Ірина Берлянд та Анатолій Ахутін
(Оновлено) У продовження дискусії, редакція Koine.Community оприлюднює відповіді Ірини Берлянд та Анатолія Ахутіна В’ячеславові Цибі на колонку «Добротливі підданці терору»
Про колонку Циби «Добротливі підданці терору»
Ірина Берлянд
В чому полягає, на мій погляд, несумлінність і моральна сумнівність тексту «Добротливі підданці терору»? В тому, що драматичне життя Володимира Біблера він використовує як один з кейсів, що мусить проілюструвати «вище описаний розлад між думкою і вчинком». Тобто він заздалегідь має певну картинку розладу і шукає для неї ілюстрації — і йому здається, що казус Біблера як раз є придатним для цього.
Можливо, слово «клевета», яке вжив Анатолій Ахутін, є надто різким. Адже прямої брехні щодо фактів біографії Біблера текст Вʼячеслава Циби не містить. Так, Біблер насправді служив в НКДБ (НКГБ) з 10.1941, в СМЕРШ з 02.1945 по 10.1947. Так, його підпис є під протоколом допиту і ордером на арешт актора Генриха Ґеорге (не Ґустафа Грюнденса, прототипа персонажа «Мефісто» Гефґена, але ж «яка різниця»). Проте неправдивим є сам патос цього очерку. «Оспівувати людину саму по собі» й нищити людину живу — цей ключ до оприявнення хитрості свавільного дієвця веде в глухий кут. А шлях до відступу оповитий маревом сум’яття» – виглядає так, ніби Біблер оспівав людину «саму по собі» й нищив людину живу в той же самий час. Але це неправда. Коли Біблер допитував Ґеорге і підписував ордер, він не «оспівав людину саму по собі», він аж ніяк не вважав себе «спадкоємцем ідей Канта та Шопенгавера» — він тоді був прихильником самого вульгарного марксизму. Його філософські твори – не того часу, тоді він не писав, лише читав, а навіть іще 10 років потому — зараз просто ніяково читати. Щоправда, службу свою в НКДБ він вже тоді мав за тягар, щосили намагався звільниться (в досить екзотичний спосіб — просто саботуючи роботу, аби його звільнили за невідповідність, що, доречі, було небезпечно). Але аж ніяк тоді не був він ані «оспівачем людини самої по собі», ані «спадкоємцем Канта».
Якщо можна було б з казуса Біблера витягти якийсь моральний урок, якусь ілюстрацію, то це полягало би геть в іншому. В тому, що людина здатна змініти себе, що вона не детермінована, що не «буття визначає свідомість», а розум. В тому, що фанатичний прихильник марксизму-ленінізму-більшовизму здатний перетвориться на справжнього глибокого філософа, офіцер СМЕРШ — на волелюбну людину, яка не підлаштовується під радянську систему. Я про це писала в своїх спогадах про Біблера, тож просто процитую:
«Відданий комуніст, у юності він писав листи до Сталіна. У 80-ті роки, згадуючи про це, розповідав, що відчуття тоді було таке, що, мовляв, ми разом зі старшими товаришами робимо одну справу. У 30–40-ті роки він написав цикл віршів під назвою “Політбесіди”, що були стилізовані під Маяковського. Читаючи їх зараз, відчуваєш якусь незручність. Під час війни працював у СМЕРШі — про цей епізод своєї біографії він намагався не згадувати, не розповідав майже нічого, від відповіді на мої прямі запитання кілька разів ухилявся, потім я перестала запитувати. Перша його опублікована робота називалася “Похід панів шумахерців проти демократії та соціалізму”. Складно було все це уявити — коли ми з ним познайомилися, на початку 80-х років, він уже давно був послідовним антисталіністом і антирадянщиком (і завжди був послідовним антиімперіалістом), дружив із деякими дисидентами. Яка величезна робота мала відбутися! З якого болота він витягнув себе за косичку!
