Перспектива християнського пекла знаменита ідеєю вічності страждань, що позбавлені абсолютної смерті як фінальної розрядки. Для грішника жах подібної картини полягає саме у вічності. На противагу цьому спроектована Сартром концепція пекла поспішає нагадати про те, що боятися потрібно не вічності страждань, а їхньої колективності. Вірніше було б назвати цей феномен міражною колективністю, апорійність якої виражається хронічною прикутістю людини до постаті ближнього як носія свого зображення. Християнський ближній, який вартий любові — це сартріанський Інший, в зіниці якого суб’єкт нарочито вглядається з надією побачити там риси власного обличчя, такий собі могутній масив неперекладностей.
Між суб’єктом та світом — онтологічна прірва. Питання полягає в тому, чому точка подолання прірви відсилає до початку координат, до драйву самотності. Герої «зачинених дверей» після смерті опиняються в кімнаті очікування. Їхнє взаємопізнання в спільному просторі здійснюється за схемою:
1) відчуття провини, яке кожен приховує напускною байдужістю,
2) виголошення злочину та
3) виправдання злочину через спробу віднайти в Іншому інстанцію відпущення гріхів.
Якби пункт 3 справді було виконано, то для героїв все б обернулося хепі-ендом. Однак цього не відбувається. Герої травмовані чужими травмами, причина яких — вони самі.
Нарешті виголошуючи злочин, чому передує колективна гра в найкраще представлення холодності, та роблячи його мовну форму надбанням ближнього свого, ці люди автоматично повертаються до гострого відчуття зацикленої дефектності. Змальоване Сартром пекло полягає ось в чому: з примордіальної ідилії інтроспекції людину забирає факт невідповідності між райським блаженством приватного небуття, та буттям Іншого, що накладає на локалізовану негативність свою мову вираження, фактично зобов’язує бути; для суб’єкта втручання Іншого результується в активному (кожен герой засвідчує свою історію злочину, де більше страждають інші, аніж він) та пасивному нищенні (кожен герой відчуває провину) ситуації буття. Тобто досвід невідповідності закріплюється зовнішніми структурами, поступово перетворюючись на органічну частину суб’єкта, на дефект-в-собі, який потребує термінового знищення.
Для таких потреб існує ближній як оболонка, яку сартріанські герої заповнюють собою. Залишається ще побудувати місток, який дозволить втекти від себе та в акті сповіді навісити Іншому провину. Як тільки цей етап завершується, виявляється, що дезертирство від свободи не можливе, що поки один ближній підштовхував суб’єкта здійснити проступок, другий ближній примусив спустися із непорушної вежі Я та принизитися зізнанням у фатальній неузгодженості із абстрактним законом. Привити потребу в спасінні, і переконати в тому, що забезпечити втілення подібної потреби може тільки посередник — ось функція Іншого, який нездоланний до того часу, поки його не наздожене черговий Інший. Це ситуація безвиході, по суті пекло, відмінною рисою якого є суцільна невизначеність, продиктована жонглюванням ролями.
В християнській перспективі кожному грішнику – його індивідуальні страждання. В сартріанському пеклі те, що в героїв є особисті причини страждати, не тягне індивідуальність болі: вони приречені на гомогенізацію страждань, на колективне пекло, на екзистенційну солідарність, яка вмонтована в буття і від якої нема куди тікати. Інші роблять індивідуальний біль незначним, анонімним, а тому невагомим та легким.
Насправді за зачиненими дверима немає ніякого пекла. Є просто Інші. Колективний нейтралітет.
В оформленні використано кадр з фільму Квентіна Дюпьйо «Реальність» (2014; джерело).