Михайло Мінаков
_____________________________________

 

Анотація. В цьому есеї запропоновано концептуально-методологічний апарат для оцінки періодів сучасної історії. Використовуючи цей апарат та емпіричні дані з розвитку країн Східної Європи та Північної Євразії за останні сорок років, у статті проаналізовано становлення, еволюцію та занепад пострадянського періоду. Ці процеси розвитку концептуалізовано в термінах п’яти категорій: демократизація, автократизація, маркетизація, націоналізація та європеїзація. Автор висновує, що пострадянський період завершився, а народи Європи та Євразії проходять через процес перегляду своєї політичної географії та корекції регіональних темпоральностей.

Ключові слова: Східна Європа, Північна Євразія, пострадянська трансформація, демократизація, ринкова економіка, автократизація, європеїзація

 

_____________________________________

 

Розпад Радянського Союзу надав довгострокового імпульсу розвиткові країн Східної Європи та Північної Євразії. Наслідки цього імпульсу можна простежити за розгортанням чотирьох тенденцій — водночас політичних, економічних, соціальних і транснаціональних, — які, користуючись виразом активних учасників подій початку 1990-х років,[1] можна назвати демократизацією, маркетизацією, націоналізацією та європеїзацією. Разом ці чотири тренди становили пострадянську трансформаційну тетраду[2] — специфічну модель, яку можна застосувати для опису посткомуністичних трансформацій у цій частині світу.

За цією моделлю, однак, стоїть пострадянська соціальна реальність, що виходить далеко за межі цих чотирьох ліній. Попри спільне історичне джерело імпульсу, динаміка змін суттєво відрізнялася в кожній сфері. Тим не менш, вони мали спільну долю: початковий імпульс поступово згасав, оскільки гравітація інших політичних суб’єктів почала визначати процеси в регіоні. Демократизація поступилася місцем автократизації, постання вільного ринку перетворилося на еволюцію системної корупції, націоналізація коливалася між полюсами громадянського духу та етнолінгвоконфесійного націоналізму, а європеїзація — між інтеграційними логіками Ради Європи (РЄ), Європейського Союзу (ЄС) та НАТО, а також конфліктом з Євразійським економічним союзом (ЄЕС) і Шанхайською організацією співробітництва (ШОС). Таким чином, пострадянський період — і всі пов’язані з ним історичні, суспільно-політичні та культурні явища — наближався до свого завершення.

Вторгнення Росії в Україну у 2022 році стало історичною віхою, яка ознаменувала кінець пострадянського періоду. Вторгнення продемонструвало, що пострадянський імпульс та трансформаційна тетрада більше не визначають життя людей у Східній Європі та Північній Євразії.[3] У цій частині світу і в нашому сегменті глобальної історії з’являються нові часові рамки і регіональні поділи. Тож настав час визнати пострадянський період частиною минулого, озирнутися і зробити перші історичні розвідки того шляху, який народи Східної Європи та Північної Євразії пройшли за останні три десятиліття.

У цьому есеї я спробую відповісти на три питання: Які особливості визначали пострадянський період? Коли він розпочався і закінчився? Якою була діалектика його розвитку? Наприкінці я спробую визначити можливі наслідки завершення цього періоду і розпаду пострадянського регіону — хоч це справа невдячна і майже непевно приречена на хибність.

Пошук відповідей на ці питання диктують структуру мого есею. У першій частині я визначаю основні поняття та методологічний підхід до пошуку відповідей на зазначені питання. У другій я пропоную макрорівневий аналіз тенденцій пострадянської трансформаційної тетради. Далі я пропоную відповіді та висновки. Нарешті, наприкінці я поділюся деякими попередніми міркуваннями щодо можливих тенденцій «пост-пострадянських» розвитків.

 

1. Концепції та методологія

Перш ніж почати з відповідями на на ключові питання цього есею, слід розібратися з тим, що таке історичний період і що визначає його початок і кінець. Крім того, слід прояснити зміст п’яти неоковирних понять, якими я послуговуюсь у своєму аналізі: демократизація, автократизація, маркетизація, націоналізація та європеїзація.

    1.1. Історія як динамічна єдність тяглості та цезур

Для цілей цього дослідження і в продовження дискусії навколо ідеї множинних темпоральностей Райнгарта Козеллека,[4] я пропоную розглядати історію як поєднання тяглості (або тривалостей, часу розгортання тенденцій) та розривів (цезур, переривання попередніх тенденцій), що одночасно відсилають — в соціальній реальності та нашій уяві — до минулого, теперішнього та майбутнього людства, кожної спільноти та кожної людини. Тяглість стосується колективних та особистих зусиль, спрямованих на переживання періодів у певних регіонах зі слідами індивідуальної та колективної співприсутності в історичних подіях. Цезури — це моменти розриву, які переживаються як соціальні, політичні чи екологічні кризи, тобто моменти, які кладуть край подіям та їхнім порядкам й уможливлюють простір для нових. Таким чином, тяглість — це історичний елемент, який дає людській творчості місце і час для оприявнення, тоді як цезура — це історичний елемент, в якому одна тяглість повністю або частково переривається і дозволяє розпочатися новій тяглості. Під час цезури історичний актор (велика чи мала група, організована навколо певної історичної ідентичності) зустрічається з небуттям — у цій зустрічі з Ніщо актор може піти в небуття або закласти нове саморозуміння, самовизначення і проект, накидаючи екзистенційний ескіз у порожнечу майбутнього. Отже, історія — це констелляція подій і наративів, а також їх переривань, де різні історичні актори постійно завершують і перезапускають свої проекти, а також розповідають і переповідають свої історії.

Цезури відбуваються як посутні зміни, наприклад, такі, що трансформували один геологічний період в інший, докорінно змінюючи форми життя на Землі. Цезури також можна спостерігати у війнах чи революціях, що призводять до зміни суспільного устрою та відповідних уявлень. Крім того, важливо пам’ятати, що можуть бути спроби цезур, коли розрив певного історичного процесу не призводить до тривалих змін. У цих випадках енергія тяглості сильніша за енергію цезури, і тяглість відновлюється після того, як спроба цезури зазнає невдачі.

