Денис Семенов [1]
_____________________________________
Анотація. Автор намагається по-новому розглянути проблему інститутів в регуляції сучасного суспільного життя. Він проблематизує інституціональний простір, в якому виділено опозиції, дотичні до сьогодення. Також він пов’язує проблеми чинних інститутів із цінностями та зростанням насильства у сучасному світі.
Ключові слова: інститути, інстинкти, перформативи, алгоритми, цінності, насильство, Жиль Дельоз, Ханна Арендт, Вікторія Шамрай
_____________________________________
1.
Світ у напружених пошуках такого собі Wunderwaffe, чудесної зброї, яка допомогла б людству назавжди покінчити з низкою неприємних моментів — як от популізмом, диктатурами та невизначеністю, яка стала ознакою часу, якої неможливо уникнути.
Не бракує й рецептів «мікстур» для розв’язання проблем теперішнього часу, склад яких готується низкою популярних навколофілософських авторів, що з різним ступенем успішності реалізують стратегії персональної медійної присутності. Між тим, ці чудодійні засоби — а в арсеналі майже все, від примусового повернення метанаративів до осциляцій метамодернізму — не поспішають об’явити «єдиною надією людства». Оскільки підсвідомо відчувають: вибір рецепту — занадто відповідальна річ, шанс не схибити буде тільки один, а відповідальність брати на себе не дуже хочеться — нехай це зробить хтось інший: або в іншій країні, або в іншій каденції, або хтось без академічних зобов’язань і іпотеки.
Серед примірників «чудесної зброї» найбільшу надію покладають на інститути. При чому, є підозра, що люди, які вимовляють це чарівне слово, мають на увазі кожен своє і більш-менш унікальне — а отже, говорячи про інститути, говорять про різне. Менше з тим, інститути здаються певним «засобом останньої надії», страховим полісом на випадок, якщо політики почнуть щось робити «не так», і «врятують», коли щось таке раптом буде зроблено. Не буде перебільшенням сказати, що саме на інститути покладається основний тягар надії на підтримання хоч якоїсь нормальності чи передбачуівності в епоху, коли ані «нормальність» ані передбачуваність не засуджуються у нас надовго.
Пам’ятаю, як американські гості саміту Ялтинської Європейської Стратегії (YES) в 2018 році — а серед них були і колишній держсекретар Кондоліза Райс, і журналіст Фарід Закарія, і голова Ради з зовнішньої політики Річард Хаас — не шкодували трошки винуватого тону і запевнень переляканої європейської аудиторії у тому, що інститути американської політичної системи не дадуть Трампові перетворити свою каденцію на політичну катастрофу і взагалі — що вони здатні подолати, абсорбувати таке явище, як Трамп. Практика наступних років показала, що єдине, на що здатні навіть американські інститути — це не допустити перемоги Трампа на наступних виборах. Не без наслідків — адже штурм Капітолію буквально перевернув уявлення більшості акторів про американську демократію, а сам Трамп поставив себе на межу політичного маргінеса.
Втім, програш битви не означає програшу у війні, і сьогодні Дональд Трамп здається близьким до перемоги на виборах 2024 р. Крім того — якщо йому вдасться втілити в життя проект, про який говорять — висування своїх прибічників на посади у deep state з метою докорінного реформування інститутів — це може суттєво змінити картину в Сполучених Штатах, а значить, згодом, і в усьому світі.
Каденція Трампа вже змусила сумніватися в міцності інститутів. І, хоча ми продовжуємо сподіватися на них (принаймні, в рамках умовного Заходу — так званий «глобальний Південь» сьогодні радше експлуатує свій величезний ресентимент і прагне паразитувати на ньому, ніж робить конструктивний внесок у вирішення проблеми інститутів), нам справедливо здається, що скрізь в Європі і Америці інститути занепадають і руйнуються. Прикладів цьому — безліч, починаючи зі слабкої реакції на зневагу Путіна до будь-якого інституційного середовища у світі до вибіркового спасіння банків за рахунок платників податків під час економічної кризи.
