов, Ф., Митин, М., Оруджев, З., Ойзерман, Т., Зелены, И., Копнин, П., Баженова, А. (ред.). Философия Гегеля и современность (Москва: Мысль, 1973).

Корнилаев, Л. Образ философии Фихте в немецком неокантианстве. Кантовский сборник 4 (2022) 76–93.

Коротких, В. Проблема методологических оснований психологии в «Феноменологии духа» Гегеля. Вестник Томского государственного университета. Философия. Социология. Политология 44 (2018) 122–130.

Корсаков, С. Советские философы покления 1920-х гг. В: Ю. Синеокая (ред.), Философские исследования (Москва: ЯСК, 2022), 65–117.

Корсаков, С., Синеокая, Ю. История классической западной философии в Институте философии РАН. Историко-философский журнал 22 (2021) 286–338.

Кричевский, А. Абсолютный дух в форме класса (Москва: ИФ РАН, 2011).

Кричевский, А. Образ абсолюта в философии Гегеля и позднего Шеллинга (Москва: ИФ РАН, 2009).

Кричевский, А. Сила неверия: Метафизика за «Пределами онтологии» (Москва: Директмедиа, 2016).

Криштоп, Л. Мораль и религия в философии немецкого Просвещения (Москва: Канон+, 2020).

Круглов, А. Был ли у И. Канта трансцендентальный субъект? Историко-философский ежегодник 1 (2005) 279–295.

Круглов, А. Кант как немецкий теоретик французской революции: возникновение догмы в марксистско-ленинской философии. Кантовский сборник 3 (2021) 63–92.

Круглов, А. Тетенс, Кант и дискуссия о метафизике в Германии во второй половине XVIII века (Москва: Феноменология – Герменевтика, 2008).

Круглов, А. Философия Канта в России в конце XVIII – первой половине XIX веков (Москва: Канон+, 2009).

Кузнецов, В. Немецкая классическая философия второй половины XVIII – начала XIX векa (Москва: Высшая школа, 1989).

Кушаков, Ю. Историко-философская концепция Л. Фейербаха (Київ: Вища школа, 1981).

Кушаков, Ю. Нариси з історії німецької філософії Нового часу (Київ: Центр навчальної літератури, 2006).

Лаврухин, А. Конъюнктурная апология белорусской институциональной философии. Топос 1 (2012) 148–166.

Лазарев, В. Философия раннего и позднего Шеллинга (Москва: Наука, 1990).

Лазарев, В. Шеллинг (Москва: Мысль, 1976).

Лазаревич, А. Філософія у Білорусі на зламі ХХ–ХХІ сторіч. Філософська думка 1 (2013) 15–25.

Лекторский, В., Соколов, В., Ойзерман, Т., Зотов, А., Кирабаев, Н., Майоров, Г., Жучков, В. Философия как история философии (Круглый стол в связи с книгой В. В. Соколова «Историческое введение в философию»). Вопросы философии 3 (2006) 3–35.

Линьков, Е. Всеобъемлющая диалектика как основа и результат отношения между мышлением и бытием в философии Гегеля. Вестник ЛГУ 11 (1984) 11–24.

Линьков, Е. Лекции разных лет по философии. Т. 1–3. (Санкт-Петербург: Умозрение, 2017–2022).

Лифшиц, М. Эстетика Гегеля и современность (Москва: Академия художеств СССР, 1984).

Лой, А. Проблема кантівської антропології в контексті «метафізичного дослідження». Кантівські студії 1 (1999) 186–200.

Лой, А. Сознание как предмет теории познания (Київ: Вища школа, 1988).

Лой, А., Давіденко, І., Круглик, К., Попіль, Д. Розум за «залізною завісою». Українська філософія пізнього СРСР та світова наука. Sententiae 2 (2021) 161–183.

Ломоносов, А. «Возвращение к себе». Опыт трансцендентальной философии истории (Санкт-Петербург: Изд. СПб университета, 2007).

Лукьянов, А. Идея трансцендентальной субъективности в немецкой классической и русской философии. Мысль и жизнь: К 100-летию со дня рождения А. Ф. Лосева (Уфа: БашГУ, 1993), 92–117.

Лукьянов, А. Иоганн Готлиб Фихте: жизнь, сочинения и учение (Уфа: РИЦ БашГУ, 2013).

Лукьянов, А. Особенности развития трансцендентальной философии в России. Философии Фихте в России (Оренбург, 1996), 122–141.

Любутин, К. Проблема субъекта и объекта в немецкой классической и марксистско-ленинской философии (Свердловск, 1973).

Лягчылiн, А., Дудчык, А., Кунцэвіч, Я. Трансфер філасофскіх ідэй у культуры Беларусі. «Доўгае XIX стагоддзе»: персаналіі, тэксты, інтэлектуальныя цэнтры. В: А. Лягчылiн, А. Дудчык (ред.), Анталогiя фiласофскай думкi Беларусi у 3 тамах. Т. 2, часть 1 (Мiнск: БДУ, 2021), 5–14.

Ляхович, В. Немецкая классическая философия во второй половине XVIII – начале XIX века (Минск: ЧИУП, 2009).

Макаров, В. Философия самоорганизации (Москва: Либроком, 2009).

Малыхина, Г., Габрусь, И., Кутузова, Н., Миськевич, В. История философской мысли Беларуси (Минск: Вышэйшая школа, 2014).

Мамардашвили, М. Кантианские вариации (Москва: Аграф, 2002).

Мамардашвили, М. Формы и содержание мышления (Москва: Наука, 1968).

Маркс, К., Энгельс, Ф. Из ранних произведений (Москва: Политиздат, 1956).

Масленников Д. Природа логического в философии абсолютного идеализма (Санкт-Петербург: СПбГУ, 2011).

Мелих, Ю. Иррациональное расширение философии И. Канта в России (Санкт-Петербург: Алетейя, 2014).

Минаков, М. Трансформации философского образования в Украине в конце XX в. (1986–1995 гг.). Форум нового восточноевропейского наследия и культуры 2 (2014) 394–405.

Михайлов, А. Проблемы исторической поэтики в истории немецкой культуры (Москва: Наука, 1989).

Михайлов, А. Современная философская герменевтика (Минск: Университетское изд-во, 1984).

Мінаков, М. Відповідальність за відкритість: місія Кантівського товариства в Україні. Філософська думка 6 (2008) 3–13.

Мінаков, М. Вчення Канта про віру розуму (Киев: ПАРАПАН, 2001).

Мінаков, М. Мислення в лабетах традицій: пошуки ідентичності в українському філософському процесі. Українознавство 2 (2007) 58–63.

Моисеенко, Я. Хайдеггерианство в современной политической философии. Культура, личность, общество в современном мире: методология, опыт эмпирического исследования 1 (2016) 141–153.

Мотрошилова, Н. О моем поколении. Политическая концептология 3 (2022) 124–145.

Мотрошилова, Н. Отечественная философия 50–80-х годов ХХ века и западная мысль (Москва: Академический проект, 2012).

Мотрошилова, Н. Путь Гегеля к «Науке логики». Формирование принципов системности и историзма (Москва: Мысль, 1984).

Мотрошилова, Н., Татаренко, Н. Антиномии в развитии философии советского периода. Историко-философский ежегодник 10 (2018) 342–343.

Муравьев, А. Гегель в советской и постсоветской России. Вестник Русской христианской гуманитарной академии 22 (2021) 156–166.

Муравьев, А. Философия и опыт (Санкт-Петербург: СПбГУ, 2015).

Муравьев, А. Философия и опыт. Известия Российского государственного педагогического университета им. А. И. Герцена 4 (2004) 16–27.

Нарский, И. Кант (Москва: Мысль, 1976).

Наумова, Е. Проблема негативности в философии Гегеля. Вестник Санкт-Петербургского университета. Политология. Международные отношения 1 (2011) 34–38.

Нижников, С. Творчество Иммануила Канта в диалоге культур России и Запада (Москва: РОССПЭН, 2015).

Овсянников, М. Гегель (Москва: Мысль, 1971).

Огурцов, А. Подавление философии. Общественные науки 3 (1989) 161–184.

Ойзерман, Т. (ред). Философия Канта и современность (Москва: Мысль, 1974).

Ойзерман, Т. Введение. В: Т. Ойзерман, А. Богомолов, П. Гайденко, В. Лазарев, И. Нарский (ред.) История диалектики: Немецкая классическая философия (Москва: Наука, 1978), 4–30.

Ойзерман, Т. Диалектический материализм и история философии (Москва: Мысль, 1979).

Ойзерман, Т. Кант и Гегель (опыт сравнительного исследования) (Москва: Канон+, 2008).

Ойзерман, Т. Немецкая классическая философия — один из теоретических источников марксизма (Москва: Знание, 1955).

Ойзерман, Т. Философия как история философии (Москва: Алетейя, 1999).

Ойзерман, Т. Філософія Фіхте (Москва: Знание, 1962).