Прикладом цезури є момент з 1989 по 1991 рік, коли розпався Східний блок і СРСР. Для людей і спільнот, що живуть між Адріатичним і Білим морями, від Альп до Камчатки, ці кілька років стали можливістю переосмислити свою недавню історію, відкинути політичні системи, породжені радянською комуністичною уявою, і, що найважливіше, започаткувати нові соціально-політичні проекти та оформити новий історичний період та простір.

    1.2. Цезура 1989 – 1991 років і початок пострадянського періоду

Пострадянський період розпочався з цезури 1989 – 1991 років, коли було розірвано тяглість комуністичного ладу. Просторово пострадянський період стосується суспільств і спільнот, які утворилися після розпаду Радянського Союзу; у часовому вимірі він охоплює приблизно тридцять років між цезурою 1989 – 1991 років і новою цезурою, яка розпочалася разом з російським вторгненням в Україну у 2022 році. Історичного значення пострадянського періоду пов’язано із вивільненням людської творчості у сферах політичної, громадянської, релігійної, підприємницької та етнонаціональної емансипації з-під обмежувальних структур радянської соціальності. Ця нова творчість також була обмежена — передусім спробами не так шукати нового, скільки застосувати у себе західні моделі. І справді, народи Східної Європи та Північної Євразії змінили свої соціальні реалії, зважаючи на імпортовані моделі, але переважно з несподіваними наслідками — досить відмінними від західних наслідків застосування тих самих норм і практик. Попри це, для народів Східного блоку та СРСР, цезура 1989 – 1991 років стала революційним моментом, який створив простір можливостей для побудови функціональних демократій, відкритих ринкових економік, нових національних держав та суспільств, натхненних ідеєю Європи.[5]

З огляду на це, пострадянський означає антирадянський. Іншими словами, пострадянська епоха почалася з двох провідних ідей: (1) подолання травм, завданих радянським комуністичним режимом і закарбованих у суспільній уяві та культурних практиках, і (2) пошук шляхів у майбутнє, що ґрунтується на людській творчості і значною мірою визначається метою перевершення радянського минулого. Історичні події та самоописові наративи цього періоду були різноманітними, але значною мірою пов’язані з приреченим (радянським) минулим, яке обмежувало соціальну уяву і людську творчість. Таким чином, чотири основні напрямки пострадянської трансформації — демократизація, маркетизація, націоналізація та європеїзація — розумілися і здійснювалися травмованими індивідами і колективами з їхніми пов’язаними з радянським минулим і цезурою проблемами і стражданнями.

Як показали події та наративи пострадянської доби, цезура 1989 – 1991 років сягала різної глибини і створила різні розриви з радянською тяглістю в різних пострадянських суспільствах і сферах розвитку. Про ці відмінності ми поговоримо далі.

    1.3. Ключові поняття

Мій подальший аналіз ґрунтуватиметься на п’яти поняттях, які потребують визначення та прив’язки до пострадянського періоду: демократизація, автократизація, маркетизація, націоналізація та європеїзація.

Демократизація стосується багатьох політичних і соціальних процесів у пострадянських суспільствах, спрямованих на

— побудову нових політичних культур, систем і режимів, заснованих на розподілі влади між автономними гілками, а також між центральними і місцевими органами влади;

— верховенство права і прав людини;

— ідеологічний плюралізм;

— партійний плюралізм і конкурентні вибори;

— сильну роль незалежних засобів масової інформації та громадських організацій;

— і зростаючу роль громадян у процесах прийняття рішень.[6]

Хоча пострадянське поширення демократії було частиною ширшого глобального процесу (третя хвиля демократизації), воно мало деякі специфічні особливості, оскільки пострадянські народи заново відкривали для себе політичні свободу та інститути на початку 1990-х років, не маючи безпосереднього досвіду ані таких свобод, ані демократичного державного будівництва, і перебуваючи під сильним впливом західних політичних моделей та соціальної уяви. Тим не менш, мабуть усі пострадянські суспільства певною мірою відчули політичну свободу та участь. Деякі, як, наприклад, Азербайджан, Узбекистан і Туркменістан, мали лише короткий досвід такої свободи, тоді як інші, приміром, Білорусь і Росія, мали набагато триваліші спроби здобути свободу, які спіткав той самий результат. Для декого, як, наприклад, для мешканців країн Балтії чи Молдови, досвід свободи ще триває.

Автократизація — це поняття, яким позначають не лише занепад демократії, але й до довгострокової тенденції до інституціоналізації та суспільного визнання автократії. Іншими словами, автократизація — це всеохопна концепція, яка стосується і поступового демократичного спаду, і раптового краху демократії, і автократичної консолідації, «що призводить до менш демократичних або більш автократичних ситуацій».[7] Третя хвиля автократизації — це поточний глобальний політичний процес, який розпочався приблизно у 2008 – 2012 роках, коли кількість країн, що одночасно переживали занепад демократії та постання ефективних автократичних політичних систем і відповідних ідеологій, різко зросла.[8] У той час національні та міжнародні конфлікти, що наростали на пострадянському просторі з 2003 року, загострилися під впливом ширшої автократизації і призвели до початку масштабних військових конфліктів на сході Європи у 2014 та 2022 роках.

Під маркетизацією розуміється процес становлення нових економік, орієнтованих на неоліберальну ринкову модель та участь у глобальній економіці. У пострадянський період очікувалося, що економічні перетворення відбуватимуться через приватизацію величезної соціалістичної економічної спадщини, створення підприємницького класу та формування «середнього класу» — економічно самодостатніх громадян, які не бажатимуть залежати від уряду і вимагатимуть поваги до своїх політичних свобод. Очікувалося також, що нова соціальна структура з новими класами не дозволить комуністам повернутися до влади і забезпечить надійним економічним підґрунтям та соціальною структурою процес демократизації.[9]

У цьому контексті націоналізація стосується процесу створення нових пострадянських націй. У 1990-х роках поширеною була думка, що націоналізм — чи то громадянський, чи то етнічний, чи то етнолінгвоконфесійний — створить стабільну більшість населення, чия ідентичність буде підтримувати ліберальну демократію та ринкову економіку.[10] Державотворення і створення нових економік збіглося з розпадом радянського суспільства (що тривало набагато довше, ніж розпад СРСР) і появою нових «національних суспільств». Ці процеси були тісно пов’язані між собою і часто конкурували або підривали один одного. Частково саме тому такі складні, неетнонаціональні держави, як СРСР, Югославська Федерація та Чехословаччина, не могли більше існувати або створити демократичне врядування.