Разом із цим занепадом інститутів — і це парадокс! — немає такого відчуття, що нормативний тиск знижується. Навпаки, суб’єктивне враження полягає у тому, що він якраз підвищується, що щоденно продукується нові норми і правила, які регулюють та обмежують суспільну поведінку людини. Простим прикладом є вимоги до лексичного (і морфологічного) етикету на фоні політики ідентичності. Ти ще можеш бути відомим і дозволяти собі не зовсім обережні висловлювання, які можуть кого-небудь образити, але вже не можеш цього одночасно. Норма «сіла» на суспільство — при чому внаслідок примусу, неприродним шляхом. При чому навіть в тих регіонах, де сама політика ідентичності перебуває у початковому стані. Забігаючи трошки наперед, скажемо, що у випадку з політикою ідентичності дуже швидка імплементація нових норм пояснюється досить легко: витрати на цю імплементацію гранично низькі у порівнянні з тим руйнівним ефектом, який застосування норми може справити на конкретний процес — у бізнесі, в політиці, в культурі. Адже звинувачення когось у порушенні лексичної «цноти» чи то діях на порушення політики ідентичності в далекому чи не дуже минулому не передбачає відповідальності сторони звинувачення, весь тягар доказів (і безпорадних виправдань) лягає на обвинуваченого.
Втім, повернемось до нашого парадоксу. Інститути деградують і занепадають, в той самий час нормативний тиск посилюється. Природним чином виникає питання — якщо це так, то що саме замішує інститути, грає їхню роль, що сьогодні може виступати конкурентом інституту? Це — лише частина фундаментального питання — «що взагалі відбувається, якого типу зміни ми переживаємо і до чого вони зрештою призведуть?»
2.
Згідно з класичним визначенням, інститути — це «“правила гри” в суспільстві, або, висловлюючись формально, створені людиною обмежувальні рамки, які організують взаємини між людьми. Отже, вони задають структуру спонукальних мотивів людської взаємодії — чи то в політиці, соціальній сфері чи економіці. Інституційні зміни визначають те, як суспільства розвиваються у часі, і таким чином є ключем до розуміння історичних змін».[2] До цього визначення Дугласа Норта треба додати те, що нинішній розвиток і трансформація інститутів відбуваються в межах того, що ми назвали б «полями напруги» між бінарностями, які так чи інакше стосуються-торкаються-впливають на форму та зміст інститутів і те, що відбувається з ними. Ці бінарності — протиріччя, які не усуваються, не «знімаються» в діалектичний спосіб, по відношенню до них не можна зробити геґелівський Aufheben. Це неможливо як мінімум практично, в реальності. І все, що ми можемо зробити — експлікувати ці суперечності, констатувати їх наявність.
Так, одне з таких «полів напруги» формує протиріччя інститутів і організацій. Якщо інститути — це самі правила, то організації — це те, що підтримує і забезпечує функціонування інститутів. Ці поняття дуже близькі, але все ж таки позначають різне. Їх плутають, ототожнюючи інститут парламентаризму, наприклад, з реальним парламентом реальної країни. Але найбільша проблема не в плутанині. Проблема в тому, що ототожнення інститутів і організацій переводить проблему поганої (неадекватної часу, неефективної чи малоефективної) організації на проблему, корені якої лежать безпосередньо в інституті. Скажімо, в уявленні того ж Трампа небажання європейських лідерів підтримувати військові видатки на рівні 2% ВВП є підставою для розриву прив’язки США до НАТО і відтак — всієї архітектури колективної безпеки, побудованої з часів Другої Світової. Інший приклад — прагнення деяких лідерів якщо не знищити, то звести виключно до церемоніальних функцій інститут парламентаризму — через те, що таке колективне зібрання, як парламент, грузне в дискусіях, надто віддане процедурі і взагалі — працює неефективно.