Біблер дуже любив і часто згадував це місце із “Пригод барона Мюнхаузена” Распе, де герой, потрапивши в болото, витягує себе за волосся. Я зараз перечитала цей епізод:
(“…я зібрався перескочити через болото, яке спочатку здалося мені не таким широким, яким я побачив його, коли перебував уже на середині стрибка. В повітрі я повернув тому назад до того місця, де перебував раніше, щоб взяти більший розбіг. Проте я і вдруге не розрахував і провалився по горло в тину поблизу протилежного берега. Мені судилася неминуча загибель, якби не сила моїх рук. Ухопившись за власну косу, я витягнув із болота як самого себе, так і коня, якого міцно стиснув між колін”) — і була вражена, наскільки точно він описує Біблера: здатність у будь-якому місці повернути назад і повернутися до того місця, з якого почав; узяти “більший розбіг”; здатність опиратися не на болото обставин, а на самого себе; і, нарешті, “сила рук” — в біблерівському випадку сила думки, що дає змогу витягти себе “за власну косу”.»
Готовість нехтувати підробицями, деталями, дрібницями для того, аби зробити «кейс» і зручну «ілюстрацію», призводить автора колонки до численних ляпів, що на них вказав Анатолій Ахутін. Із них найкумеднішим для мене (і для багатьох, хто хоча б трохи знайомий з Біблером як філософом) — це характеристика його як «спадкоємця Шопенгавера», яка демонструє повну некомпетентність автора в «кейсі». До речі, якщо автору або читачам Койне насправді цікаво, як «автор повертається до себе у текстах», то більш показовими, ніж згадана стаття «Чи можлива перемога фашизму в СРСР», є твори «Моральнісність. Культура. Сучасність» і «Цивілізація і культура», які, до речі, видані українською в перекладі А. Волинця (В. Біблер. Культура. Діалог культур. Дух і літера, 2018).
Ответ Вячеславу Цыбе
Анатолій Ахутін
Прежде всего, приношу Вам свои извинения за излишнюю резкость слов, мало оправдываемую возмущением, которое вызвал во мне Ваш текст. Постараюсь кратко объяснить, что именно меня возмутило.
1. Ни в малой мере не посягаю на свободу Ваших мыслей и взглядов, однако высказывания относительно конкретных лиц отнюдь не свободны. Вы занимаетесь проблемой моральной ответственности, но говорите в Вашем эссе не о человеке вообще, а персонально о Владимире Соломоновиче Библере. При этом сами не чувствуете моральной ответственности, публично судя о нем и, разумеется, осуждая? Вы говорите, что не брались судить, а только размышляете. То есть ― «Тож не може не постати питання: як можливо поєднувати в свідомості однієї людини служіння ідеалам людяності та покірність наказам, що суперечать їм?» ― это не суд? «Як воно — вважати себе культурною людиною і розчерком пера прирікати на смерть?» ― это не суд, граничащий с клеветой? «За відповідних умов грань між катом і дослідником стає малопомітною. Віра у служіння величній ідеї здатна спантеличити ум» ― это тоже не суд, граничащий с прямым оскорблением, а всего лишь «добротливі міркування»?
Извольте же и сами нести моральную ответственность за свои слова о человеке.
Вы исследуете «грань між морально допустимим і недопустимим». Стоит поставить вопрос об этой грани и к своим собственным словам. Парадокс их в том, что Вы не замечаете, как ― в пафосе морального суждения ― воспроизводите тот самый жест, который осуждаете: росчерком пера обрекаете человека на моральную смерть.
Вот теперь и стоит вспомнить Канта: «Человек не может быть средством», его персональную жизнь и судьбу недопустимо использовать в качестве наглядного пособия для иллюстрации общих моральных рассуждений.
2. Вполне допустим суд ― и юридический, и моральный ― над человеком, но именно суд с разбором свидетельств, показаний, слушанием сторон и т.д. Иначе будет только самосуд. Суд воплощает моральное отношение к подсудимому, голословный самосуд ― аморальное. Таков парадокс Вашего морального высказывания.