Нарешті, європеїзація — це процес регіональної інтеграції, спрямований на те, щоб нові політичні, правові та економічні системи, а також самі суспільства змогли значною мірою об’єднатися навколо спільних норм, цінностей і практик, що призвело б до довгострокового миру і співпраці між східно-, центрально-
і західноєвропейськими народами. На думку засновників нової Європи
на початку 1990-х років, майбутній континент мав стати простором гармонії
між людьми, спільнотами і суспільствами від Дубліна до Владивостока.[11]

 

2. Вимірювання пострадянського періоду

Розуміння історичних періодів як сукупності тяглості і цезур, а також п’яти зазначених трансформаційних концепцій, дає нам змогу дослідити структуру та діалектику пострадянського періоду.

    2.1. Пострадянська демократизація та автократизація

Поширення демократії у Східній Європі та Північній Євразії наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років було частиною глобального процесу, який отримав назву «третя хвиля демократизації».[12] Розпад Радянського Союзу дав народам зниклих Східного блоку та Союзу можливість реалізувати свої нові політичні програми: ці народи отримали історичний шанс побудувати держави, засновані на ліберальній демократії та верховенстві права. Це означає, що нові держави — навіть якщо вони в уяві відновлювали свою колишню державність, як у випадку Естонії, Латвії, Литви чи Грузії[13] — були спроектовані як республіки з розділеними гілками влади, окремими центральними та місцевими органами влади, а також з сильним захистом прав людини та громадянських свобод. Нові суспільства, навчені гірким досвідом комуністичної епохи, створили свої політичні системи, застосувавши західну модель зі своєю специфікою: нові правові та політичні системи мусили гарантувати, що комуністична диктатура ніколи не повернеться і що одна політична група або державна ідеологія ніколи більше не буде контролювати всі гілки влади і суспільство. Нові партійні системи та ідеологічний плюралізм мали створити сильних конкурентів будь-якій радикальній політичній групі з тоталітарними планами, а конституційна та правова системи будувалися для забезпечення свободи в майбутньому та відмови від несвободи минулого.

Якщо порівняти індекси ліберальної демократії країн регіону — на прикладах Естонії, Польщі, Росії, Угорщини та України — можна побачити, що у 1989 – 1991 роках нові еліти та суспільства у всіх випадках заклали основи для демократизації (див. графік 1).[14] Ліберальна демократія визначається тим, наскільки політична система поважає громадянські свободи та верховенство права, підтримує незалежну судову систему та ефективну систему стримувань і противаг, а індекс показує, як держави, що розвиваються, створювали інституції відповідно до поширених уявлень про третю модель демократизації.[15] Таким чином, ліберальний принцип демократії, який має “негативний” погляд на політичну владу, оскільки він оцінює якість демократії за обмеженнями, що накладаються на уряд, є хорошим мірилом для пострадянського державотворення.

Графік 1. Індекс ліберальної демократії в Естонії, Угорщині, Польщі, Росії, Угорщині та Україні, 1981 – 2021

Графік 1 демонструє, що після початкового етапу зусиль з демократизації шляхи цих п’яти країн (а також репрезентованих ними типів пострадянського розвитку) розійшлися. Естонія, Угорщина та Польща, як і багато інших країн регіону, що був під сильнішим впливом старих європейських демократій, пережили сильніше тяжіння з боку західної моделі політичних і правових систем, а тому продовжували реалізовувати обрану модель протягом щонайменше двох пострадянських десятиліть. З іншого боку, російський та український політичні режими почали змінювати свою прихильність до тої моделі вже впродовж першого десятиліття. Обидві країни увійшли в XXI століття з помітними автократичними тенденціями у своїх новостворених демократіях. Однак, якщо в путінській Росії автократичний проект було повністю реалізовано, то в Україні суспільство двічі демонструвало своє прагнення повернутися до демократичного розвитку під час протестів на Майдані у 2004–2005 та 2013–2014 роках. Загалом за останні тридцять років українське суспільство пережило дві хвилі демократизації та два періоди автократизації, в той час як російське населення є свідком тривалої — і далі триваючої — автократичної тенденції вже понад двадцять років.

У другому десятилітті ХХІ-го століття тенденція до демократизації втрачала свою енергію і в Центральній Європі. У той час як країнам Балтії (у моїй виборці її репрезентовано Естонією) вдалося зберегти свою ліберально-демократичну якість принаймні до 2023 року, Угорщина та Польща почали віддалятися від ліберальної демократії. Тут приблизно з 2015 року посткомуністичний імпульс демократизації ослаб, а «третя хвиля автократизації» спокусила владні еліти регіону зробити «ілліберальний поворот».[16] Сьогодні політичні системи Східної Європи та Північної Євразії можна розділити на три типи:

1) ті, що захищають залишки пострадянської демократизації (Естонія та інші країни Балтії)

2) недосконалі демократії з гібридними режимами (Вірменія, Грузія, Молдова та Україна); і

3) автократичні держави Азербайджану, Білорусі, Росії та країн Центральної Азії.

Ідеологічна монополія, здавалося б назавжди похована горбачовською лібералізацією 1989 – 1990 років повернулася до більшості пострадянських політичних культур на початку ХХІ-го століття. Індекс ідеології вимірює рівень, до якого уряд певної країни просуває певну ідеологію для виправдання існуючого режиму. Дані на Графіку 2 демонструють, що після деідеологізації пострадянських країн уряди більшості країн (за винятком Естонії) повернулися до ідеологізованої політики на початку ХХІ-го століття, а в останні п’ять – вісім років застосовують політики, що дедалі більше нагадують ідеологічну монополію радянських часів. У Росії реідеологізація почалася з приходом до влади Володимира Путіна і досягла значного рівня до 2012 року. Парадоксально, але в Україні спроби встановити ідеологічну монополію збіглися з постмайданним правлінням у 2005 – 2009 та 2014 – 2018 роках, тобто в періоди правління еліт, що декларували радикальний розрив із радянським минулим.