Так само і з напругою між інститутами і невизначеністю. Дуглас Норт писав:
«Головна роль, яку інститути грають у суспільстві, полягає у зменшенні невизначеності шляхом встановлення стійкої (хоча не обов’язково ефективної) структури взаємодії між людьми. Але стійкість інститутів жодною мірою не суперечить тому факту, що вони зазнають змін. Розвиваються всі інститути — починаючи від традиційних умовностей, кодексів та норм поведінки до писаного права, звичайного права та контрактів між індивідами. Таким чином, наявний у нашому розпорядженні набір виборів постійно змінюється. Зміни на периферії інституційної системи можуть бути такими повільними та плавними, що їх здатні побачити лише історики, хоча в сучасному світі швидкість інституційних змін
є очевидною.»[3]
Змушені констатувати: зі своєю головною роллю інститути не справляються. Невизначеність вже так глибоко проникла в сьогодення, що її скоро вивчатимуть у школах. Темпи змін, у тому числі інституційної системи, кожного дня збільшуються. Людям доводиться весь час реагувати на новий тип викликів. А швидкість і гострота реакції наближається до природної межі. Людський мозок, як зазначав Франко «Біфо» Берарді, з такою ситуацією справитись не може — він поступово деградує через вимогу швидкості, брак освіти, що спостерігається в останні півстоліття та інформаційний шум, який переобтяжує людину вхідними даними.
«З [19]68-го року, і особливо після неоліберального повороту, колективний розум людства зазнав глибокого процесу зміни. Сфера об’єктивованих знань була надзвичайно розширена, тоді як доступний час для свідомої розробки обернено зменшився. Ця подвійна динаміка спровокувала вибух неусвідомлення».[4]
Як результат, ми постійно стикаємося із «застарілістю» інститутів, правил і законів, які вже не в змозі адекватно відповісти на виклики середовища, що змінюється. Саме це створює навколо людини певну «нормативну пустоту» і поглиблює відчуття невизначеності. Якщо це продовжується доволі довго, людина схиляється до найжорстокіших норм на підставі того, що вони колись (в умовах ранньомодерного абсолютизму або сучасної диктатури) «спрацьовували» і тому є надійними, перевіреними. Тому не варто дивуватися, наприклад, примиренню з обмеженням громадянських свобод під час епідемії ковіду вбо сплеску націоналістичних настроїв та ворожнечі за національним принципом в провідних центрах світової демократії.
Досить цікаве поле напруги виникає у просторі між формальними і неформальними інститутами. Фактично, це протиріччя, викрите Габермасом як протистояння Системи і життєвого світу, тільки в ширшому, структурному розумінні цих понять. З цієї точки зору Системою вважатиметься цілеспрямоване і кодифіковане належним чином правило, яке нормує людську поведінку, не дивлячись на численні обмеження, що захищають життєвий світ. У той час як сам життєвий світ, який, за визначенням Габермаса, поєднує в собі приватну та суспільну сферу, наповнений неформальними нормами, емоційними інтуїціями і живучими традиціями. Як говорить з цього приду сам Габермас, «життєвий світ завжди конституюється у вигляді глобального знання, інтерсубʼєктивно розділеного між членами суспільства».[5] Як відомо, найбільшою небезпекою Габермас вважає колонізацію Системою життєвого світу.
Але, низка дослідників, зокрема Михайло Мінаков, наполягають на тому, що, принаймні у Східній Європі відбувається так само небезпечний зворотний процес.
«Колонізація Системою життєвого світу веде до виснаження життєдайних ресурсів та смислоутворюючих цінностей суспільства. У цих ситуаціях відбувається парадоксальна зворотна колонізація Системи: якщо Габермас, ґрунтуючись на досвіді західних суспільств і продовжуючи традицію критики модерну, започаткованого Хоркхаймером та Адорно, розглядав лише вплив автономних інститутів на життєвий світ, то досвід східноєвропейських товариств говорить і про зворотну колонізацію. У кризові моменти Система починає використовувати ресурси таких інститутів, як церква, родинні зв’язки чи місцеві громади, які підривають лад інструментальної раціональності, винаходять деякі перекручені форми архаїчного в сучасному, застосовують традиційні назви для гібридів Системи та життєвого світу. Таким чином, модель складної модерності має бути доповнена динамічною складністю переходів».[6]
Тобто, відносини між Системою і життєвим світом складніші, ніж можна було б уявити на початку: Система колонізує життєвий світ, невпинно створюючи і нав’язуючи диспозитиви суспільству і конкретним людським сингулярностям, з іншого боку, життєвий світ також колонізує Систему, форматуючи і адаптуючи її до власних потреб, що знаходить вираз у зростанні популізму і націоналізму, диктату здорового глузду у політичному дискурсі та підіймання хвилі насильства у соціальному світі. І спостерігається це не тільки в Східній Європі, але й в інших регіонах світу. Ненависть до чинних еліт, бажання справедливості, потужний імпульс до управління країною — все це призводить до «зворотної колонізації», яка виливається у спроби запровадити певні традиційні норми життєвого світу у реальність соціальних і політичних відносин. Політики, що прийшли до влади на цій хвилі намагаються з різною успішністю підігрувати цим настроям, поглиблюючи «зворотну колонізацію Системи» — в дискурсивному або поведінковому сенсі. Напруженість між Системою і життєсвітом зберігається, змушуючи маятник суспільного спокою коливатися із все наростаючою амплітудою.