Павлюченков, Н. (). Богословие всеединства: от Ф. В. Й. Шеллинга к священнику П. А. Флоренскому (Москва: Издательство Православного Свято-Тихоновского гуманитарного университета, 2023).

Панафідіна, О. Проблема термінологізації німецької філософії кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст.: радянська версія. Актуальні проблеми духовності 17 (2016) 16–35.

Панченко, А. Отдел философии в структуре ИНИОН РАН: 28 лет. Теория и практика общественно-научной информации 15 (2000) 119–128.

Паткуль, А. Философия как система свободы в идеал-реализме Шеллинга. Вестник Санкт-Петербургского университета 2 (2009) 63–75.

Плеханов, Г. В. К вопросу о развитии монистического взгляда на историю (Москва: ЦИК Советов РСК и К. Депутатов, 1919).

Познякова, О. Философия истории И. Канта: Антропологические и социально-политические аспекты (Минск: РИВШ, 2015).

Поліщук, Н. Ідеї філософської антропології І. Канта в контексті гуманізації сучасного суспільства. Проблеми философії 90 (1991) 27–33.

Причепій, Є., Анучіна, В., Горобенко, Я., Дзюба, Я. Феноменологія знаків долі. Частина ІІ. Sententiae 3 (2022) 165–185.

Прокопенко, В. Немецкий идеализм или немецкая классическая философия? Німецький ідеалізм: Німеччина – Україна. До 260-річчя з дня народження Йоганна Баптиста Шада. Матеріали міжнародної наукової конференції, 18–19 жовтня 2018 р. (Харків: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2018), 147–152.

Прокопов, Д. Німецька філософія Нового часу (Київ: КНУ, 2013).

Прокопов, Д. Проблемы историко-философской реконструкции рецепции идей Немецкого Просвещения в украинской философии XVII–XVIII cт. Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Філософія. Політологія 105 (2011) 98–100.

Пустарнаков, В. (сост.). Шеллинг: pro et contra (Санкт-Петербург: РХГА, 2001).

Резвых, П. Образы немецкого идеализма в рукописи Андрея Белого Истории становления самосознающей души. Russian Literature 1–2 (2011) 255–272.

Резвых, П. Ранний Шеллинг и Кант: поиски безусловного. Историко-философский ежегодник 1 (2004) 250–278.

Резвых, П. Фантом «немецкой классики». В: И. Савельева, А. Полетаев (ред.), Классика и классики в социальном и гуманитарном знании (Москва: НЛО, 2009), 419–434.

Резвых, П. Шеллинг в диалоге с российскими интеллектуалами. Новое литературное обозрение 3 (2008) 141–185.

Румянцева, Т. И. Кант и его наследие в белорусской философии советского и постсоветского периодов. Кантовский сборник 3 (2021) 127–149.

Румянцева, Т. Немецкая трансцендентально-критическая философия (середина XVIII — первая треть XIX века) (Минск: БГУ, 2008).

Румянцева, Т. Немецкий идеализм (Минск: Высшая школа, 2015).

Румянцева, Т. Философия Гегеля (Минск: БГУ, 2014).

Савченко І. Ідеї кантівської філософії в рецепції української думки (В дослідженнях П. Копніна, В. Шинкарука, М. Булатова, А. Савченко) 80-х рр. Гілея: науковий вісник 2 (2019) 123–126.

Сарапін, О. Духовно-академічна філософія: продовження східної традиції чи рецепція німецького ідеалізму. Спадщина Памфіла Юркевича: світовий і вітчизняний контекст (Київ: Національний університет «Києво-Могилянська академія», 1995), 279–283.

Семенов, Н. Понятие логического у Канта. Веснік Беларускага дзяржаўнага універсітэта імя У. І. Леніна 1 (1989) 26–29.

Соловьев, Э. И. Кант: взаимодействие нравственности и права (Москва: Наука, 1992).

Соснина, Ю. Немецкая «классическая» философия: идеологический подтекст. Німецький ідеалізм: Німеччина – Україна. До 260-річчя з дня народження Йоганна Баптиста Шада. Матеріали міжнародної наукової конференції, 18–19 жовтня 2018 р. (Харків: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2018), 153–156.

Степин, В. Специфика научного познания (Минск: АН БССР, 1983).

Степин, В., Мотрошилова, Н. (ред). Иммануил Кант: наследие и проект (Москва: Канон+, 2007).

Стёпин, И., Фролов, В., Лекторский, И. Научные революции в динамике культуры (Минск: изд-во «Университетское», 1987).

Судаков, А. Этико-теология без постулатов: К предыстории философской теологии Канта. Вестник РУДН. Серия: Философия 4 (2020) 637–656.

Сумин, О. Гегель как судьба России (Санкт-Петербург: Глагол, 2005).

Сычева, С. Ф. Шеллинг и Вячеслав Иванов: «Философия искусства» и символизм. Вестник Томского государственного университета 361 (2012) 58–61.

Табачковський, В. У пошуках невтраченого часу: нариси про творчу спадщину українських філософів-шістдесятників (Київ: Парапан, 2002).

Татаренко, Н. Философия духа Гегеля в современном прочтении (размышление над книгой «Hegel’s Philosophy of Spirit: A Critical Guide»). Вопросы философии 12 (2020) 187–197.

Терлецький, В. «Пролегомени» І. Канта: Трансцендентальная філософія in statu nascendi. В: І. Кант, Пролегомени до кожної майбутньої метафізики, яка може постати, як наука (Київ: ППС-2002, 2005) I–LIV.

Терлецький, В. Дослідження німецької класичної філософії в Інституті філософії. Філософська думка 4 (2021) 40–49.

Терлецький, В. Дослідження філософії Канта у незалежній Україні (1991–2021). The Ideology and Politics Journal 1 (2022) 327–343.

Терлецький, В. Кантова теорія генія: деякі питання джерельної реконструкції. Sententiae 1 (2020) 29–53.

Терлецький, В. Український погляд на Кантову антропологію. Філософська думка 2 (2015) 67–71.

Трубенко, А. Кант о соотнесении философии и науки. Проблемы философии 45 (1978) 101–109.

Федорченко, Ю. Структура доказу трансцендентальної дедукції категорій. Філософська думка 2 (2015) 39–49.

Филиппович, А. Проблема языка в работах Гегеля и Витгенштейна: Сравнительный анализ (Дисссертация на соискание учен. степ. канд. филос. наук) (Минск: БГУ, 2000).

Фокин, И. Philosophus Teutonicus. Якоб Бёме: возвещение и путь немецкого идеализма (Санкт-Петербург: Изд. Политехнического университета 2014);

Циба, В. Кантове поняття правила і проблема мови. Філософська думка 2 (2015) 50–66.

Чалый, В. Порядок и революция в политической философии Канта. Философия. Журнал высшей школы экономики 1 (2017) 40–60.

Шевченко, И. Предмет и метод философии в наукоучении И. Г. Фихте. Вестник Ленинградского государственного университета им. А. С. Пушкина 1 (2013) 214–215.

Шинкарук, В. Вибрані твори: у 3 т. (Київ: Український Центр духовної культури, 2003–2004).

Шинкарук, В. Логика, диалектика и теория познания Гегеля (Киев: КГУ, 1964).

Шинкарук, В. Теория познания, логика и диалектика И. Канта (Киев: Наукова думка, 1974).

Шинкарук, В. Теория познания, логика и диалектика И. Канта: И. Кант как родоначальник немецкой классической философии (Київ: Наукова думка, 1974).

Шинкарук, В. Філософія і культура. В: В. Шинкарук, Вибрані твори, у 3 т. (Київ: Український центр духовної культури, 2004).

Шинкарук, В. Філософія і культура. Філософська і соціологічна думка 9–10 (1995) 220–235.

Шпарага, О. Современная белорусская философия. Между «высшей научно-теоретической формой» и «пространством свободы». Топос 1 (2012) 137–147.

Шуман, А. Трансцендентальная философия (Минск: Экономпресс, 2002).

Abaschnik, V. Patriot oder Nationalist? Rezeption von Fichtes Reden. In: H. Arnt (Hrsgb.) Wissen, Freiheit, Geschichte. Vol. IV (Den Hagen: Brill, 2013) 231–247.

Abašnik, V. Kant und der deutsche Idealismus in der Ukraine im ersten Drittel des 19. Jahrhunderts: Schwerpunkt: Johann Baptist Schad (1758–1834) (Diss.) (Berlin, 2002).

Abdullaev, Y. Philosophy in post-Soviet Uzbekistan. In: M. Minakov (ed.), Philosophy unchained. Developments in post-Soviet philosophical thought (Stuttgart: ibidem Verlag, 2023), 232–242.

Bachmetjevas, V. Philosophy in Lithuania after 1989. In: М. Minakov (ed.), Philosophy Unchained. The fate of philosophy after the fall of the USSR (Stuttgart: ibidem Verlag, 2022), рр. 153–174.

Backman, J. Radical conservatism and the Heideggerian right. Frontiers in Political Science 4 (2022) 94–117.

Blakeley, J. Soviet philosophy (Berlin: Springer, 2012).