Графік 2. Індекс ідеології для Естонії, Угорщини, Польщі, Росії, України та Угорщини, 1981 – 2021

Таким чином, очевидно, що на 2022 рік пострадянський демократичний імпульс вичерпався і більше не визначав жодних процесів у регіоні. Натомість автократизація поширилася по всьому регіону (хоч не повсюди вона стала домінуючою), підтримувана мілітаризацією державного будівництва та сек’юритизацією політики, породженою чинною війною,.

    2.2. Пострадянські ринкові економіки

Пострадянська маркетизація мала на меті створення нових економік, орієнтованих на неоліберальну ринкову модель та участь у глобальній економіці. Внаслідок економічної трансформації всі суспільства регіону зазнали величезних втрат ВВП на початку 1990-х років, постання доволі радикального споживацького капіталізму і встановлення значної соціально-економічної нерівності.[17] Очікувалося, що глибокі та всеосяжні реформи включатимуть приватизацію величезної соціалістичної економічної спадщини, створення підприємницького класу та формування економічно самодостатніх громадян (так званого середнього класу), які не бажатимуть залежати від уряду та стануть рушієм демократичних реформ. Таким чином, нова соціальна структура з новими класами унеможливила б повернення комуністів до влади.

До глобальної фінансової кризи 2008 року більшість країн регіону, включно з Естонією, Польщею та Росією, значно збільшили свої економіки, як показано на Графіку 3.

Графік 3. ВВП за паритетом купівельної спроможності Естонії, Угорщини, Польщі, Росії та України, 1990 – 2021

Однак деякі пострадянські країни, включно з українською, не змогли створити економічні системи, які б примножили число економічно самодостатніх громадян. В Україні зростання ВВП було дуже обмеженим, попри прихильність населення до демократії; натомість поєднання політичної свободи з економічними негараздами сприяло розвитку сильної корупції та впливової олігархії. Олігархічні клани організували кілька «патрональних пірамід», постійна конкуренція між якими не дозволяла автократам та демократам успішно надовго керувати Україною.[18]

Графік 4. Економічна свобода в Естонії, Угорщині, Польщі, Росії, Україні та Угорщині, 1995 – 2022

Якщо в Західній і Центральній Європі демократія і ринкова економіка загалом підтримували одне одного, то у Східній Європі економічний успіх сприяв здебільшого створенню єдиної патрональної піраміди і автократичного режиму.[19] Чим далі на схід, тим менш економічно вільними були пострадянські суспільства. Таким чином, економічний успіх не обов’язково підтримував політичні та економічні свободи, а економічна свобода не обов’язково сприяла швидкому зростанню ВВП або політичній свободі, як видно з Графіку 4.

Пострадянські ринкові економіки відрізняються між собою за рівнем політичної нерівності, яку вони породжують. Вимірюючи розподіл влади за соціально-економічним становищем, база даних V-Dem надає дані, що демонструють: якщо соціально-економічна модель ЄС зберегла в посткомуністичних суспільствах досить значний рівень рівності, принаймні в тому, що стосується зв’язку між соціально-економічним становищем і доступом до політичної влади. У Росії та Україні, однак, багатство безпосередньо трансформувалося в політичну владу (Графік 5), навіть якщо цей зв’язок було дещо порушено в Україні під час пандемії Covid-19.

Графік 5. Розподіл влади відповідно до соціально-економічного становища в Естонії, Угорщині, Польщі, Росії, Україні та Угорщині,
1981 – 2021

Ринкові відносини дійсно змінили економіки та суспільства у Східній Європі та Північній Євразії. Однак ці зміни не завжди сприяли демократизації в пострадянський період.

    2.3. Розбудова пострадянських держав в межах єдиної Європи

У пострадянський період націоналізація призвела до неочікуваних результатів. Згідно з пострадянською соціальною уявою, успіх демократичних і ринкових реформ залежав від їх стабільної підтримки більшістю населення. Вважалося, що обмежений націоналізм (чи то громадянський, чи то етнічний) може створити більшість, ідентичність якої буде підтримувати ліберальну демократію та ринкову економіку або, принаймні, не буде ворожою до них.[20] Тому в останні три десятиліття пострадянське державотворення керувалося не лише метою демократії та верховенства права, але й націоналізацією державності, політики та економіки.[21] Комплексні держави — Радянський Союз, Югославська Федерація і навіть Чехословаччина — не могли існувати в рамках такої моністичної політичної уяви.

Народи Східної Європи та Північної Євразії увійшли в ХХІ століття як національні держави, в яких демократія та націоналізм мали бути збалансовані європеїзацією. Європеїзацію, четверту основну тенденцію пострадянського розвитку, було пов’язано з ідеєю, що нові нації житимуть у спільному просторі мирного співіснування. Проект Єдиної Великої Європи (за Паризькою декларацію; відомий також як «Спільний європейський дім») перебував під сильним впливом уяви покоління Горбачова-Коля (або, точніше, Габермаса-Яковлєва).[22] Майбутня Європа, згідно з цією ідеєю, мала стати простором миру і співпраці між народами від Дубліна до Владивостока.