В своїй книзі «Вузький коридор» Дарон Аджемоглу і Джеймс Робінсон пишуть про так звану «клітку норм» (cage of norms), яка складається під впливом людського досвіду, характерна для будь-якого суспільства, але найліпше працює для бездержавних утворень, оскільки дозволяє суспільству уникнути гоббсівської війни всіх проти всіх.[7] Сьогодні, в межах процесу «зворотної колонізації» ця клітка норм, фактично, закривається перед розвинутими суспільствами, як аж ніяк не стали на шлях бездержавності. Норми «з клітки» витісняють норми інституціоналізовані, змішуються з ними, формують альтернативну наративну структуру, викликаючи до життя релікти патрон-клієнтських відносин і псевдофеодальних структур.
В мініатюрній роботі «Інстинкти і інститути» Жиль Дельоз представляє обидва явища як механізми задоволення бажань.
«Або, реагуючи природним чином на зовнішні стимули, організм отримує від зовнішнього світу все необхідне для задоволення своїх схильностей і потреб; що призводить до формування специфічного для різних тварин середовища. Або ж, здійснюючи інституціоналізацію особливого світу, що лежить між його схильностями і зовнішнім світом, суб’єкт виробляє штучні засоби задоволення, які звільняють організм від природи, підпорядковуючи його чомусь іншому, а також перетворюють саму схильність, поміщаючи її в нове середовище; адже гроші справді звільняють з голоду за умови їх наявності, а шлюб звільняє від пошуку партнера, переслідуючи при цьому зовсім інші цілі.»[8]
Це створює відразу цілу серію неочевидних на перший погляд висновків, які характеризують чергову напругу на інституційному полі.
- Сама постановка питання, тобто заведення інститутів до альтернативного інстинкту механізму задоволення бажання переносить нас в реалії суспільства споживання і рано чи пізно ми приходимо до висновку, що інститут, як і будь-який інший інструмент задоволення бажань, теж споживається. Це робить невідворотні зміни у природі норм. Оскільки питома швидкість задоволення потреби постійно зростає (згадаймо, як ми нервуємо, якщо приходиться стояти в черзі, чекати на увімкнення відключеної електрики чи виходу чергової моделі гаджету), а час складення нових норм залишається незмінно повільним, норми або підмінюються похідними від бажання, або за них приймаються диспозитиви, «люб’язно» надані владними машинами.
- Відбувається дрейф від інститутів до законів, а відповідно — від демократії до диктатури. Саме через це — швидкість складання нових норм так би мовити природним шляхом відстає від спритності організацій — держав, медіа, корпорацій. Нормативність наповнюється і розповсюджується організаціями, або інститутом громадської думки, за яким стоять теж конкретні організації або особистості.
