Олена Вербівська

Краса — це завжди щось невловиме, благородне, подібно до газу неону, що не має кольору та запаху. Але при певних умовах, а саме при проходженні через нього електричного розряду, неон починає проявляти себе гарним червоним світінням.

Чи існує граничний рівень досвіду прекрасного, за межами якого можливе лише болісне зіткнення із всюдисущою монструозною красою? Напевно, що так. А втім, надмірність — це єдиний спосіб, в який може проявити себе краса. Доведений до абсурду надлишок, який викликає відразу, агресію, заздрість, ненависть, що дані в суперечливому переживанні забороненого, неможливого задоволення — таким чином являється могутнє демонічне Прекрасне. Не являється, а спантеличує, відбирає дар мови, позбавляє коріння, основи, здорового глузду, пронизуючи тіло сильною хвилею неконтрольованих значимостей, що вщент розбивають зашкарубле функціонування автоматизованої тілесності.

Ангели чисті, а демони — прекрасні. Саме тому прекрасні, що виявляються без всіляких домішок ангельської чистоти. Особливо неонові демони — ті, які невловимі, ті, які виявляються нелюдськими монстрами в численних людських подобах.

Головна героїня «Неонового демону» Джес потрапляє у світ модельного бізнесу, входячи зі всією впевненістю поки що не зрозумілої та частково загадкової ангельської tabula rasa. З деяких епізодів з’ясовується певна інформація про неї, яка носить характер не доведеного до кінця детективного сюжету. Наприклад, в одній із розмов, Джес говорить, що її батьки померли. Проте ця інформація виконує функцію не біографічної характеристики головної героїні, а скоріше — вказівки на її неможливість як земної істоти. Якась надприродна безосновність та моторошно-прекрасна чистота з’являється в кожному слові та погляді Джес. В такому сенсі вона нагадує ангела, що звалився з небес.

Спочатку навіть здається, що природна краса, якою наділена Джес, це не просто атрибут фізичного тіла, а єдино можливий спосіб її існування. Ось воно — чисте у своїй тотальності Прекрасне, що залишається завжди незмінним та безумовним. Нестворене та вічно тривале, воно творить світ довкола себе, рухає людські душі, наповнює дійсність численними серіями незворотних, проте яскравих змін. Необхідно лишень додати певні нюанси до переліку того, на що здатне Прекрасне: воно не творить, а руйнує, спалює, вбиває; не рухає, а виводить з ладу, спантеличує, викорчовує будь-які ознаки нормальності та здоровості; не наповнює дійсність, а переповнює, перенасичує, розгнуздує рутинну тривалість рівномірного життя.

Фільм відкривається фотосесією Джес: на фоні психоделічно вишуканого інтер’єру вона лежить на дивані, закривавлена, знерухомлена, мовчазна. Проте ця застигла пронизливо-льодяна сцена еротизованої смерті видається максимально одухотвореною та ще більш живою, ніж саме життя: гранична ситуація, в якій коротка мить зафіксувала ще не смерть і вже не життя, або, іншими словами, вічність. Такий принцип мистецтва: воно вбиває, щоб обезсмертити. Мистецтво руйнує навколишній світ, а вже потім здійснює самогубство. Спочатку Джес буквально вривається в життя інших людей, постаючи невинною та не свідомою свого впливу; потім вона здійснює ритуальний акт самоспоглядання, в процесі якого цілує своє відображення в дзеркалі, закохуючись в нього; і врешті-решт, вона провокує інших на своє вбивство.

Одного разу Джес набуває на деякий час безсмертя: вона стає надбанням невеликої спільноти людей, заздрісних подруг, що здійснюють ритуальне поїдання її тіла та символічне очищення від крові головної героїні. Іншими словами, Джес в найбільш буквальному сенсі слова розкладається, щоправда не в природній, а в штучний спосіб. Однак така апропріація художнього твору в подобі фізичного тіла Джес, яке з самого початку свого зародження постає безкровним, пустим, мертвим, виявляється згубною для самих апропріаторів: вони дуже швидко переходять певну межу та, в результаті, самознищуються.


В оформленні використано кадри з фільму «Неоновий демон» Н. В. Рефна (2016).