На відміну від Кафчиного та Аґамбенового песимістичного бачення процесу й закону, німецький соціолог і філософ Ніклас Луман пропонує протилежну картину процесу в уже класичній для соціології права й соціальної філософії книжці «Леґітимація через процес» (Legitimation durch Verfahren, 1969). Показово, що Луман, вочевидь, писав книжку в 1968 році, проте події того бурхливого часу ніяк не позначилися на його дослідженні й не змусили взяти під сумнів чільний, на його думку, здобуток західної ліберальної цивілізації, а саме те, що «впорядковані за допомоги права процеси можуть сприяти леґітимації правозобов’язальних рішень, ба навіть можуть її підтримувати» (Luhmann, N. Legitimation durch Verfahren. F. a. M: Suhrkamp, 2013. VII). Луман тут грає з дієсловами beitragen (сприяти, робити внесок у щось) і tragen (тримати, підтримувати), натякаючи на те, що опертям леґітимації є саме процес.
Луман, на відміну від Кафки, на позначення (судового) процесу послуговується іншим словом — Verfahren, – яке у німецькій мові позначає процес, процедуру, а якщо перекладати українською буквально, то поступування. Цей іменник має багату історію в німецькомовній інтелектуальній традиції. Надто часто його вживав Імануель Кант у своїх «Критиках», адже мислення доконче має нормативний характер (думка мусить зобов’язувати того, хто думає, якщо, звісно, це думка, а не гадка). Нормативний характер нашого світостосунку є, мабуть, головним філософським відкриттям Канта. Тому мислення — це поступування, яке до певної міри нагадує судовий процес з чіткою послідовністю його розгортання. Проте ні мислення, ні процес не є ритуалами, що передбачають наперед усталену телеологію. Рушієм процесу є рішення, думки – судження, а отже, свобода, а не примус.
Леґітимацію рішень через процес Луман протиставляє моделі ієрархічної леґітимації рішень, яку називає староєвропейською (alteuropäisch), хоча, певна річ, в авторитарних державах (на кшталт РФ) така модель леґітимації досі продовжує існувати. Ба більше, у глобальному вимірі нині відбувається протистояння ієрархічної та процесової моделей леґітимації.
Процес, за Луманом, є соціальною системою, яка, утім, не обмежується лише судовим процесом (Gerichtsverfahren). Процес проникає в будь-яку царину суспільного життя, де потрібна леґітимація рішень: політичний вибір (виборчий процес, Wahlverfahren), врядування, законодавство тощо. Проте, на відміну від Кафки та Аґамбена, Луман вбачає в процесі знаряддя залучення, а не вилучення, що він найліпше демонструє на прикладі політичного вибору, який становить нагоду для розчарованого громадянина виразити своє невдоволення без структурної небезпеки, тобто справжній політичний вибір має поглинати протест і не призводити до бунту й революції як структурно небезпечних явищ. Адже бунт і революція є наслідками залучального вилучення, жертвою якого стають К. з Кафчиного роману та «голе життя» з Аґамбенового проєкту «homo sacer».
Утім, найважливіше спостереження Лумана, гадаю, в тому, що процес є «еволюційно малоймовірним досягненням», адже суспільство, яке відмовляється від ритуалізованих інваріантних істин як джерела (ієрархічної) леґітимації та обирає участь у процесі, через який відбувається леґітимація, неминуче стикається з низкою проблем, які можуть стати реальною загрозою для процесу.
Отже, Луманів Verfahren перетворюється на Prozeß Кафки тоді, коли ритуал заступає рішення, а примус – свободу, тому лише Verfahren, а не Prozeß може бути джерелом леґітимації.
Українці як жоден інший народ мають досвід процесу як безликого ритуалу, залучального вилучення, адже протягом понад сімдесяти років ХХ ст. ми були заручниками наслідків червоної революції, яка замість свободи, солідарності та братерства принесла на наші землі примус, вилучення і терор.
Фотографія Анатолія Бєлова з серії “Ал-Оптика” (2019)