- Панує селективність і вибірковість у застосуванні норм, особливо якщо застосовувати їх доводиться в позаштатній ситуації. Наприклад, Євросоюз обговорює не конфіскацію російських активів на користь України, а лише конфіскацію прибутку від цих активів за час війни. Така компромісна норма була народжена внаслідок зіткнення двох звичних: поваги до прав власності та інвестиційної привабливості Євросоюзу з одного боку та необхідності захищати демократію та стримувати агресора — з другого. Владна криза в Україні призводить до того, що будь-який більш-менш самостійний її інститут починає використовувати норму законодавства в сфері свого контроля на свою користь (не завжди фінансову), селективно втрачаючи пам’ять про решту норм, у тому числі інституційних (формальних чи неформальних)
- Все частіше обирають інстинкт, а не інститут в якості механізму задоволення бажання. Він безпосередній а тому — швидший за інстинкт. Разом із тим, той самий Дельоз доходить висновку: у людини немає інстинктів, вона складається з інститутів. Тому вибір, як задовольняти бажання врешті решт перетворюється на вибір швидкого інституту, який людина приймає за інстинкт. Частіше, правда, цю роль в реальності відіграє не інститут, а закон. І хоча правда в тому, що відмінність між цими двома видами норм полягає у тому, що інститут скоріше підтримує і дозволяє, а закон скоріше стримує і забороняє, останнім часом набирають популярності закони, або штучно впроваджені норми, які спочатку забороняють, а потім дозволяють. Соціальне дистанціювання за ковідної доби — і скасування цього соціального дистанціювання; заборона Україні використовувати натівську зброю для ударів по території РФ — хоча й обмежене, але все ж таки скасування цієї заборони; неприпустимість рятування банків під час фінансової і економічної кризи — активне рятування, як «єдино вірне рішення».
3.
Вікторія Шамрай підвищує ставки, виводячи дискусію на щабель вище, у сферу цінностей. На її думку, сьогодні, в третій декаді ХХІ століття, йдеться не про переоцінку, а про тотальне знецінення всіх цінностей.
Це виявляє поточна війна, яка набуває світового характеру. Але війна — лише верхівка айсберга.
«Тілом цього айсберга є все більш потужна і поширена роль насильства в сучасному світі, загальна зміна режиму людської життєдіяльності та людських інтеракцій, в яких насильство й примус посідають все вагоміше місце. Однак навіть насильство в структурі людської життєдіяльності та політичних стосунків є лише другим шаром сучасної реальності глобального світу. Ще глибшою його підвалиною є глибока деструкція нормативності як такої — криза інстанції належного в структурі людського буття взагалі.»[9]
Цінності/вартості, які за добу Модерну стали мірилом продуктивності людського існування і конституюючим фактором для гомогенізованого простору норм, нині не просто переоцінюються, а знецінюються як такі. Себто, не конкретні цінності, а цінності яка конструкт взагалі. І пов’язує це Шамрай із кризою виробничої цивілізації. Шамрай говорить:
«Питання не в тому, яка саме система нормативності бере гору і наскільки вона узгоджується з пріоритетами наявного соціально-політичного порядку. Йдеться про певний занепад ефекту нормативності загалом. Його можна висловити, зокрема, як переважання інстанції інтересів над інстанцією цінностей. Безпосередні прагнення, бажання, уподобання беруть гору над внутрішніми зобов’язаннями. Про подібний стан речей передчасно казати як про доконаний факт, йдеться про припущення, поживу якому надають численні події сьогодення, й передусім зростаючий рівень насильства в сучасному світі. Понад те, можна констатувати не лише зростання насильства та практик примусу, а якусь нелюдську лютість застосунків сили. Здається, сучасна людина шукає можливості скинути шати цивілізованості та людської гідності, з задоволенням віддаючись потягам безчинства та звірства.»[10]
Вона окреслює три парадигми перетворень режимів нормативності. Перша — це парадигма безумовних вимог — культурних звичаїв, релігійних заповідей, освячених традицією моделей життя. Друга — нормативність як наслідок свідомого раціонального вибору. Третя парадигма, можливим провозвістям якої є нинішня глобальна криза, можливо передбачає новий формат існування належного — не у вигляді цінностей, а у вигляді негативної форми утримань.
Спробуємо розібратися із долею нормативності в сучасному світі, так само як із тими явищами, що кидають сьогодні виклик інститутом, прагнучи стати їхніми замінниками.
4.
Міра зниження впливу інститутів (їх деградації) є мірою зростання насильства — оскільки інститути, згідно з класичною теорією, якраз і формувалися для подолання насильства, тобто довільного, непередбачуваного, необмеженого правилами примусу. Тут доречно згадати концепцію Ханни Арендт, яка розрізняла владу і насильство та закликала не допускати ототожнення.