Buhr, M. Größe und Grenzen der Philosophie Immanuel Kants (Berlin, 1975).

Epstein, М. Phenix of Philosophy (New York: Bloomsbury, 2019).

Gulian, C. I. Marxism și structuralism (Buchurest: Editura Politică, 1976).

Henrich, D. Ins Denken ziehen. Eine philosophische Autobiographie. Im Gespräch mit Matthias Bormuth und Ulrich von Bülow (München: C. H. Beck, 2021).

Holborn, H. The Science of History. In: J. R. Strayer (ed.), The Interpretation of History (Princeton: Princeton University Press, 1943), 48–61.

Kavaliauskas, T. Thirty years in search for identity in Central Europe. In: T. Kavaliauskas (ed.), Europe thirty years after 1989 (Leiden: Brill, 2020), 27–58.

Kiryukhin, D. The philosophical process in post-Soviet Ukraine. In: М. Minakov (ed.), Philosophy Unchained. Developments in post-Soviet philosophical thought (Stuttgart: Verlag, 2023), 283–322.

Krouglov, A. Kant and Orthodox thought in Russia. Russian Studies in Philosophy 4 (2011) 10–33.

Kūle, M. One hundred years of phenomenoogy in Latvia: 1920–2020. Horizon 1 (2021) 15–44.

Maiatsky, M. Contemporary philosophy in Russia. In: М. Minakov (ed.), Philosophy Unchained. Developments in post-Soviet philosophical thought (Stuttgart: Verlag, 2023), 211–282.

Minakov, М. The Soviet Philosophical Condition. Adventures of Philosophy in Soviet Union. In: Minakov, M. (ed.), Philosophy Unchained. Developments in Post-Soviet Philosophical Thought (Stuttgart: ibidem Verlag, 2022), 21–76.

Minakov, M. Transition of «Transition». In: О. Kushnir, О. Pankieiev (eds.), Meandering in transition. Thirty years of reforms and identity-building in post-communist Europe (Lanham: Rowman & Littlefield, 2021), 25–41.

Močnik, R. Regulation of the particular and its socio-political effects. Conflict, power, and the landscape of constitutionalism (Delhi: Routledge India, 2020), 182–209.

Rey, M.-P. Gorbachev’s New Thinking and Europe. In: F. Bozo, M.-P. Rey, N. P. Ludlow, L. Nuti (eds.), Europe and the end of the cold war: A reappraisal (London: Routledge, 2012), 37–49.

Shchyttsova, T. Philosophy as a realistic utopia. A personal view on the emancipation of philosophy in the post-Soviet Belarus. In: М. Minakov (ed.), Philosophy Unchained. Developments in post-Soviet philosophical thought (Stuttgart: Verlag, 2023), 75–100.

Shishov, A. Identifying the Heideggerian footprint in post-communist Russia’s radical political thought: the case of Aleksandr Dugin (PhD Dissertation) (Budapest: Central European University, 2018).

Tytarenko, V., Rudenko, S. Kant’s studies in Ukrainian philosophy of the Soviet period. Future Human Image 9 (2018) 107–114.

van der Zweerde, E. Soviet Historiography of Philosophy (Dordrecht & Boston: Kluwer Academic Publishers, 1997).

van der Zweerde, E. Soviet Theory of the History of Philosophy as Capstone of Soviet Philosophical Culture. Rivista di storia della filosofia 2 (2018) 357–371.

Yurchak, А. Everything was forever, until it was no more (Princeton: Princeton University Press, 2013).

Zelený, J. O logicke strukture Marxova Kapitalu (Praha: NCSAV, 1962).

Zelený, J. The logic of Marx (Oxford: Blackwell, 1980).

 

Примітки:

[1] Михайло Анатолійович Мінаков — д. філос. н., старший науковий співробітник Міжнародного наукового центра ім. В. Вілсона. Наукові інтереси: онтологія, політична філософія, історія західної філософії. Довгий час працював у Києво-Могилянській академії. Інформація про книжки та статті М. А. Мінакова розташовані на авторському сайті: https://www.minakovphilosophy.com/.

[2] Я щиро вдячний Павлу Барковському, Олександрові Дмитрієву, Сергію Йосипенку, Денисові Кірюхіну, Вікторові Малахову, Петрові Рєзвих, Юрію Сєнокосову, Юлії Синєокій, Віталію Терлецькому, Ользі Шпаразі та Тетяні Щитцовій за поради й критичні зауваження, без яких цей есей ніколи не було б завершено. Дякую також Наталі Мельник за ретельну вичитку та редагування цього тексту. Також зазначу, що імпульсом до написання цього есею стала робота над дослідженням кантівських студій в останні п’ятдесят років у та після СРСР для Kant-Studien, а також англомовною статтею для спецчисла журналу «Intersezioni. Review of the History of Ideas», присвяченого осмисленню НКФ у різних філософських спільнотах і школах.

[3] У цьому есе я застосовую те розуміння європейських реґіонів, що нині поширені в науково-дослідницьких центрах Західної та Центральної Європи. У цій символічній географії Східна Європа тепер охоплює держави і суспільства, що утворилися на місці “європейських республік” СРСР, включно із західними регіонами Росії.

[4] Про цю багаторівневу структуру і суперечності радянського філософського стану див.: Minakov, М. The Soviet Philosophical Condition. Adventures of Philosophy in Soviet Union. In: Minakov, M. (ed.), Philosophy Unchained. Developments in Post-Soviet Philosophical Thought (Stuttgart: ibidem Verlag, 2022), 21–76.

[5] Певний вплив мала і праця Георгія Плеханова (1856–1918) «До питання про розвиток моністичного погляду на історію», вперше опублікована 1895 року і перевидана в СРСР 1949 року.

[6] У цьому есеї я використовуватиму два терміни — «квартет» і «квінтет» — для визначення двох підходів до складу НКФ у радянській і пострадянській історіях філософії. Окрім відмінності за складом, «квартетний» підхід скоріше відповідає геґелівському погляду на німецький філософський процес у період від другої половини XVIII століття до перших декад XIX століття, тоді як «квінтетний» підхід більш прив’язано до марксистського розуміння «ідейних джерел» політекономії Карла Маркса.

[7] Приклади такої термінологічної та понятійної неоднозначності можна знайти, зокрема, у працях Георгія Александрова та Валентина Асмуса. Див.: Александров, Г. Философские предвестники марксизма (Москва: Политиздат, 1940); Асмус, В. Фашистская фальсификация классической немецкой философии (Москва: Госполитиздат, 1942).

[8] Про це див.: Корсаков, С. Советские философы покления 1920-х гг. В: Ю. Синеокая (ред.), Философские исследования (Москва: ЯСК, 2022), 65–117, с. 92.

[9] Див.: Круглов, А. Кант как немецкий теоретик французской революции: возникновение догмы в марксистско-ленинской философии. Кантовский сборник 3 (2021) 63–92.

[10] Про це див.: van der Zweerde, E. Soviet Historiography of Philosophy (Dordrecht & Boston: Kluwer Academic Publishers, 1997), p. 87–88; Круглов, А. Там же, сс. 65–66.

[11] Наприклад, див.: Ойзерман, Т. Немецкая классическая философия — один из теоретических источников марксизма (Москва: Знание, 1955).

[12] Маркс, К., Энгельс, Ф. Из ранних произведений (Москва: Политиздат, 1956).

[13] Про це див.: Кузнецов, В. Немецкая классическая философия второй половины XVIII – начала XIX векa (Москва: Высшая школа, 1989), cc. 7–8. Пор.: Демин, М. Как Гегель выходил в классики. Южный Полюс 1 (2015) 12–22.

[14] Про це див.: Minakov, М. Іbid., рр. 53–59. Пор.: Epstein, М. Phenix of Philosophy (New York: Bloomsbury, 2019), рр. 133–174. Німецька класична думка — в її переосмисленій, відретушованій і доктринально-карикатурній формі — стала важливою частиною пізньорадянських освітніх програм у школах та університетах. Я, наприклад, уперше дізнався про Канта і Геґеля, а також про діалектику і закони історії у курсі суспільствознавства у Відраднівській сільській школі в середині 1980-х років.

[15] Про це див.: Epstein, М. Іbid., р. 140; Дмитриев, А. Нигилисты век спустя: позднесоветские контексты перелицовки давних споров. (Препринт, S.a.), c. 7.

[16] Див.: van der Zweerde, Е. Ibid., р. 12.

[17] Див.: Любутин, К. Проблема субъекта и объекта в немецкой классической и марксистско-ленинской философии (Свердловск, 1973); Ойзерман, Т. Диалектический материализм и история философии (Москва: Мысль, 1979).

[18] Див.: Tytarenko, V., Rudenko, S. Kant’s studies in Ukrainian philosophy of the Soviet period. Future Human Image 9 (2018) 107–114.

[19] Див.: Гайденко, П. Парадоксы свободы в учении Фихте (Москва: Наука, 1990), сс. 3–4.