Першою організацією, яка втілила це бачення в життя, була Рада Європи. РЄ просувала ліберально-демократичні цінності та норми, а також права людини серед усіх країн від Британських островів до Далекого Сходу Росії. Приблизно до 2003 року здавалося, що РЄ вдалося досягти своєї мети: за винятком Білорусі, всі держави більш-менш інституціоналізували основні норми і цінності Ради Європи.[23]

Європейський Союз створив ще сильніший проект «європейської інтеграції», але не включив пострадянські країни, за винятком країн Балтії, принаймні до кінця епохи. ЄС вдалося об’єднати країни Західної та Центральної Європи і організувати їх у всебічно інтегровану політичну, правову, економічну та фінансову систему. Крім того, Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), яка є хранителем спадщини Гельсінського Заключного акту, створила ще одну спільну основу для мирного співіснування східноєвропейських і північноєвразійських країн в одній Великій Європі.[24]

Однак більшість з цих організацій зазнали невдачі. Сьогодні, після початку війни Росії проти України, РЄ та ОБСЄ не є платформами для континентального діалогу: агресивна Росія та її союзник Білорусь виведені за межі цього діалогу, що водночас перестав бути континентальним. ЄС, ослаблений Брекзитом і соціально-економічними наслідками пандемії та війни в Україні, намагається переосмислити себе і свою роль на заході та в центрі Європі. Навіть значення терміну «європеїзація» почало втрачати свою нормативну силу, оскільки економічні та геополітичні інтереси ЄС все частіше вступають у конфлікт з його основними цінностями та нормами. Таким чином, усі чотири пострадянські тенденції втрачають свою енергію та значення, готуючи Європу до нової ери. За останні вісім років, з моменту незаконної анексії Криму Росією та початку війни на Донбасі, військовий конфлікт реорганізував європейський континент за новою геополітичною логікою.[25]

 

3. Підсумки пострадянського періоду

Пострадянський час — це, приблизно, тридцятирічний період, впродовж якого східна частина країн Великої Європи продемонструвала свою політичну деструктивність і творчість, здатність уявляти і діяти, а також прагнути свободи і процвітання, а також боятися їх.

Термін «пострадянський» все ще викликає у багатьох з нас огиду — особливо в останні десять років, коли авторитарна хвиля відродила чимало радянських практик в багатьох країнах нашого континенту. Чим більше суспільства нашого регіону будуть повертатися до режиму ідеологічної монополії, що нагадує радянську політичну культуру, тим жорсткішою буде наша реакція на згадку про радянське, навіть якщо воно кваліфікується з приставкою «пост». Цей симптом пов’язано з тим, що елементи радянської системи пережили цезуру повсюдно: в одних країнах ці фрагменти збереглися в маргінальних формах, а в інших, наприклад в Росії та Білорусі, радянські елементи значною мірою сформували їхні нинішні політичні порядки.

Проте акцент слід робити на першій частині слова «пострадянський». Цей термін стосується як історичного періоду, так і соціального досвіду, заснованого на відмові від радянських практик і цінностей. Пострадянський період було сповнено зусиль, спрямованих на самоперевершення та на революційні спроби створити нові соціальні світи у Східній Європі та Північній Євразії. Це був період подолання радянської комуністичної спадщини та тоталітарного досвіду. Трагедія пострадянської епохи випливає з надмірного страху перед минулим і надто малої кількості життєздатних інновацій. Як показав буремний 2022 рік, занадто багато радянських елементів пережили цезуру 1989 – 1991 років.

Пострадянська трансформаційна тетрада втратила енергію розвитку до початку 2020-х років. Демократизація сповільнилася або повернулася назад, поступившись місцем автократичним тенденціям у більшості країн регіону. Ринкова економіка змінила структуру радянського суспільства, але нові класові структури не обов’язково підтримували демократію та верховенство права. Нарешті, націоналізація дедалі більше суперечила порядку денному європеїзації в її первинному значенні. Таким чином, нещодавня російська агресія проти України і радикальна поляризація континенту засвідчили: що пострадянський період закінчився і розпочалася цезура, яка імовірно дасть початок новим періодам для нових регіонів, які постануть у колись «пострадянському просторі».

 

4. Погляд у майбутнє Європи та Євразії

Пострадянська епоха завершилася неспровокованим нападом Російської Федерації на Україну. Хоча військовий конфлікт в Україні розпочався у 2014 році, демони нової історичної цезури вийшли на волю саме в лютому 2022 року. Ця подія ознаменувала розрив пострадянської тяглості та запустила катастрофічні процеси, які сьогодні змінюють політичну географію світу і впливають на глобальний порядок.

Зараз очевидно, що глобалізований світовий порядок на чолі із Заходом відходить у минуле. Характер і якість дебатів на форумі «Великої двадцятки» 2022 року засвідчили: поглиблюються розбіжностей між «Великою сімкою» та рештою країн, зростає напруженість у відносинах між новими геополітичними блоками і відбувається фрагментація світової економіки на економічні/фінансові зони.[26]

Антагонізм між Заходом і Росією перетворився на багаторівневий конфлікт, в якому Україна змушена виступати в ролі майданчика для тривалої російсько-української війни. Другий рік війни показує, що ця війна перетворюється на війну на виснаження — як воюючих сторін, так і самої системи міжнародних відносин, принаймні на європейському континенті. Ця війна має всі шанси — як показала, наприклад, минулорічна «польська ракетна криза» (15 листопада 2022 року) — поширитися на країни, що межують з Росією та Україною. Більше того, країни світу розділилися на тих, хто демонструє солідарність з Україною (переважна більшість країн-членів ЄС і НАТО), тих, хто підтримує Росію (Білорусь, Іран), і тих, хто отримує вигоди від конфлікту в Європі (Азербайджан, Індія, Китай, Туреччина та ін.).

До війни в Україні Європа мала дедалі складнішу політичну географію, фрагментовану діями Росії, Британії та Туреччини, кожна з яких мала свій власний маленький «європейський проект». З початком війни в Україні на континенті було відновлено Залізну завісу, а НАТО реорганізувалася навколо місії захисту країн Центральної та Західної Європи від російського експансіонізму. Зараз Європа переосмислюється і реінституціоналізується як континент системних конфліктів і конкуруючих бачень майбутнього, серед яких ЄС стає проектом «малої Європи», де можна буде зберігти насіння свободи для майбутніх поколінь.

Ще занадто рано визначати точні процеси, які формуватимуть новий (без)лад у Європі, але деякі історичні натяки можна інтерпретувати за такі, що вказують на три тенденції: (1) переосмислення того, які країни належать до свіовог «ядра», (2) мілітаризацію Європи та (3) спроби етнополітичної гомогенізаціюї європейських та євразійських націй.