В личных ответах мне Вы привели массу документов, на основании которых Вы вынесли Ваше суждение о Библере. Но они сообщены в личку мне, человеку в деле и без того немного осведомленному. Читатели же журнала Koine, уважающие его и доверяющие ему, остались в неведении и вынуждены верить Вам на слово. Вы прекрасно понимаете (и понимали, когда писали), что страшные слова НКВД, СМЕРШ воспринимаются нынешними читателями однозначно: они достаточно знают, чтобы уже слово «опер» было для них клеймом палача. Прочее ― мелочи. Но ― для этического и юридического суда ― в мелочах все дело. Например, в такой мелочи: Библер вел следствие по делу Генриха Георге в июне 1945 г., допрашивал его и написал заключение, где квалифицируюет его как «известного немецкого актера, сначала коммуниста, после прихода нацистов к власти обратившегося в нацизм и страстно пропогандировавшего нацизм в берлинских художественных кругах; он также призывал по радио сражаться до последнего». На этом функция лейтенанта Библера закончилась. Его начальник, майор А.Н. Пярин подписывает протокол и передает своему начальнику, гвардии-капитану Д.К.Шмыряеву, а тот переписывает (!)заключение, вписывая туда «антисоветскую деятельность», то есть определяя Георге по знаменитой статье 58/10, вследствие чего тот и отправляется в лагерь, сначала Хоеншенхаузен, потом, уже в 1946 г. в Заксенхаузен, где и умирает . Замечу, это мне известно из обширного и тщательно документированного исследования дела Генриха Георге немецким историком Петером Эрлером (2009г.). Таких исследований дела Георге в Германии не одно. Вот это и называется морально ответственным судом над человеком.
3. Вы говорите о Библере, о конкретных обстоятельствах его жизни, но вместо того, чтобы «аналізувати моральні дилеми», задаете вопрос: как человек мог жить с этим? Вопрос задан риторически. Вас не интересует ни с чем именно «этим» ни само «как», иначе Вы постарались бы поинтересоваться этим самым «как», то есть жизнью человека, а не экспоната в музее моральных «проблем». Вы говорите о «совмещении», как будто Библер одной рукой посылал людей в лагеря, а другой писал философские работы. Библер был следователем в 1945 году, вырвался, многим рискуя, из НКВД в 1947-м, прожил затем 53 года напряженнейшей интеллектуальной (а в конце и политической) жизни… Это вовсе не значит совмещать одно с другим. Живы многие, знавшие Библера, жив вот еще я, его ученик, если бы Вы и в самом деле интересовались тем, «как это возможно», – спросили бы, мы бы рассказали.
4. Именно этика требует различать схему и человека. Хотите судить «вообще», описывайте воображаемых персонажей. Клаус Манн написал роман, а не заметку о Густаве Грюндгенсе. Казус Хайдеггера, к примеру, и правда ставит вопрос о таком «совмещении», ― так он сам в «Черных тетрадях» и описал, как это возможно. Случай же Библера совсем другой. Это жизнь, которую Вы не знаете, борьба, о которой Вы не ведаете… Казусы Хайдеггера (см. мою статью «Гайдегер: казус філософіі» в: Філософська думка. 1. 2020, с.26-36) и Библера, Гамсуна и Селина, Фуртвенглера (см. фильм «Мнения сторон», 2001) и Шостаковича, Фадеева и Тычины… – разные казусы и не подверстываются под примеры «добротливого подданства террору».
Если всерьез, а не риторически, озадачиться проблемами, которые Вы ставите, именно различие «случаев» будет главным материалом исследования. Иначе же важный для Вас и вполне допустимый моральный суд (с внимательным разбором дела) превращается в аморальный самосуд пусть и с благими нравственными намерениями.
Оформление: художественная реконструкция Агоры в Афинах (источник: ancientpages.com).