[20] Див.: Длугач, Т. Кант: От ранних произведений к «Критике чистого разума» (Москва: Наука, 1990), сс. 3–5.

[21] Див.: Мотрошилова, Н. Отечественная философия 50–80-х годов ХХ века и западная мысль (Москва: Академический проект, 2012), сс. 52, 54. Варто відзначити, зокрема, спогади В’ячеслава Стьопіна, цитовані в цій книзі на с. 54, про те, як на початку 1980-х років він усвідомив, що він — «не марксист, а кантіанець». Так само Евальд Ільєнков чи Валерій Босенко не раз публічно назвали себе геґельянцями.

[22] Наприклад, див: Михайлов, А. Проблемы исторической поэтики в истории немецкой культуры (Москва: Наука, 1989). Див. також коментарі Михайлова до його ж перекладів «Ранніх праць Гегеля» (1974) і «Зібрання творів у 2-х томах» Шеллінґа (1980).

[23] Про слабкий, але дедалі вищий рівень текстологічних досліджень і специфіку участі радянських філософів у міжнародних і радянських конференціях, присвячених німецькій класиці, див., наприклад, роботи Неллі Мотрошилової (1934–2021) і Віталія Терлецького: Мотрошилова, Н. Там же, сс. 63–91; Терлецький, В. Дослідження німецької класичної філософії в Інституті філософії. Філософська думка 4 (2021) 40–49.

[24] Див.: Нарский, И. Кант (Москва: Мысль, 1976), с. 9; Ойзерман, Т. Введение. В: Т. Ойзерман, А. Богомолов, П. Гайденко, В. Лазарев, И. Нарский (ред.), История диалектики: Немецкая классическая философия (Москва: Наука, 1978), 4–30.

[25] Див.: Нарский, И. Там же, с. 9.

[26] Див.: Ойзерман, Т. Там же, с. 4.

[27] Див.: Гулыга, А. Немецкая классическая философия (Москва: Молодая гвардия, 1986), с. 4.

[28] Див.: Yurchak, А. Everything was forever, until it was no more (Princeton: Princeton University Press, 2013), рр. 7–22.

[29] Див.: Бердяев, Н. О России и русской философской культуре (Москва: Мысль, 1990), с. 43.

[30] У цій класифікації я дотримуюся моделі, запропонованої Андрієм Муравйовим. Він першим визначив ці чотири групи й обґрунтував їх солідними бібліографічними доказами. Див.: Муравьев, А. Гегель в советской и постсоветской России. Вестник Русской христианской гуманитарной академии 22 (2021) 156–166.

[31] Наприклад, див.: Шинкарук, В. Логика, диалектика и теория познания Гегеля (Киев: КГУ, 1964); Овсянников, М. Гегель (Москва: Мысль, 1971).

[32] Див.: Мамардашвили, М. Формы и содержание мышления (Москва: Наука, 1968); Мотрошилова, Н. Путь Гегеля к «Науке логики». Формирование принципов системности и историзма (Москва: Мысль, 1984).

[33] Див.: Ильенков, Э. Диалектическая логика. Очерки теории и истории (Москва: Политиздат, 1984); Лифшиц, М. Эстетика Гегеля и современность (Москва: Академия художеств СССР, 1984).

[34] Наприклад, див.: Линьков, Е. Всеобъемлющая диалектика как основа и результат отношения между мышлением и бытием в философии Гегеля. Вестник ЛГУ 11 (1984) 11–24.

[35] Див.: Гайденко, П. Там же (1990), с. 4.

[36] Ці дані частково збігаються зі списком публікацій про Канта, наданим Кантівським товариством у Росії (https://kant-online.ru/o-kante/bibliografiya/sovetskaya-i-rossijskaya-literatura-o-kante-1919-1994/), а також із даними в бібліографічному покажчику Иммануил Кант. Библиографический указатель литературы на русском языке, 1803–1994 гг. (Москва: ИФРАН, 1996).

[37] Наприклад, див.: Асмус, В. Иммануил Кант (Москва: Наука, 1973); Шинкарук, В. Теория познания, логика и диалектика И. Канта (Киев: Наукова думка, 1974); Гулыга, А. Кант (Москва: Молодая гвардия, 1977).

[38] Наприклад, див.: Абрамян, Л. Философия математики Канта (Ереван: Айастан, 1978); Гусейнов, А. Категорический императив И. Канта (Москва: МГУ, 1978).

[39] Наприклад, див.: Библер, В. Кант — Галилей — Кант. Разум Нового времени в парадоксах (Москва: Мысль, 1991); Соловьев, Э. И. Кант: взаимодействие нравственности и права (Москва: Наука, 1992).

[40] Мамардашвили, М. Кантианские вариации (Москва: Аграф, 2002), сс. 6–7, 11–12.

[41] Про неоднозначність образу Канта в російській культурі див. блискуче дослідження Олексія Круглова: Krouglov, A. Kant and Orthodox thought in Russia. Russian Studies in Philosophy 4 (2011) 10–33.

[42] Наприклад, див: Ойзерман, Т. Філософія Фіхте (Москва: Знание, 1962); Гайденко, П. Философия Фихте и современность (Москва: Мысль, 1979); Гайденко, П. Там же (1990).

[43] Наприклад, див.: Лазарев, В. Шеллинг (Москва: Мысль, 1976); Гулыга, А. Шеллинг (Москва, Молодая гвардия, 1984); Лазарев, В. Философия раннего и позднего Шеллинга (Москва: Наука, 1990).

[44] Наприклад, див.: Кушаков, Ю. Историко-философская концепция Л. Фейербаха (Київ: Вища школа, 1981).

[45] Панченко, А. Отдел философии в структуре ИНИОН РАН: 28 лет. Теория и практика общественно-научной информации 15 (2000) 119–128, c. 122–123.

[46] Див.: Клевченя, А. Философские идеи Канта в Белоруссии. Вестник Белорусского государственного университета 4 (1981) 25–28; Михайлов, А. Современная философская герменевтика (Минск: Университетское изд-во, 1984); Грудницкий, Г. Проблема активности субъекта познания в немецкой философии во второй половине 18 века (автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата наук) (Минск, БГУ, 1986); Семенов, Н. Понятие логического у Канта. Веснік Беларускага дзяржаўнага універсітэта імя У. І. Леніна 1 (1989) 26–29.

[47] Більше про це див.: Румянцева, Т. И. Кант и его наследие в белорусской философии советского и постсоветского периодов. Кантовский сборник 3 (2021) 127–149.

[48] Наприклад, див.: Степин, В. Специфика научного познания (Минск: АН БССР, 1983); Стёпин, И., Фролов, В., Лекторский, И. Научные революции в динамике культуры (Минск: изд-во «Университетское», 1987). Пізніше Степин переїхав до Москви, де очолив ІФ РАН.

[49] Це відділення Товариства було відкрито в Мінську 1973 року.

[50] Тепер це — Інститут філософії РАН (тут і далі для стислості московський Інститут філософії в пізньо- та пострадянський періоди я називатиму ІФ РАН).

[51] Детальніше про стан філософських дослідницьких та освітніх центрів у пізньому СРСР див.: Огурцов, А. Подавление философии. Общественные науки 3 (1989) 161–184; Blakeley, J. Soviet philosophy (Berlin: Springer, 2012).

[52] Див.: Мотрошилова, Н., Татаренко, Н. Антиномии в развитии философии советского периода. Историко-философский ежегодник 10 (2018) 342–343. Пор.: Длугач, Т., Савин, А. «Кантом я интересовалась всегда». Интервью с Т. Б. Длугач. Историко-философский ежегодник 10 (2019) 290–303.

[53] Див.: Константинов, Ф., Митин, М., Оруджев, З., Ойзерман, Т., Зелены, И., Копнин, П., Баженова, А. (ред.). Философия Гегеля и современность (Москва: Мысль, 1973); Ойзерман, Т. (ред). Философия Канта и современность (Москва: Мысль, 1974).

[54] Докладніше про це див.: Корсаков, С., Синеокая, Ю. История классической западной философии в Институте философии РАН. Историко-философский журнал 22 (2021) 286–338.

[55] Мотрошилова, Н. Там же (2012), с. 90.

[56] Див.: Мотрошилова, Н. О моем поколении. Политическая концептология 3 (2022) 124–145. Варто порівняти думку Неллі Мотрошилової зі спогадами Дітера Генріха про ті самі події: Henrich, D. Ins Denken ziehen. Eine philosophische Autobiographie. Im Gespräch mit Matthias Bormuth und Ulrich von Bülow (München: C. H. Beck, 2021), рр. 186–203. Тут особливо помітно, наскільки політизованими були дослідження НКФ не тільки в СРСР, а й у Німеччині навіть і у 1970–1980-х роках.