По-перше, колишня структура світ-системи «ядро – периферія» зазнає ґрунтовного перегляду. Вже у 2022–23 роках такі «малі» країни, як Польща, Естонія, Латвія та Литва, продемонстрували свою більшу міжнародну роль та здатність приймати важливі суверенні рішення, що впливають на інші країни ЄС. Тим часом політична роль старих європейських демократій в Союзі зменшується. Якщо політичне піднесення Центральної Європи буде підкріплено економічним і культурним впливом, вона може стати частиною глобального ядра. Крім того, зростає глобальна роль Китаю, що перетворює його на альтернативний Сполученим Штатам геополітичний полюс. Разом з Китаєм зростає і роль глобального Півдня, що рано чи пізно призведе до перезапуску ООН з новими структурами управління і ухвалення рішень, де голос Заходу буде важити менше.

По-друге, мілітаризація — як базова політична уява наших часів і як імовірно довгострокова соціально-політична тенденція — переоформлює Європу як континент багатьох конфліктів, де травми ХХ-го і хвороби початку ХХІ-го століть об’єднуються, щоби вплинути на постання нової епохи. Як політичне уявне, мілітаризація вже змінює європейські моделі державо- та націєтворення. Вона впливає на національну політику і створює зовсім інші підвалини для майбутньої політичної географії Європи. Якщо нещодавно європейські інтелектуали та політики пишалися постгероїчним станом[27] своїх суспільств, то сьогодні вони співають героям славу.

По-третє, європейські та євразійські суспільства, схоже, обрали шлях гомогенізації, що означає посилення в них обмежень культурного, соціального та ідеологічного плюралізму. Свободи, які були такими природними в наших суспільствах і спільнотах впродовж останніх тридцяти років, вступають у часи, які будуть визначатися «домінуючими більшостями».

Якщо ці три тенденції посиляться і стануть визначальними для наступної епохи в нашій частині світу і ширше, то Європа, замість того, щоб бути регіоном «від Дубліна до Владивостока», перетвориться на символічний простір, що простягається від Белфаста, міста багатьох повторюваних і нових конфліктів, до Магадана, давньої столиці ГУЛАГу, а нині одного з найбільших регіонів-донорів кадрів для російських окупаційних сил в Україні. Ми розпрощалися з пострадянською та постгероїчною епохами і крокуємо невідомими путями майбутнього світу.

 

_____________________________________

 

Бібліографія

Asanova, J. “Teaching the Canon? Nation‐Building and Post‐Soviet Kazakhstan’s Literature Textbooks.” Compare 3 (2007) 7–19.

Aslund, A. How Capitalism Was Built: The Transformation of Central and Eastern Europe, Russia, the Caucasus, and Central Asia. Cambridge: Cambridge University Press, 2013.

Avdaliani, E. “The End of “Europe from Lisbon to Vladivostok”.” The Bar Elan University, 8 March 2019, https://besacenter.org/economic-space-lisbon-vladivostok/.

Bauer, M., Knill, C., Pitschel, D. “Differential Europeanization in Eastern Europe: The Impact of Diverse EU Regulatory Governance Patterns.” Journal of European Integration 4 (2007) 17–29.

Besserman, L. “The Challenge of Periodization: Old Paradigms and New Perspectives.” L. Besserman (Ed.), The Challenge of Periodization: Old Paradigms and New Perspectives. New York: Routledge, 2014, 3–12.

Bianchini, S., Minakov, M. “State-Building Politics after the Yugoslav and Soviet Collapse. The Western Balkans and Ukraine in a Comparative Perspective.” Southeastern Europe 3 (2018) 2–28.

Blackbourn, D. “The Horologe of Time”: Periodization in History.” Publications of the Modern Language Association of America 2 (2012)15–34.

Brubaker, R. “Nationalizing States Revisited: Projects and Processes of Nationalization in Post-Soviet States.” Ethnic and Racial Studies 11 (2011) 33–49.

Dryzek, J., Holmes, L. Post-Communist Democratization: Political Discourses across Thirteen Countries. Cambridge: Cambridge University Press, 2002.

Elsaesser, T. “Post-Heroische Erzählungen: Jean Luc Nancy, Claire Denis und Beau Travail.” H. Kappelhoff, A. Streiter (Eds.), Die Frage der Gemeinschaft: Das westeuropäische Kino nach 1945. Hague: Brill, 2012, 67–94.

Gel’man, V. “Post-Soviet Transitions and Democratization: Towards Theory-Building.” Democratization 2(2003) 43–56.

Gunitsky, S. “Democratic Waves in Historical Perspective.” Perspectives on Politics 3 (218) 23–33.

Hale, H. “Russian Patronal Politics Beyond Putin.” Daedalus 2 (2017) 17–29.

Horvat, P., Evans, G. “Age, Inequality, and Reactions to Marketization in Post-Communist Central and Eastern Europe.” European Sociological Review 6 (2011) 112–122.

Huntington, S. “Democracy’s Third Wave.” Journal of Democracy 2 (1991) 2–17.

Koselleck, R. The Practice of Conceptual History: Timing History, Spacing Concepts. Stanford: Stanford University Press, 2002.

Lavigne, M. The Economics of Transition: From Socialist Economy to Market Economy. London: Bloomsbury Publishing, 1999.

Lorenz, C. “The Times They Are a-Changin”. On Time, Space and Periodization in History.” Carretero, M., Berger, S., Grever, M. (Eds.), Palgrave Handbook of Research in Historical Culture and Education. London: Palgrave, 2017, 109–131.

Lührmann, A., Lindberg, S. “A Third Wave of Autocratization Is Here: What Is New About It?” Democratization 7 (2019): 1098–1112.

Marsh, R. Literature, History and Identity in Post-Soviet Russia, 1991-2006. Frankfurt: Peter Lang, 2007.

Minakov, M. “Big Europe’s Gap: Dynamic Obstacles for Integration between EU and EAU.” A. Di Gregorio, A. Angeli (Eds.), The Eurasian Economic Union and the European Union: Moving Toward a Greater Understanding. Hague: Eleven International Publishing, 2017.

