Людське існування засвідчує свою присутність у творчості, в активності життя. З огляду на це, сучасність можна зрозуміти як історичну ситуацію, в якій творча спроможність людського існування має свою специфічну діалектику. У часи високого Модерну, ця діалектика, певною мірою, відбувалася як суперечлива взаємодія праці й дозвілля, де в сфері праці людина перебувала в тенетах відчуження і зрадження себе, а в дозвіллі відтворювала сили для участі в самозрадженні наступного дня. Саме тому впродовж ХІХ-го і значної частини ХХ сторічь праця перебувала в центрі уваги суспільної, філософської та економічної думки.
Попри багатоманіття напрямів цієї думки, одним з вихідних її положень було розрізнення “labour/праці” та “leisure/дозвілля”, а відтак і Homo faber та homo ludens. Людина наче розпадалась на час існування в праці, на час відпочинку та на час сну. І якщо сон був некерованим станом, працю і дозвілля розрізняли за їхньою продуктивною значливістю, за зв’язком із доданою вартістю та ідеологічною функцією. У Сміта, Маркса, Веблена та Смелзера саме час праці був тим простором, де мала б відбуватися реалізація творчого начала людини і де — як наслідок соціально-економічної нерівності — відбувалося поневолення, створювалася додана вартість і відбувалося відчуження працівника-людини. Натомість дозвілля розглядалося як час для задоволення і відпочинку, де присутність людини давала про себе знати мінімально, а додана вартість не виникала.
Наприклад, дозвільний клас Веблена описано в трагічних тонах: leisure клас був самовідтворюваною групою тих, хто приречений до негативної свободи, до мінімальних шансів на засвідчення своєї автентичності у праці.
Проте, що таке дозвілля? Політекономи від Сміта і до сучасної ОЕСР визначали дозвілля через три виміри — як час, діяльність та стан свідомості. Як час, дозвілля — це “час, проведений поза зобов’язанням та необхідністю”. Як діяльність, дозвілля — це “специфічна діяльність, яку називають дозвільною” (глядіння телебачення, участь у спорті чи іграх, читання, перегляд кіно — усіляка діяльність, яка не веде до оплати витраченого часу). Як певна свідомість, дозвілля — це “стан свідомості та значення, залучені до діяльності, що приносить приємність та задоволення”. За такого підходу, дозвілля як специфічні час, діяльність та стан свідомості не пов’язані з прибутком.
Проте такий спосіб розрізнення праці і дозвілля, як на мене, хибні. Уже в Маркса і Смелзера в описах дозвілля прориваються означники того, що у цей час індивід переживає «самовідтворення» та «творчу самореалізацію», які щоправда мають підготувати його/її до продуктивної праці. Однак у наші часи — часи пізнього капіталізму — дозвілля стало часом створення додаткової вартості.
Влада — це управління соціальним часом. Якщо епоха індустріального модерну приділяла панівну та критичну увагу саме часу праці, то в часи інформаційно-комунікативних технологій управління дедалі більше стосується й колись «вільного часу». Експлуатація як специфічна практика зведення творчої людини до виробничої функції тепер поширена і на час дозвілля. Технології та мережі розваг разом приводять до того, що додана вартість створюється також і в стані дозвілля. Вільний час перебуває під ретельним керунком управління індивідуальною увагою та колективною уявою.
Дозвілля дедалі більше трансформується в невільний час також через поширення феноменів прекарності. Регулярність повсякденного ритму як зміни часу на сон, працю та відпочинок порушується економічними логіками «самозайнятості» та непередбачуваної ризикованої роботи на коротких контрактах. Прекарність стосується не тільки прекаріату як класу, але й інших верств та станів, чия праця стає дедалі менш планованою та гарантованою.
Натомість, якщо раніше саме участь у продуктивних процесах визначала основи солідарності, то тепер дедалі частіше солідарність визначається формами залученості до дозвілля. Homo ludens більше не грається, а грає в контрольований та упорядкований спосіб. Навіть у географічно спільному просторі, різні верстви відпочивальників не помічають одне одного.
За взірець можна взяти «простори відпочинку» Оболоньскої набережної: «золота молодь» Обліпок та юнацтво київського «низу», перебуваючи в одному місці й часі, не комунікують між собою, не помічають одне одного. Ця взаємна сліпота — результат нерівності не тільки і не стільки в економічних та політичних просторах, але й у рекреаціях дозвілля.
Дозвілля стало місцем нерівності та експлуатації. Критика, спротив і пошук стратегій олюднення людини мають стосуватися дозвілля тою ж мірою, що й праці.
Фото — радянський плакат з серії “Активний відпочинок” (джерело: pinterest).
Ця колонка народжена після дискусії “Трансформація дозвілля в Україні” (відео доступне тут), зорганізоване CEDOS 27 серпня 2020 р.