[57] Наприклад, див.: Zelený, J. O logicke strukture Marxova Kapitalu (Praha: NCSAV, 1962); Гулиан, К. Метод и система Гегеля (Москва: Политиздат, 1962); Buhr, M. Größe und Grenzen der Philosophie Immanuel Kants (Berlin, 1975); Gulian, C. I. Marxism și structuralism (Buchurest: Editura Politică, 1976); Бур, М., Иррлиц, Г. Притязание разума. Из истории немецкой классической философии и литературы (Москва: Прогресс, 1978); Zelený, J. The logic of Marx (Oxford: Blackwell, 1980); Бур, М. Величие и ограниченность философии Иммануила Канта. Вопросы философии 12 (1981) 103–108. За приклад спільної роботи радянських та центральноєвропейських філософів може слугувати книга: Гусейнов, А., Иррлитц, Г. Краткая история этики (Москва: Мысль, 1987).

[58] Тепер це — Інститут філософії НАНУ (тут і далі — ІФ НАНУ).

[59] Див.: Йолон, П. «Київська філософська школа» як явище. Філософська думка 3 (2015) 77–89.

[60] Про це див.: Терлецький, В. Там само (2021), с. 40. Про контекст, у якому Копнін запускав київський філософський проект див.: Шинкарук, В. Філософія і культура. В: В. Шинкарук, Вибрані твори, у 3 т. T. 3. Ч. 1. (Київ: Український центр духовної культури, 2004), 81–96.

[61] Серед найпомітніших публікацій з НКФ того періоду слід згадати: Шинкарук, В. Теория познания, логика и диалектика И. Канта: И. Кант как родоначальник немецкой классической философии (Київ: Наукова думка, 1974); Булатов, М. Ленинский анализ немецкой классической философии (Київ: Наукова думка, 1975); Булатов, М., Табачковский, В., Яценко, А. (ред.). Критические очерки по философии Канта (Київ: Наукова думка, 1975); Бычко, И. В лабиринтах свободы (Москва: Наука, 1976); Трубенко, А. Кант о соотнесении философии и науки. Проблемы философии 45 (1978) 101–109; Кушаков, Ю. Там жe (1981); Булатов, М., Табачковский, В. (ред.). Очерки по философии Фейербаха (Київ: Наукова думка, 1988); Лой, А. Сознание как предмет теории познания (Київ: Вища школа, 1988).

[62] Терлецький, В. Там само (2021), с. 49.

[63] Відомості про це я отримав у переписці із С. Йосипенком. Однак ці дані загалом збігаються з інформацією і в опублікованих джерелах; про це див.: Грабовський, С. Відродження української філософії в УРСР (1960–1980 рр.). В: С. Грабовський, Tertium non datur: проблема культурної ідентичності в літературно-філософському дискурсі XIX–XXІ ст. (Київ: Український центр духовної культури, 2014), сс. 326–365.

[64] Мотрошилова, Н., Татаренко, Н. Там же (2018); Bachmetjevas, V. Philosophy in Lithuania after 1989. In: М. Minakov (ed.), Philosophy Unchained. The fate of philosophy after the fall of the USSR (Stuttgart: ibidem Verlag, 2022), рр. 153–174; Kūle, M. One hundred years of phenomenoogy in Latvia: 1920–2020. Horizon 1 (2021) 15–44.

[65] Табачковський, В. У пошуках невтраченого часу: нариси про творчу спадщину українських філософів-шістдесятників (Київ: Парапан, 2002). Пор.: Грабовський, С. Там само, сс. 355–358; Причепій, Є., Анучіна, В., Горобенко, Я., Дзюба, Я. Феноменологія знаків долі. Частина ІІ. Sententiae 3 (2022) 165–185.

[66] Див.: Козловський, В., Давіденко, І., Круглик, К., Попіль, Д. Геґель і українська філософія 70–80-х років. Частина ІІІ. Ґегель і проблематика радянського марксизму. Sententiae 2 (2021) 115–160; Лой, А., Давіденко, І., Круглик, К., Попіль, Д. Розум за «залізною завісою». Українська філософія пізнього СРСР та світова наука. Sententiae 2 (2021) 161–183.

[67] Лой, А., Давіденко, І., Круглик, К., Попіль, Д. Там само, с. 165.

[68] Ці переклади гідні окремого дослідження. У межах цього есе я зазначу лише переклади книг двох радянських істориків філософії. Книжки А. Гулиги про Канта і Шеллінґа переклали німецькою, видавши їх у Франкфурті-на-Майні в 1981 і 1982 роках. Книжка «У лабіринтах свободи» І. Бичка була перекладена іспанською і вийшла в Мехіко 1979 року.

[69] Щодо еволюції цих концепцій див.: Minakov, M. Transition of «Transition». In: О. Kushnir, О. Pankieiev (eds.), Meandering in transition. Thirty years of reforms and identity-building in post-communist Europe (Lanham: Rowman & Littlefield, 2021), 25–41.

[70] Про ці концепції та історію їхнього постання, наприклад, див.: Rey, M.-P. Gorbachev’s New Thinking and Europe. In: F. Bozo, M.-P. Rey, N. P. Ludlow, L. Nuti (eds.), Europe and the end of the cold war: A reappraisal (London: Routledge, 2012), 37–49.

[71] Ця свобода і незначущість філософії, принаймні в європейській частині пострадянського регіону, тривала до середини 2010-х років, коли ілліберальний поворот, автократизація і війни у Східній Європі відновили інтерес держави до ідеологічної монополії. Але в країнах Середньої Азії контроль за філософським процесом був встановлений набагато раніше — вже у 1990-х роках. Про це можна судити, наприклад, за узбекистанським кейсом, описаним Євгенієм Абдуллаєвим: Abdullaev, Y. Philosophy in post-Soviet Uzbekistan. In: M. Minakov (ed.), Philosophy unchained. Developments in post-Soviet philosophical thought (Stuttgart: ibidem Verlag, 2023), 232–242.

[72] Детальніше про ці процеси в Білорусі, Росії та Україні, відповідно, див.: Kiryukhin, D. The philosophical process in post-Soviet Ukraine. In: М. Minakov (ed.), Philosophy Unchained. Developments in post-Soviet philosophical thought (Stuttgart: Verlag, 2023), 283–322; Maiatsky, M. Contemporary philosophy in Russia. In: М. Minakov (ed.), Philosophy Unchained. Developments in post-Soviet philosophical thought (Stuttgart: Verlag, 2023), 211–282; Shchyttsova, T. Philosophy as a realistic utopia. A personal view on the emancipation of philosophy in the post-Soviet Belarus. In: М. Minakov (ed.), Philosophy Unchained. Developments in post-Soviet philosophical thought (Stuttgart: Verlag, 2023), 75–100.

[73] Про це див.: Ойзерман, Т. Философия как история философии (Москва: Алетейя, 1999); Горський, В. Структура простору історико-філософського дослідження. Наукові Записки НаУКМА 37 (2005) 3–8; Лекторский, В., Соколов, В., Ойзерман, Т., Зотов, А., Кирабаев, Н., Майоров, Г., Жучков, В. Философия как история философии (Круглый стол в связи с книгой В. В. Соколова «Историческое введение в философию»). Вопросы философии 3 (2006) 3–35. Більше про цю тенденцію див.: Van der Zweerde, E. Soviet Theory of the History of Philosophy as Capstone of Soviet Philosophical Culture. Rivista di storia della filosofia 2 (2018) 357–371; Maiatsky, M. Ibid., pp. 242–245.

[74] Наприклад, див.: Длугач, Т. Там же (1990); Бурханов, Р. Трансцендентальная антропология И. Канта и Ф. В. И. Шеллинга (Екатеринбург: Издательство Уральского университета, 1998); Мінаков, М. Вчення Канта про віру розуму (Киев: ПАРАПАН, 2001); Грядовой, Д. История философии. Европейское просвещение. Иммануил Кант. Т. 3. (Москва: Литрес, 2022).

[75] Наприклад, див.: Гайденко, П. Там же (1990); Быкова, М. Фихте: спор об атеизме и его философская связность. Историко-философский ежегодник 29 (2014) 56–82; Абашнік, В. Фіхте Йоганн Готтліб. В: С. Максимов (ред.), Велика українська юридична енциклопедія. Т. 2. (Харків: Право, 2017), 1009–1013.

[76] Щодо цієї тенденції див.: Румянцева, Т. Немецкая трансцендентально-критическая философия (середина XVIII — первая треть XIX века) (Минск: БГУ, 2008); Быкова, М. О философском проекте немецкого идеализма. Историко-философский ежегодник 11 (2012) 242–267; Золотухин, В. Существовал ли немецкий идеализм? Философские науки 5 (2015) 80–93.

[77] Щодо цього питання див.: Румянцева, Т. И. Там же (2021), сс. 141–144.

[78] Про це див.: Лазаревич, А. Філософія у Білорусі на зламі ХХ–ХХІ сторіч. Філософська думка 1 (2013) 15–25.

[79] Див.: Баркоўский, П. (ред.). Уводзіны ў філасофію. Нарысы. Тэксты (Мінск. Выдавец Зміцер Колас, 2019).