Minakov, M. “Republic of Clans: The Evolution of the Ukrainian Political System.” B. Magyar (Ed.), Stubborn Structures: Reconceptualizing Post-Communist Regime. Budapest: CEU Press, 2019, 88–99.

Minakov, M. “Sovereignty as a Contested Concept: The Cases of Trumpism and Putinism.” M. Minakov (Ed.), Inventing Majorities: Ideological Creativity in Post-Soviet Societies. Stuttgart: ibidem Press, 2022, 281–320.

Minakov, M. “The Militarist Remapping of Europe and Northern Eurasia.” Focus Ukraine, 2 November 2022, www.wilsoncenter.org/blog-post/militarist-remapping-europe-and-northern-eurasia.

Minakov, M. The Transition of “Transition”: Assessing the Post-Communist Experience and Its Research. In O. Kushnir, O. Pankieiev (Eds.), Meandering in Transition: Thirty Years of Identity Building in Post-Communist Europe. New York: Rowman & Littlefield, 2021, 25–41.

Minakov, M., Kasianov, G., Rojansky, M. (Eds.). From “The Ukraine” to Ukraine: A Contemporary History, 1991-2021. Stuttgart: ibidem Press, 2021.

Olsen, N. “Carl Schmitt, Reinhart Koselleck and the Foundations of History and Politics.” History of European Ideas 2 (2011) 22–43.

Sajó, A., Uitz, R., Holmes, S. (Eds.) Routledge Handbook of Illiberalism (New York: Routledge, 2021) 3–4.

Sakwa, R. “Sad Delusions: The Decline and Rise of Greater Europe.” Journal of Eurasian Studies 1 (2021) 44–61.

Sherlock, T. Historical Narratives in the Soviet Union and Post-Soviet Russia: Destroying the Settled Past, Creating an Uncertain Future. Berlin: Springer, 2007.

Solonari, V. “Creating a “People”: A Case Study in Post-Soviet History-Writing.” Kritika 2 (2003) 23–33.

The Council of Europe at 70: Milestones and Achievements. Council of Europe, 5 May 2019, www.coe.int/en/web/secretary-general/-/the-council-of-europe-at-70-milestones-and-achievements.

Timuş, N. “Democracy for Export: The Europeanisation of Electoral Laws in the East European Neighbourhood.” East European Politics 3 (2013) 223–237.

Tismaneanu, V. Fantasies of Salvation: Democracy, Nationalism, and Myth in Post-Communist Europe. Princeton: Princeton University Press, 2009.

Varieties of Democracy (V-Dem), https://v-dem.net/about/v-dem-project/methodology/.

Wintour, P. “G20’s Dysfunctional Family Show Little Sign of Working Together in a Crisis.” The Guardian, 15 November 2022, www.theguardian.com/world/2022/nov/15/little-sign-of-recovery-at-g20-at-either-political-or-economic-level.

Youngs, R. Europe Reset: New Directions for the EU. London: Bloomsbury Publishing, 2017.

 

Завваги:

[1] Аналіз еволюції підходів науковців до вивчення соціально-економічної трансформації країн Східної Європи та Північної Євразії див.: M. Minakov, The Transition of “Transition”: Assessing the Post-Communist Experience and Its Research. In O. Kushnir, O. Pankieiev (Eds.), Meandering in Transition: Thirty Years of Identity Building in Post-Communist Europe (New York: Rowman & Littlefield, 2021) 25–41.

[2] У цьому есеї я об’єдную поняття «посткомуністичний» і «пострадянський» для позначення суспільно-політичної трансформації народів Східної Європи та Північної Євразії у 1989–2022 роках, в якій водночас долалися радянська соціальна уява, радянська інтерпретація марксизму та радянські владні практики, що визначали соціальні реальності радянських республік (1922–1991) та країн-членів Східного блоку (1947–1989).

[3] Якщо припущення, що пострадянський період завершився, є вірним, то п’ятнадцять визнаних і чотири невизнані держави, що утворилися після розпаду СРСР, більше не можна називати «пострадянськими». З цієї причини для позначення групи, яку складають ці держави, використовується географічний термін «Східна Європа і Північна Євразія». Цей регіон включає Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Естонію, Казахстан, Киргизстан, Латвію, Литву, Молдову, Росію, Таджикистан, Туркменістан, Україну та Узбекистан, а також Абхазію, Нагірний Карабах, Південну Осетію та Придністров’я.

[4] Див.: R. Koselleck, The Practice of Conceptual History: Timing History, Spacing Concepts (Stanford: Stanford University Press, 2002). Дискусію можна прослідкувати за наступними працями: N. Olsen, “Carl Schmitt, Reinhart Koselleck and the Foundations of History and Politics.” History of European Ideas 2 (2011) 22–43; D. Blackbourn, “The Horologe of Time”: Periodization in History.” Publications of the Modern Language Association of America 2 (2012)15–34; L. Besserman, “The Challenge of Periodization: Old Paradigms and New Perspectives.” L. Besserman (Ed.), The Challenge of Periodization: Old Paradigms and New Perspectives (New York: Routledge, 2014) 3–12; C. Lorenz, “The Times They Are a-Changin”. On Time, Space and Periodization in History.” M. Carretero, S. Berger, M. Grever (Eds.) Palgrave Handbook of Research in Historical Culture and Education (London: Palgrave, 2017) 109–131.

[5] Серед сучасних істориків та політологів існує консенсус щодо цієї точки відліку. Наприклад, див. аргументи в: V. Solonari, “Creating a “People”: A Case Study in Post-Soviet History-Writing.” Kritika 2 (2003) 23–33; J. Asanova, “Teaching the Canon? Nation‐Building and Post‐Soviet Kazakhstan’s Literature Textbooks.” Compare 3 (2007) 7–19; R. Marsh, Literature, History and Identity in Post-Soviet Russia, 1991-2006 (Frankfurt: Peter Lang, 2007); T. Sherlock, Historical Narratives in the Soviet Union and Post-Soviet Russia: Destroying the Settled Past, Creating an Uncertain Future (Berlin: Springer, 2007); M. Minakov, G. Kasianov, M. Rojansky (Eds.), From “The Ukraine” to Ukraine: A Contemporary History, 1991-2021 (Stuttgart: Ibidem Press, 2021).

