Для того, щоб люди стали близькими, вони мають залишатися далекими, щоразу проходячи пекло відстані та ретельно вибудовуючи ілюзію безпосередності почуття, що являється у запамороченні матеріального та нематеріального сповнення. Таке пізнання, в якому зберіглося місце для збалансованої прихованості та загадковості, справді безцінне: воно вносить свій вклад в ущільнення почуття до такого рівня, коли навіть холодні калькуляції розуму виявляються нездатними спростувати доцільність таємниці та, відповідно, факт близькості. Що можна отримати, якщо оголити ілюзію та анатомувати людську спроможність кохати? Самозакоханість, яка гартується двома тематично протилежними шляхами – шляхом аскетизму (в «Шепіт та крики» Берґмана це образ Карін) та чуттєвих насолод (образ Марії).
Марія. Це героїня, яка буває тільки відкритою, долаючи відстань зі світом буквально, тобто з допомогою нюансування чуттєвих насолод. Не важливо, чи йде мова про її власну дитину, сестру, чоловіка чи коханця — вона всіх любить однаковою материнською любов’ю, яка щоправда реалізується в неоднаковий спосіб. Марія надто цінує великі й маленькі радості життя, щоб відмовляти собі в чуттєвості. Її колір є кольором пристрасті, невичерпної жаги та діонісійського сп’яніння: Марія одягнена в червоне якраз тоді, коли вона постає собою, а саме — в момент спокушання. Іншими словами, вона надає своєму всепереможному почуттю зміст безпосередності, оптимальним пізнанням якої є насичені нерозбірливою теплотою доторки та ласки. Марія не вміє вести довготривалі діалоги чи монологи, адже мова пристрасті — це мовчання.
Карін. Карін протилежна Марії. Вона цурається фізичних контактів з людьми, тому що вони їй гидкі, як власне і світ довкола. Карін відомі тільки ненависть та злоба, виплекані несміливим снуванням в дійсності постійного самоотруєння та символічного нищення тілесності у вимірі своєї недоторканної жіночності. Їй належить колір трауру та скорботи: вона завжди носить чорне, відтак для неї не існує онтологічної різниці між буднями та похоронами. Однак аскетичний спосіб життя Карін аж ніяк не ґрунтується на утриманні від чуттєвих насолод: у виголошенні фатальної промови за столом з Марією вона направду зізнається сама собі не в тому, що попри постійне стримування їй би хотілося віддатися радощам існування, а в тому, що заздрить вмінню сестри бажати та кохати. Тобто в даному випадку ілюзія безпосередності утворюється завдяки страху фізичних контактів з людьми.
Обидві сестри розуміють, що субстанцією кохання є близькість, яка дарується через відкриття світу подією спонтанної первинності: для Марії реальність чуттєвості обертається єдино можливим способом отримання первозданної життєтворчості, натомість Карін живе спонтанністю сліпої ненависті, в якій народжуються та співіснують антицінності життя. Однак ця близькість людських відносин виявляється ілюзорною: за шарами безпосереднього знання приховується самозакоханість, зіпсованість свободою, інтимне життя душі, яка бачить у дзеркалі тільки себе. Ціною палкої материнської любові Марії та льодяної саморуйнівної злоби Карін є нестримна насолода від самоспоглядання, від якої гине білосніжна прекрасність химерної світобудови. Не випадково лише третя сестра (Аґнес) завжди одягнена в біле, втілюючи цим невинність та жертовність, подібну агнцю божому: перед такою чистотою та святістю, обличчям якої є страждання (в Аґнес — рак), ціпеніє як аскетична натура Карін, так і чуттєва натура Марії. Хто здатен зрозуміти масштаби цієї нав’язаної несправедливим світом жертовності? Сестри провалюють випробування в любові. Лише служанка Анна, милосердя якої не паралізувалося шумом буття (шепотом та криками) виявилася спроможною відчути страждання незрозумілої, далекої жертви. Така от аморфна божественна любов, помірна, без’якісна, не палка й не холодна, а тому вічна.
В оформленні виористано кадри з фільму І. Берґмана «Шепіт і крики» (1972).