[80] Наприклад, див.: Бобко, А. Проблема тождества противоположностей в философии Гегеля (Диссертация на соискание учен. степ. канд. филос. наук) (Минск: БГУ, 1994); Шуман, А. Трансцендентальная философия (Минск: Экономпресс, 2002); Адамянц, А. Заметки об онтологической этике Канта (Шелер vs. Кант). Topos 3 (2006) 76–94; Грудницкий, Р. Нямецкая асвета И. Канта (Наваполацк: БПУ, 2006); Филиппович, А. Проблема языка в работах Гегеля и Витгенштейна: Сравнительный анализ (Дисссертация на соискание учен. степ. канд. филос. наук) (Минск: БГУ, 2000); Румянцева, Т. Там же (2008); Ляхович, В. Немецкая классическая философия во второй половине XVIII – начале XIX века (Минск: ЧИУП, 2009); Дудчик, А. Политическая философия Гегеля как теоретическое основание критического осмысления процессов глобализации (Aвтореферат диссертации на соискание учен. степ. канд. филос. наук) (Минск: БГУ, 2010); Бархатков, А. Развитие трансцендентальной философии И. Канта в творчестве С. Маймона (Докторская диссертация) (Минск, БГУ, 2015); Познякова, О. Философия истории И. Канта: Антропологические и социально-политические аспекты (Минск: РИВШ, 2015); Румянцева, Т. Философия Гегеля (Минск: БГУ, 2014); Румянцева, Т. Немецкий идеализм (Минск: Высшая школа, 2015); Бархатков, А. Этические воззрения Соломона Маймона. Труды БГТУ. Серия 6: История, философия 1 (2022) 142–145.

[81] Див.: Румянцева, Т. И. Там же (2021), 127–149.

[82] Про це див.: Дудчик, А. Трансфер западноевропейского философского знания в Беларуси в 1920-е гг. (на примере курсов диалектического материализма). Философия и социальные науки 1 (2015) 31–35; Бабкоў, І., Евароўскі, В., Дарашэвіч, Э., Конан, У., Дуброўскі, У., Цукерман, А., Куль-Сяльверстава, С., Раманчанка, Я. Гісторыя філасофскай і грамадска-палітычнай думкі Беларусі у 6 тамах. Т. 4. (Мінск: БГУ, 2017); Бабкоў, І. Памежжа эпох, скрыжаванне культур, складка цывілізацый: інтэлектуальная культура эпохі Асветніцтва і рамантызму. Философские исследования 4 (2018) 105–120; Дудчик, А. Трансфер европейских идей как фактор динамики белорусской философской мысли в «долгом XIX веке». «Долгий XIX век» в истории Беларуси и Восточной Европы: исследования по Новой и Новейшей истории 2 (2018) 121–126; Лягчылiн, А., Дудчык, А., Кунцэвіч, Я. Трансфер філасофскіх ідэй у культуры Беларусі. «Доўгае XIX стагоддзе»: персаналіі, тэксты, інтэлектуальныя цэнтры. В: А. Лягчылiн, А. Дудчык (ред.), Анталогiя фiласофскай думкi Беларусi у 3 тамах. Т. 2, часть 1 (Мiнск: БДУ, 2021), 5–14.

[83] Європейський гуманітарний університет (ЄГУ) 2004 року був змушений емігрувати як ціла інституція за кордон через тиск з боку режиму Олександра Лукашенка. З 2005 року цей університет функціонує у Вільнюсі, залишаючись, по суті, білоруським навчальним закладом. ЄГУ був заснований Анатолієм Михайловим, який, серед іншого, вивчав кантівську філософію та ідеї німецького Контрпросвітництва.

[84] Наприклад, див. критичні праці Ольги Шпараги та Андрія Лаврухіна: Шпарага, О. Современная белорусская философия. Между «высшей научно-теоретической формой» и «пространством свободы». Топос 1 (2012) 137–147; Лаврухин, А. Конъюнктурная апология белорусской институциональной философии. Топос 1 (2012) 148–166.

[85] Більше про це див.: Браточкин, А. (и др.). После советского марксизма: история, философия, социология и психоанализ в национальных контекстах (Беларусь, Украина) (Вильнюс: ЕГУ, 2013), с. 17 і далі; Малыхина, Г., Габрусь, И., Кутузова, Н., Миськевич, В. История философской мысли Беларуси (Минск: Вышэйшая школа, 2014), сс. 165–166.

[86] Сюди входять, наприклад, видання таких праць Фіхте, як: «Сочинения в двух томах» (Санкт-Петербург: Мифрил, 1993; перевидання перекладу початку ХХ ст.), «Факты сознания» (Москва: АСТ, 2000; перевидання перекладу початку ХХ ст.), «Наукоучение 1801 года» (Москва: Логос, Прогресс, 2000; перевидання перекладу Б. Яковенка початку ХХ ст.), «Речи к немецкой нации» (Санкт-Петербург: Наука, 2009; новий переклад А. Иваненка), «Замкнутое торговое государство» (Москва: Юрайт, 2010; критичне перевидання перекладу Е. Ессена початку ХХ ст.) и «Философские произведения» (Москва: Академический проект, 2013; перероблене видання перекладів початку ХХ ст.).

[87] Сюди входять, наприклад, видання таких геґелівських праць, як: «Лекции по истории философии. В трех книгах» (Санкт-Петербург: Наука, 2006–13; перероблений переклад радянського періоду), «Лекции по эстетике. В 2-х томах» (Санкт-Петербург: Наука, 2018; критичне перевидання перекладу Б. Столпнера початку ХХ ст.), «Введения в историю философии» (Москва: Эксмо, 2019; критичне перевидання перекладу початку ХХ ст.) и «Науки логики. В 2 томах» (Москва: Эксмо-Пресс, 2020; критичне перевидання перекладу Б. Столпнера початку ХХ ст.).

[88] Сюди входять, наприклад, видання таких праць Шеллінґа, як: «Философия мифологии. В 2-х томах» (Санкт-Петербург: Издательство Санкт-Петербургского университета, 2013; переклад В. Лінейкіна та ін.), «Изложение моей системы» (Санкт-Петербург: Наука, 2014; переклад А. Иваненка), «Позитивная философия. В трех томах» (Санкт-Петербург: Свое издательство, 2015; переклад В. Лінейкіна та ін.), «Философия искусства» (Москва: РИПОЛ, 2020; критичне перевидання перекладу П. Попова початку ХХ ст.).

[89] Кант, И.; Мотрошилова, Н., Тушлинг, Б. (ред.). Труды на русском и немецком языках в 5 томах (Москва: Канон+, 1994–2018).

[90] Перше пострадянське зібрання творів Канта в Росії вийшло 1994 року за редакцією Арсенія Гулиги: Кант, И.; Гулыга, А. (ред.). Собрание сочинений в 8-ми томах (Москва: Чоро, 1994).

[91] На сайті Кантівського товариства Росії представлено далеко не найповніший список книжок і статей, виданих у РФ про Канта після 1995 року (https://kant-online.ru/o-kante/bibliografiya/literatura-o-kante-izdannaya-v-rossii-s-1995-g/), але навіть до нього входить понад 720 найменувань.

[92] Див.: Корсаков, С., Синеокая, Ю. Там же, сс. 309–316.

[93] Серед досліджень цих авторів можна назвати такі: Степин, В., Мотрошилова, Н. (ред). Иммануил Кант: наследие и проект (Москва: Канон+, 2007); Аронсон, Д. Кант: трансцендентальное обоснование принципов права (докторская диссертация) (Москва, ИФ РАН, 2015); Длугач, Т. Две концепции конструктивизма XVIII века (Кант, Фихте). Философский журнал 1 (2016) 120–133; Жаворонков, А. Социальные аспекты антропологии Канта и их влияние на социологию ХХ века: проблемы и примеры. Вопросы философии 12 (2019) 187–197.

[94] Наприклад, див.: Быкова, M. Гегелевское понимание мышления (Москва: Наука, 1990); Быкова, М. Ф. Мистерия логики и тайна субъективности. О замысле феноменологии и логики у Гегеля (Москва: Наука, 1996); Татаренко, Н. Философия духа Гегеля в современном прочтении (размышление над книгой «Hegel’s Philosophy of Spirit: A Critical Guide»). Вопросы философии 12 (2020) 187–197.

[95] Наприклад, див.: Быкова, М. Там же (2014).

[96] Наприклад, див.: Кричевский, А. Образ абсолюта в философии Гегеля и позднего Шеллинга (Москва: ИФ РАН, 2009); Кричевский, А. Сила неверия: Метафизика за «Пределами онтологии» (Москва: Директмедиа, 2016).

[97] Тут і нижче (у виносках 86–89) вказано імена дослідників, щоб продемонструвати тематичне і географічне розмаїття студій НКФ у пострадянській Росії. Див.: Круглов, А. Был ли у И. Канта трансцендентальный субъект? Историко-философский ежегодник 1 (2005) 279–295; Жучков, В. Системообразующая роль вещи в себе в философии Канта. Кантовский сборник 2 (2009) 16–20; Чалый, В. Порядок и революция в политической философии Канта. Философия. Журнал высшей школы экономики 1 (2017) 40–60; Судаков, А. Этико-теология без постулатов: К предыстории философской теологии Канта. Вестник РУДН. Серия: Философия 4 (2020) 637–656.