[6] Див.: J. Dryzek, L. Holmes, Post-Communist Democratization: Political Discourses across Thirteen Countries (Cambridge: Cambridge University Press, 2002); V. Gel’man, “Post-Soviet Transitions and Democratization: Towards Theory-Building.” Democratization 2(2003) 43–56; S. Gunitsky, “Democratic Waves in Historical Perspective.” Perspectives on Politics 3 (218)23–33.

[7] A. Lührmann, S. Lindberg, “A Third Wave of Autocratization Is Here: What Is New About It?” Democratization 7 (2019): 1099.

[8] Lührmann and Lindberg, cit., 1102; M. Minakov, “Sovereignty as a Contested Concept: The Cases of Trumpism and Putinism.” M. Minakov (Ed.), Inventing Majorities: Ideological Creativity in Post-Soviet Societies (Stuttgart: ibidem Press, 2022) 281–320.

[9] A. Aslund, How Capitalism Was Built: The Transformation of Central and Eastern Europe, Russia, the Caucasus, and Central Asia (Cambridge: Cambridge University Press, 2013); P. Horvat, G. Evans, “Age, Inequality, and Reactions to Marketization in Post-Communist Central and Eastern Europe.” European Sociological Review 6 (2011) 112–122.

[10] R. Brubaker, “Nationalizing States Revisited: Projects and Processes of Nationalization in Post-Soviet States.” Ethnic and Racial Studies 11 (2011) 33–49; V. Tismaneanu, Fantasies of Salvation: Democracy, Nationalism, and Myth in Post-Communist Europe (Princeton: Princeton University Press, 2009).

[11] Див.: M. Minakov, “Big Europe’s Gap: Dynamic Obstacles for Integration between EU and EAU.” A. Di Gregorio, A. Angeli (Eds.), The Eurasian Economic Union and the European Union: Moving Toward a Greater Understanding (Hague: Eleven International Publishing, 2017); E. Avdaliani, “The End of “Europe from Lisbon to Vladivostok”.” The Bar Elan University, 8 March 2019, https://besacenter.org/economic-space-lisbon-vladivostok/; R. Sakwa, “Sad Delusions: The Decline and Rise of Greater Europe.” Journal of Eurasian Studies 1 (2021) 44–61.

[12] S. Huntington, “Democracy’s Third Wave.” Journal of Democracy 2 (1991) 2–17.

[13] Усі декларації про суверенітет і незалежність, схвалені республіками, що вийшли зі складу СРСР, можна розділити на дві групи: ті, що заснували нові держави, і ті, що відновили державність, перервану в результаті інтервенції Радянського Союзу. Естонія, Латвія, Литва та Грузія належать саме до останньої групи.

[14] Тут і далі я використовую дані та основані на них узагальнення й порівняння з бази даних Varieties of Democracy (V-Dem), https://v-dem.net/about/v-dem-project/methodology/. V-Dem надає дослідникам цінні дані та їх аналіз на різних рівнях узагальнення за індикатором, набором індикаторів, країною та регіоном.

[15] Методологію індикаторів, методику їх збору та аналізу див.: K. Marquardt, V-Dem Methodology, https://v-dem.net/about/v-dem-project/methodology/.

[16] Див: Lührmann and Lindberg, cit., 1100; A. Sajó, R. Uitz, S. Holmes (Eds.), Routledge Handbook of Illiberalism (New York: Routledge, 2021) 3–4.

[17] Horvat, and Evans, cit.

[18] M. Minakov, “Republic of Clans: The Evolution of the Ukrainian Political System.” B. Magyar (Ed.), Stubborn Structures: Reconceptualizing Post-Communist Regimes (Budapest: CEU Press, 2019) 88–99.

[19] M. Lavigne, The Economics of Transition: From Socialist Economy to Market Economy (London: Bloomsbury Publishing, 1999); H. Hale, “Russian Patronal Politics Beyond Putin.” Daedalus 2 (2017) 17–29.

[20] Brubaker, cit.; Tismaneanu, cit.

[21] S. Bianchini, M. Minakov, “State-Building Politics after the Yugoslav and Soviet Collapse. The Western Balkans and Ukraine in a Comparative Perspective.” Southeastern Europe 3 (2018) 2–28.

[22] E. Avdaliani, cit.

[23] Про це див.: The Council of Europe at 70: Milestones and Achievements, in Council of Europe, 5 May 2019, www.coe.int/en/web/secretary-general/-/the-council-of-europe-at-70-milestones-and-achievements.

[24] M. Bauer, C. Knill, D. Pitschel, “Differential Europeanization in Eastern Europe: The Impact of Diverse EU Regulatory Governance Patterns.” Journal of European Integration 4 (2007) 17–29; N. Timuş, “Democracy for Export: The Europeanisation of Electoral Laws in the East European Neighbourhood.” East European Politics 3 (2013) 223–237.

[25] R. Youngs, Europe Reset: New Directions for the EU (London: Bloomsbury Publishing, 2017); M. Minakov, “The Militarist Remapping of Europe and Northern Eurasia.” Focus Ukraine, 2 November 2022, www.wilsoncenter.org/blog-post/militarist-remapping-europe-and-northern-eurasia.

[26] P. Wintour, “G20’s Dysfunctional Family Show Little Sign of Working Together in a Crisis.” The Guardian, 15 November 2022, www.theguardian.com/world/2022/nov/15/little-sign-of-recovery-at-g20-at-either-political-or-economic-level.

[27] T. Elsaesser, “Post-Heroische Erzählungen: Jean Luc Nancy, Claire Denis und Beau Travail.” H. Kappelhoff, A. Streiter (Eds.) Die Frage der Gemeinschaft: Das westeuropäische Kino nach 1945 (Hague: Brill, 2012) 67–94.