«Влада — це справді сутність будь-якого уряду, влада — але не насильство. Насильство за природою є інструментальним; Подібно до всіх засобів, воно завжди потребує керівництва і виправдання тією метою, якою служить. А те, що потребує виправдання з боку чогось іншого, не може бути сутністю чого б то не було.»[11]
Застосовуючи цю концепцію до сьогодення, можемо припустити, що зростання насильства як інструменту відносин і всередині країн, так і між ними (а воно безсумнівно з огляду на численні страшні війни і непритаманні мирному періоду насильницькі політичні акції на кшталт штурму Капітолію) викликана кризою влади як такої, втратою нею авторитету і сакральності, яка хоча б в мікродозах необхідна для її легітимності (в термінах Мойзеса Наїма — кінцем влади)
Але така констатація (навіть якщо вона справедлива) нам мало що дасть як у дескриптивному, так і в евристичному плані. Вона не каже про те, що саме кидає виклик інститутам сьогодні. Тим часом щонайменше трьох «конкурентів» можна ідентифікувати.
Перший — перформативні акти, багаторазово посилені інформаційними технологіями. Причому йдеться як про визвольні, так і про охоронні акти — і ті, й інші так чи інакше загрожують інститутам, загрожують деконструкції та знеціненням. Те, що ми звикли називати політичним популізмом – лише один із видів перформативів. Насправді сфера їх поширення набагато ширша
Білоруське «Уходи!» конкурує з інститутом легального насильства авторитарної держави та легального державного насильства взагалі. Багаторазово повторена у твіттері Трампа фраза SECOND AMENDMENT де-факто закликає підмінити справедливістю та революційною доцільністю інститут правопорядку. MeToo, перевертаючи вгору дном і презумпцію невинності та принцип виключення зворотної сили закону, загрожує підмінити собою верховенство права. BLM не залишає каменю на камені від американського (і не лише) ліберального міфу, на якому тримається практично вся політична система західного світу. Путінський перформатив «нас там немає» ставить під серйозний сумнів інститут територіального суверенітету, який вважався священним з часів встановлення Вестфальської системи.
Багаторазово повторений, реплікований і мультиплікований безліччю людей і ботів у мережах, звернений найчастіше до глибин почуттів (вісцеральний), перформатив — незалежно від конкретного змісту — стверджує: є щось цінніше і важливіше, ніж інститут, і це важливе виправдовує всі дії, які роблять з інститутом.
Другий процес, що кидає виклик інститутам — ярлики. Практика навішування соціальних ярликів людям і групам, що починалася як побічний ефект політики ідентичності, її виворот, перетворилася на повністю автономний процес ревізії соціальних інститутів. Сьогодні легко назвати людину «ватником» та «нациком», створити на голому місці «антифу», поставити знак рівності між учасниками заворушень та анархізмом, як ідеологією та рухом. Ярлик набагато легше отримати, ніж позбутися його.
Ярлики замахуються на саму сутність, визначаючи людину (групу) загалом і таким чином програмуючи індивідуальну чи групову поведінку. Промаркований ярликом, людина або група, як правило, змушені або заперечувати ідентичність, що приписується їм, або навпаки — посилювати експресивний компонент, перетворюючи негативні конотації, пов’язані з новою ідентифікацією в предмет агресивної гордості. Це явище теж далеко не нове в історії (наприклад, звідки інакше взялися б «квакери»?). Але посилене соціальними комунікаційними машинами, воно багаторазово збільшує масштаби ресентимента і так само сильно підточує інститути — особливо модерні, засновані на парадигмі людського універсалізму.
Нарешті, третій конкурент інститутів – алгоритми. Йдеться і про технології «підштовхування» (nudge), використання BigData у стимулюванні попиту, технологію регулювання пішохідного трафіку в «розумних містах» та інші новації surveillance capitalism. Специфіка алгоритму в тому, що конвенції — так чи інакше, що лежать в основі інститутів, — йому не потрібні. Він керує поведінкою, оцифровуючи або вже сформовану правову та етичну нормативність (як у китайській системі «соціального кредиту»), або поведінкові реакції людини. І в тому, і в іншому випадку інститут виявляється непотрібним, бо менш ефективний. Йому не протистоять, йому не руйнують: його просто відкидають, як Лаплас — «концепцію Бога».