[98] Наприклад, див.: Шевченко, И. Предмет и метод философии в наукоучении И. Г. Фихте. Вестник Ленинградского государственного университета им. А. С. Пушкина 1 (2013) 214–215; Корнилаев, Л. Образ философии Фихте в немецком неокантианстве. Кантовский сборник 4 (2022) 76–93.

[99] Наприклад, див.: Муравьев, А. Философия и опыт. Известия Российского государственного педагогического университета им. А. И. Герцена 4 (2004) 16–27; Наумова, Е. Проблема негативности в философии Гегеля. Вестник Санкт-Петербургского университета. Политология. Международные отношения 1 (2011) 34–38; Коротких, В. Проблема методологических оснований психологии в «Феноменологии духа» Гегеля. Вестник Томского государственного университета. Философия. Социология. Политология 44 (2018) 122–130.

[100] Наприклад, див.: Резвых, П. Ранний Шеллинг и Кант: поиски безусловного. Историко-философский ежегодник 1 (2004) 250–278; Паткуль, А. Философия как система свободы в идеал-реализме Шеллинга. Вестник Санкт-Петербургского университета 2 (2009) 63–75; Сычева, С. Ф. Шеллинг и Вячеслав Иванов: «Философия искусства» и символизм. Вестник Томского государственного университета 361 (2012) 58–61.

[101] Див. роздуми про ці окремі конференції в: Иммануил Кант: начало и проект, цит. соч.; Брюшинкин, В. (ред.). Кант между Западом и Востоком (Калининград: РГУ им. И. Канта, 2005).

[102] Тут варто відзначити спробу створення Фіхтевського товариства в Росії зусиллями Аркадія Лук’янова (Башкирський університет, Уфа). Хоча ініціатива й не стала довготривалим проєктом, дослідження фіхтевської філософії та публікації А. Лук’янова мають важливе значення на сучасні російські штудії НКФ. Лук’янова мають важливе значення на сучасні російські штудії НКФ. Див.: Лукьянов, А. Идея трансцендентальной субъективности в немецкой классической и русской философии. Мысль и жизнь: К 100-летию со дня рождения А. Ф. Лосева (Уфа: БашГУ, 1993), 92–117; Лукьянов, А. Особенности развития трансцендентальной философии в России. Философии Фихте в России (Оренбург, 1996), 122–141; Лукьянов, А. Иоганн Готлиб Фихте: жизнь, сочинения и учение (Уфа: РИЦ БашГУ, 2013).

[103] Сайт і архів журналу доступні за адресою: https://kant-online.ru/category/kantovskij-sbornik/.

[104] Ойзерман, Т. Кант и Гегель (опыт сравнительного исследования) (Москва: Канон+, 2008), сс. 26–27.

[105] Holborn, H. The Science of History. In: J. R. Strayer (ed.), The Interpretation of History (Princeton: Princeton University Press, 1943), 48–61, р. 59.

[106] Варто додати, що ілліберальний, радикально-консервативний поворот у Росії все ж таки пов’язані не стільки з правим геґельянством, скільки зі специфічним пострадянським націонал-консервативним гайдеґеріанством. Утім ті самі зв’язки виявляються й у філософсько-ідеологічних процесах Білорусі, Литви чи України.

[107] Муравьев, А. Там же (2021), cc. 156–166.

[108] Наприклад, див.: Быкова, М. Загадка логики и тайна субъективности (Москва: Наука, 1996); Кричевский, А. Абсолютный дух в форме класса (Москва: ИФ РАН, 2011).

[109] Публікації таких учених включають, наприклад: Масленников Д. Природа логического в философии абсолютного идеализма (Санкт-Петербург: СПбГУ, 2011); Муравьев, А. Философия и опыт (Санкт-Петербург: СПбГУ, 2015).

[110] Наприклад, це видно з лекцій Євгенія Лінькова в 1990–2000-х, виданих у: Линьков, Е. Лекции разных лет по философии. Т. 1–3. (Санкт-Петербург: Умозрение, 2017–2022).

[111] Див.: Сумин, О. Гегель как судьба России (Санкт-Петербург: Глагол, 2005); Ломоносов, А. «Возвращение к себе». Опыт трансцендентальной философии истории (Санкт-Петербург: Изд. СПб университета, 2007); Макаров, В. Философия самоорганизации (Москва: Либроком, 2009); Фокин, И. Philosophus Teutonicus. Якоб Бёме: возвещение и путь немецкого идеализма (Санкт-Петербург: Изд. Политехнического университета 2014); див. також переклад А. Пестова шеллінґівської «Філософії одкровення» (2020).

[112] Докладніше про це див.: Круглов, А. Там же (2021), с. 64.

[113] Див.: Гулыга, А. Там же (1986), сс. 302–304.

[114] Гулыга, А. Немецкая классическая философия (Москва: Рольф, 2001), сс. 364–366.

[115] Быкова, М. (2012). Там же, с. 242.

[116] Там же, с. 266.

[117] Резвых, П. Фантом «немецкой классики». В: И. Савельева, А. Полетаев (ред.), Классика и классики в социальном и гуманитарном знании (Москва: НЛО, 2009), 419–434.

[118] Там же, сс. 242–243).

[119] Там же, с. 425.

[120] Там же, сс. 427–428.

[121] Див.: Круглов, А. Тетенс, Кант и дискуссия о метафизике в Германии во второй половине XVIII века (Москва: Феноменология – Герменевтика, 2008); Криштоп, Л. Мораль и религия в философии немецкого Просвещения (Москва: Канон+, 2020).

[122] Наприклад, див.: Иванова, А. (ред.). Курс лекций по философии. Немецкая классическая философия (Москва: ИПК МИТХТ, 2010); Беляев, Д. Немецкая классическая философия: учебное пособие (Липецк: ЛГПУ им. П. П. Семенова-Тян-Шанского, 2020).

[123] Див.: Калинников, Л. Иммануил Кант в русской поэзии (Москва: Канон+, 2008); Резвых, П. Шеллинг в диалоге с российскими интеллектуалами. Новое литературное обозрение 3 (2008) 141–185; Круглов, А. Философия Канта в России в конце XVIII – первой половине XIX веков (Москва: Канон+, 2009); Резвых, П. Образы немецкого идеализма в рукописи Андрея Белого Истории становления самосознающей души. Russian Literature 1–2 (2011) 255–272; Мелих, Ю. Иррациональное расширение философии И. Канта в России (Санкт-Петербург: Алетейя, 2014); Нижников, С. Творчество Иммануила Канта в диалоге культур России и Запада (Москва: РОССПЭН, 2015); Павлюченков, Н. (). Богословие всеединства: от Ф. В. Й. Шеллинга к священнику П. А. Флоренскому (Москва: Издательство Православного Свято-Тихоновского гуманитарного университета, 2023). Окремо слід виділити серію книг видавництва Російського християнського гуманітарного інституту «Pro et Contra», до якої ввійшли збірки праць, що показують рецепцію ідей трьох німецьких класків філософії в Росії — Шеллінґа, Канта та Геґеля: Пустарнаков, В. (сост.). Шеллинг: pro et contra (Санкт-Петербург: РХГА, 2001); Абрамов, А., Жучков, В. (сост.). Кант: pro et contra – Рецепция идей немецкого философа и их влияние на развитие русской философской традиции (Санкт-Петербург: РХГА, 2012); Евлампиев, А. (сост.). Гегель: pro et contra (Санкт-Петербург: РХГА, 2023).

[124] Докладніше про ці процеси див.: Минаков, М. Трансформации философского образования в Украине в конце XX в. (1986–1995 гг.). Форум нового восточноевропейского наследия и культуры 2 (2014) 394–405.

[125] Kiryukhin, D. Ibid., рр. 286–287.

[126] Винятком були два тексти Канта: «Пролегомени до кожної майбутньої метафізики, яка може постати як наука» (переклад Івана Мірчука, 1930) та «Відповідь на питання: що таке просвітництво?» (переклад Магдалени Ласло-Куцюк, 1989).

[127] Kiryukhin, D. Ibid., р. 289; Йосипенко, С. Історія філософії та проблема внутрішньої тяглости національної філософії. Україна Модерна 26 (2019) 31–49.

[128] Щодо цього див.: Іващенко, І., Терлецький, В. Значливість перекладу для філософської освіти. Філософія освіти – Philosophy of Education 1 (2020) 211–229.

[129] Див. праці Геґеля та Канта: Геґель, Ґ. В. Ф. Основи філософії права, або природне право і державознавство (Київ: Універс, 2000); Кант, І. Критика чистого розуму (Київ: Юніверс, 2000); Геґель, Ґ. В. Ф. Феноменологія духу (Київ: Основи, 2004); Кант, І. Критика практичного розуму (Київ: Юніверс, 2004); Кант, І. Рефлексії до критики чистого розуму (Київ: Юніверс, 2004); Кант, І. Пролегомени до кожної майбутньої метафізики, яка може постати як наука (Київ: ППС-2002, 2005); Кант, І. Критика сили судження (Київ: Темпора, 2022).

