Аліса у в’язниці Дивосвіту (за Шванкмаєром)
Частина 2. Із широко заплющеними очима
Аліса Шванкмаєра перебуває в декількох, ієрархічно структурованих планах дійсності. Спочатку здається, що головним/первинним планом є сцена, в якій вона сидить зі своєю сестрою на березі річки якогось лісу. Адже приблизно в такий спосіб відкривається та потім замикається сюжет керолівської Аліси тією мірою, якою вона прокидається на тому ж місці, нівелюючи, розчакловуючи сновидіння. Мало того, що у Шванкмаєра Аліса сповіщає глядача про те, що зараз він побачить фільм для дітей, тобто натякає на несправжню природу того, що буде показано, вона ще віддає наказ («You must»), як саме треба дивитися — із заплющеними очима. Знімаючи претензії на об’єктивну дійсність, вона відразу попереджає про те, що її оповідь – це всього лише оповідь і, якщо глядач зацікавлений в тому, щоб щось побачити, він має слухати її.
На противагу керолівській, шванкмаєрівська Аліса прокидається не на березі річки, а в кімнаті, з якої почалася її оповідь. Чи можна сказати, що вона розчакловує сновидіння? Насправді у фільмі не зрозуміло навіть, з якого моменту/сцени сон бере свій початок. Аліса, врешті-решт, прокидається в кімнаті, в якій заснула, однак це не зовсім так: тут речі не на своїх місцях, а саме — тут немає чучела білого кролика. Він не повернувся із сновидіння. Кімната — це і є головний план, верховна реальність, якій підпорядковані всі інші сцени, майстерня образів, в якій виковуються асоціації. Взяти хоча б сцену, в якій Аліса сидить на березі річки разом із сестрою, що (в класичному варіанті) має читати книгу: ми не спостерігаємо читання і не бачимо обличчя сестри, яка ніби існує для Аліси як авторитарне безлике Щось, як інстанція, що карає (вона б’є дівчинку по руці, коли та від нудьги хоче перегорнути сторінку).
Найцікавіше те, що в дитячій майстерні образів можна віднайти «походження», субстрат історії з сестрою: на дверях кімнати висить картинка, на якій зображені вовк та заєць у лісовій місцевості, що дуже нагадує матеріальне тло, живі декорації сцени із сестрою; на столі стоять порцелянові ляльки, які зовнішністю й одягом нагадують Алісу із сестрою (можливість побачити обличчя не робить її менш безликою), а також чашка з чаєм, куди дівчинка кидає каміння, подібно до того, як вона його кидала в річку. Невже Аліса створює своє життя за образом та подобою сновидіння? Втім, її світ цілком скінченний, тому що замкнений. Кожен вихід – це вхід-запрошення до ще одного плану дійсності, населеної образами, які є комбінаціями того, що вже певним чином існує. Іграшковий дім кролика декорований за аналогією до кімнати, в якій живе Аліса. Тумбочка, на якій кролик обідає, є копією тумбочки, через яку Аліса потрапляє у Дивосвіт. Лялька, в яку перетворюється дівчинка — це лялька, що взята із колекції дитячих іграшок. Істоти, що хочуть знищити Алісу — це черепи й тулуби, тобто музейно-лабораторно-домашні експонати, одягнені у химерні капелюхи. Все є повторенням неповторного.
Аліса прагне надати своїй оповіді строгості та покінчити із казковістю. В алегоричній картинці зайця та вовка у лісі дівчинка зберігає для себе тільки декоративний аспект – ліс, необхідний для відповідної сцени. Картонний рожевий фламінго позначає аж ніяк не фламінго, а звичайну домашню курку. Білий кролик, який на перший погляд видається казковою істотою – це той свійський кролик, якого дорослі підкормлюють, щоб потім з’їсти: в іграшковому будинку, поблизу якого в міні-парнику розміщена капуста, дівчинка, пробираючись через щось на кшталт кролячих кліток, віднаходить сіно й тирсу на мініатюрному ліжку й тарілках. Аліса в Дивосвіті демонстрована трьома модусами, які актуалізуються в залежності від того, що та коли вона їсть і п’є — звичайна Аліса, Аліса-лялька та Аліса-велетень. Лише після того, як дівчинка, зменшуючись в розмірах, трансформується у ляльку, система від імені білого кролика присвоює їй прото-ідентифікаційний номер: кролик, який весь час тікав від Аліси, нарешті впізнає її – точніше розпізнає в ній служницю Мері, якій відразу ж дає завдання.
Дівчинка може рівноправно співіснувати з іншими жителями Дивосвіту тільки в подобі сконструйованої системою ідентичності, насильно нав’язаної, такої, що отримала статус вродженої, як і «Lepus cuniculus №23» білого кролика. Хоча те, що суб’єкт є однорідним із механізмами системи, не означає, що він убережений від переслідувань: недитячі істоти прагнуть ліквідувати Алісу, прикріпивши за нею символ, який неможливо буде зчитувати ні в термінах даної системи, ні в її термінах. Вона перетворюється на гігантську паперову (важливо відмітити, що не порцелянову) ляльку.
Зрештою, цілковите вигнання дає свої плоди – дівчинка докорінно змінюється. Поряд з тим, що Алісі вже не потрібно бути лялькою, щоб до неї зверталися на ім’я, вона частково стає свідомою авторства власних образів: у сцені, де дівчинка відкушує дерев’яного гриба, змінюється в розмірах не вона, а довколишні предмети (в даному випадку ялинки). Дивосвіт Шванкмаєра сам себе ремонтує. Аліса ніколи не наздожене білого кролика. Дарма сподіватися на повернення додому. Може, Аліса ніколи й не прокидалася…
В оформленні використано кадр з фільму «Аліса» Яна Шванкмаєра (1988).