Процес — безперечний здобуток демократії чи безлика машина, що придушує свободу індивіда? Знаряддя політико-правового залучення чи, навпаки, вилучення?
Ці дилеми дістали протилежні відповіді в текстах двох знакових німецькомовних інтелектуалів ХХ ст. — Франца Кафки та Нікласа Лумана. Погляньмо на їхнє бачення процесу та можливі наслідки для нашої ситуації.
Кафка: Prozeß
У незавершеному романі «Процес» Кафка, як відомо, змальовує гнітючу картину абсурдного ув’язнення та засудження Йозефа К. Роман починається з досить показового речення, у якому К. силкується вирозуміти своє прикре становище:
| Jemand mußte Josef K. verleumdet haben, denn ohne daß er etwas Böses getan hätte, wurde er eines Morgens verhaftet | Хтось мав обмовити Йозефа К., адже одного ранку, хоч він і не накоїв жодного лиха, його було арештовано |
Стилістично це неабияк промовисте речення, яке вмент налаштовує читача на гротескний перебіг подальших подій та дегуманізацію К., якого обмовив «хтось», анонімний характер влади якого підкреслює вжиток пасиву в підрядному реченні — К. «було арештовано». Модальне ж дієслово «mußte» свідчить про хоч і обґрунтоване, але суб’єктивне припущення К., яке з кожним розділом дедалі більше втрачає свою обґрунтованість, аж, урешті, обертається нанівець.
К. марно прагне дошукатися причини розпочатого проти нього процесу та з’ясувати істину, їх-бо, здається, немає. Нескінченні судові засідання, абсурдність яких дедалі більшає, сягають, урешті, свого апогею в леґенді «Перед законом» (9-й розділ), яку в’язничний священник оповідає К. У цій леґенді йдеться про селянина, який хоче пройти крізь вже прочинену браму закону, а на його заваді стоїть лише брамник. Брамник не пускає його, натякаючи, утім, на можливість потрапити до закону пізніше, але й не уточнює коли саме. Селянин у розпачі чекає на нагоду пройти, проте минають десятиліття, а він лишається перед прочиненою брамою закону. Урешті, він помирає перед нею, та перед смертю встигає запитати брамника, чому ж саме його не пропустили? Той відповідає йому, що вхід до брами закону було призначено саме йому, а не комусь іншому, відтак зачиняє браму.
Отже, селянин, так само як і К., не дістає відповіді на питання, у чому ж суть закону, а заклякає перед його формою. Кафка, здається, натякає на те, що процес позбавлений змісту, а жертвою його форми може стати будь-хто. К., як головний дієвець процесу, залишається, утім, поза ним. Усі його спроби потрапити в процес зазнають неминучого фіаско. Усі зусилля відшукати ґрунт — приречені, адже єдиним ґрунтом процесу є його безґрунтовність.
Кафчині розважання про процес і закон радикалізував італійський філософ Джорджо Аґамбен у книжці «Homo sacer. Суверенна влада й голе життя» (яку в моєму перекладі незабаром видасть «Критика»). Аґамбен вбачає в прочиненій брамі залучення селянина до закону через його вилучення, що, мовою його теорії, відповідає структурі «суверенної баніції» (il bando sovrano). Баніція — архаїчне покарання, суть якого полягала у вилученні громадянина з міської спільноти, тобто виникала «правова» ситуація, у якій право не застосовувалось, і навіть вбивство баніта не передбачало жодної відповідальності. Суть баніції (bando) як прообразу будь-якого закону, а отже, і процесу — в занедбанні (abbandono). Отож процес залучає вилучаючи, а закон застосовується не застосовуючися.
Тому людина, як Кафчин К., приречена бути жертвою процесу, а не його учасником.
Абсурдність і гротескність Кафчиного бачення процесу на практиці втілили сумнозвісні трійки НКВС, які також унаочнили фразеологізм рідної мови Кафки — «kurzen Prozeß machen». Буквально він означає вчинити над кимось короткий процес, а по-нашому – розправитися.
Далі буде.
Фото: кадр з док. фільму “Процес Франца Кафки” (1987)