[130] Шинкарук, В. Філософія і культура. Філософська і соціологічна думка 9–10 (1995) 220–235, с. 221; Табачковський, В. Там само (2002), с. 9.

[131] Див.: Поліщук, Н. Ідеї філософської антропології І. Канта в контексті гуманізації сучасного суспільства. Проблеми философії 90 (1991) 27–33; Лой, А. Проблема кантівської антропології в контексті «метафізичного дослідження». Кантівські студії 1 (1999) 186–200; Шинкарук, В. Вибрані твори: у 3 т. (Київ: Український Центр духовної культури, 2003–2004); Булатов, М. Немецкая классическая философия, в 2 ч. (Киев: Стилос, 2003–2004); Кушаков, Ю. Нариси з історії німецької філософії Нового часу (Київ: Центр навчальної літератури, 2006).

[132] Див.: Баумейстер, А. Трансцендентальний ідеал як несуперечливе мислення. Кантівські студії 1 (1999) 104–118; Терлецький, В. «Пролегомени» І. Канта: Трансцендентальная філософія in statu nascendi. В: І. Кант, Пролегомени до кожної майбутньої метафізики, яка може постати, як наука (Київ: ППС-2002, 2005) I–LIV; Джулай, Ю. Бубнер і трансцендентальний аргумент І. Канта. Філософська думка 1 (2009) 97–105; Кірюхін, Д. Вступ до філософії релігії Геґеля: філософія як спекулятивна теологія: монографія (Київ: Парапан, 2009); Мінаков, М. Там само; Іващенко, І. Значення другого циклу доповідей «Учення про науку» 1804 року для теоретичної філософії Й. Ґ. Фіхте. Sententiae 1 (2011) 208–214; Abaschnik, V. Patriot oder Nationalist? Rezeption von Fichtes Reden. In: H. Arnt (Hrsgb.) Wissen, Freiheit, Geschichte. Vol. IV (Den Hagen: Brill, 2013) 231–247; Прокопов, Д. Німецька філософія Нового часу (Київ: КНУ, 2013); Козловський, В. Кантова антропологія: джерела, констеляції, моделі (Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2014); Циба, В. Кантове поняття правила і проблема мови. Філософська думка 2 (2015) 50–66; Федорченко, Ю. Структура доказу трансцендентальної дедукції категорій. Філософська думка 2 (2015) 39–49; Терлецький, В. Кантова теорія генія: деякі питання джерельної реконструкції. Sententiae 1 (2020) 29–53.

[133] Булатов, М. Німецка класична філософія. Філософський энциклопедичний словник (Київ: Абрис, 2002), 426–428; Булатов, М. Немецкая классическая философия. Часть 1 (Кант, Фихте, Шеллинг) (Киев: Стилос, 2003); Булатов, М. Немецкая классическая философия. Часть 2 (Гегель и Фейербах) (Киев: Стилос, 2006).

[134] Булатов, М. Там само (2002), с. 428.

[135] Булатов, М. Там же (2006), с. 4.

[136] Панафідіна, О. Проблема термінологізації німецької філософії кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст.: радянська версія. Актуальні проблеми духовності 17 (2016) 16–35.

[137] Прокопенко, В. Немецкий идеализм или немецкая классическая философия? Німецький ідеалізм: Німеччина – Україна. До 260-річчя з дня народження Йоганна Баптиста Шада. Матеріали міжнародної наукової конференції, 18–19 жовтня 2018 р. (Харків: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2018), 147–152.

[138] Соснина, Ю. Немецкая «классическая» философия: идеологический подтекст. Німецький ідеалізм: Німеччина – Україна. До 260-річчя з дня народження Йоганна Баптиста Шада. Матеріали міжнародної наукової конференції, 18–19 жовтня 2018 р. (Харків: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2018), 153–156.

[139] Наприклад, див.: Abašnik, V. Kant und der deutsche Idealismus in der Ukraine im ersten Drittel des 19. Jahrhunderts: Schwerpunkt: Johann Baptist Schad (1758–1834) (Diss.) (Berlin, 2002); Козловський, В. Інтерпретація Петром Лінницьким кантівської ідеї про інтелігібельну та емпіричну природу людини. Наукові записки НаУКМА 76 (2008) 43–48; Терлецький, В. Український погляд на Кантову антропологію. Філософська думка 2 (2015) 67–71; Козловський, В. Декілька спостережень щодо кантознавчих студій Івана Четверикова: європейський контекст. Наукові записки НаУКМА 192 (2018) 39–43; Козловський, В., Давіденко, І., Круглик, К., Попіль, Д. Геґель і українська філософія 70–80-х років. Sententiae 2 (2020) 241–250; Савченко І. Ідеї кантівської філософії в рецепції української думки (В дослідженнях П. Копніна, В. Шинкарука, М. Булатова, А. Савченко) 80-х рр. Гілея: науковий вісник 2 (2019) 123–126; Терлецький, В. Дослідження філософії Канта у незалежній Україні (1991–2021). The Ideology and Politics Journal 1 (2022) 327–343.

[140] Наприклад, див.: Abaschnik, V. Іbid. (2013).

[141] Наприклад, див.: Абашнік, В. Філософська спадщина Ґ. В. Ф. Геґеля: Український вимір. XVI Харківські студентські філософські читання: до 250 річниці з дня народження Ґеорґа Вільгельма Фрідріха Геґеля. Матеріали міжнародної наукової конференції (Харків: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2020), 5–9; Козловський, В., Гомілко, О., Кірюхін, Д., Терлецький, В., Джулай, Ю. Геґель у сучасному українському філософському дискурсі. Філософська думка 2 (2021) 81–98.

[142] Наприклад, див.: Сарапін, О. Духовно-академічна філософія: продовження східної традиції чи рецепція німецького ідеалізму. Спадщина Памфіла Юркевича: світовий і вітчизняний контекст (Київ: Національний університет «Києво-Могилянська академія», 1995), 279–283; Абашнік, В. Норми та цінності у взаєморозумінні між Східною та Західною Європою: міжнародний досвід. Наукові записки Харківського економіко-правового університету 1 (2006) 121–124; Мінаков, М. Мислення в лабетах традицій: пошуки ідентичності в українському філософському процесі. Українознавство 2 (2007) 58–63; Прокопов, Д. Проблемы историко-философской реконструкции рецепции идей Немецкого Просвещения в украинской философии XVII–XVIII cт. Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Філософія. Політологія 105 (2011) 98–100.

[143] Кантівське товариство України очолювали Анатолій Лой (1998–2013), Михайло Мінаков (2013–2018) та Віталій Терлецький (з 2018 року).

[144] Детальніше про місію та діяльність КТУ див.: Мінаков, М. Відповідальність за відкритість: місія Кантівського товариства в Україні. Філософська думка 6 (2008) 3–13; Терлецький, В. Там само (2021), сс. 332–333.

[145] Про філософську позицію Босенка див.: Босенко, В. До питання про діалектику взаємовідношення вибуху і стрибка в процесі руху (Київ: Видавництво Київського Університету, 1961); Босенко, В. Актуальные проблемы диалектического материализма (Киев: КГУ, 1983). Щодо його поглядів у пострадянські часи див.: Босенко, В. Всеобщая теория развития (Киев: Логос, 2001); Босенко, В. Диалектика мстит за пренебрежение к ней (Киев: Мироновская типография, 2010). Про Босенка і «босенкіанство» див.: Босенко, А. Время страстей любительских: Напрасная книга (Киев: А+С, 2005); Возняк, В. Валерій Босенко як феномен української філософії. Українська філософська думка у контексті європейської філософії: матеріали науково-практичної конференції (19–20 травня 2011 р.) (Івано-Франківськ: Софія-форте, 2011), 175–176; Додонова, В. Про діалектичну діалектику Валерія Олексійовича Босенка. Філософи Донбасу (Донецьк: Мидгарт, 2013), 142–160.

[146] Про це див.: Моисеенко, Я. Хайдеггерианство в современной политической философии. Культура, личность, общество в современном мире: методология, опыт эмпирического исследования 1 (2016) 141–153; Shishov, A. Identifying the Heideggerian footprint in post-communist Russia’s radical political thought: the case of Aleksandr Dugin (PhD Dissertation) (Budapest: Central European University, 2018); Kavaliauskas, T. Thirty years in search for identity in Central Europe. In: T. Kavaliauskas (ed.), Europe thirty years after 1989 (Leiden: Brill, 2020), 27–58; Močnik, R. Regulation of the particular and its socio-political effects. Conflict, power, and the landscape of constitutionalism (Delhi: Routledge India, 2020), 182–209; Backman, J. Radical conservatism and the Heideggerian right. Frontiers in Political Science 4 (2022) 94–117.