Доречі, алгоритми, можливо, впишуться до «третьої парадигми нормативності», про яку говорила Вікторія Шамрай. Вочевидь, їхня побудова передбачає відбраковку негативних варіантів розвитку подій та встановлення оптимальної траєкторії руху до точки призначення. Втім, в такій ситуації людському розуму доведеться змагатися з машинним у тому, хто краще алгоритми створює — гонка, в якій людський розум напевне програє. Тож навряд чи такий сценарій здається бажаним, хоча він дуже схожий на базовий.
Сьогоднішня ситуація небезпечна тим, що процеси та явища, що кидають виклик інститутам, не можуть стати їх повноцінними замінниками. Перформативи короткоживучі, ярлики жодною мірою сприяють створенню продуктивної суспільної атмосфери, а використання алгоритмів зі зростанням усвідомленості викликатимуть дедалі більше опір. У кращому разі «конкуренти» можуть стати основою для створення сурогатів та якихось гібридних коригувань. Зі свого боку, інститути на тлі надмірної подієвості сьогодні теж втрачають релевантність завдяки своїй низькій адаптивності до змін. Як виявляється, сфера інститутів не є сьогодні монолітною чи такою, на яку можна покластися безумовно, як на гайдеґерівську підручність, тобто не приділяючи їй уваги мислячого розуму. Лінії напруги всередині та навколо інституційного смислового поля показують, що воно не є впорядкованим за замовчуванням, і у моралістів сьогодення і, можливо, майбутнього багато роботи по її впорядкуванню та форматуванню відповідно до нових реалій.
_____________________________________
Бібліографія
Аджемоглу, Дарон и Джеймс Робинсон. Узкий коридор. Москва: АСТ, 2021.
Арендт, Ханна. О насилии. Москва: Новое издательство, 2014.
Делез, Жиль. Инстинкты и институты. Мая 68-го не было. Москва: Ад Маргинем, 2016.
Минаков, Михаил. Диалектика современности в Восточной Европе. Опыт социально-философского осмысления. Київ: LAURUS, 2020.
Норт, Дуглас. Институты, институциональные изменения и функционирование экономики. Москва: Начала, 1997.
Хабермас, Юрген. «Отношения между системой и жизненным миром в условиях развитого капитализма». THESIS, 1993, вып. 2:123-136.
Шамрай, Вікторія. «Війна як знецінення цінностей у глобальному світі». Філософська думка, 2023, №4: 5-20.
Berardi, Franco. The Second Coming. Medford: Polity Press, 2019.
[1] Денис Семенов — політичний філософ та незалежний дослідник із Києва. Випускник історичного факультету Дніпропетровського національного університету та аспірантури ДНУ за спеціальністю «Соціальна філософія і філософія історії», він тривалий час займався політичними технологіями та консультуванням, управлінням електоральними кампаніями та консалтингом для політичних партій та благодійних організацій в Україні.
[2] Дуглас Норт, Институты, институциональные изменения и функционирование экономики, (Москва: Начала, 1997), 17.
[3] Там само, 21.
[4] Franco Berardi, The Second Coming, (Medford, Polity Press, 2019), 26.
[5] Юрген Хабермас, «Отношения между системой и жизненным миром в условиях развитого капитализма». THESIS, 1993, вып. 2: 134.
[6] Михаил Минаков, Диалектика современности в Восточной Европе. Опыт социально-философского осмысления, (Киев: LAURUS, 2020), 20.
[7] Дарон Аджемоглу и Джеймс Робинсон., Узкий коридор, (Москва: АСТ, 2021).
[8] Жиль Делез, Инстинкты и институты. Мая 68-го не было, ( Москва: Ад Маргинем, 2016), 18.
[9] Вікторія Шамрай, «Війна як знецінення цінностей у глобальному світі». Філософська думка, 2023, №4: 6.
[10] Там само, 13.
[11] Ханна Арендт, О насилии, (Москва: Новое издательство, 2014), 60.
Малюнок Матса Тусенфота “На цьому все!” (2012).