Конформність комфортна. Багатофункціональні кліше людського співбуття гарантують відчуття захищеності, впевненості та глянцевої довершеності. Умова цивілізаційного комфорту — це аморфність, досягнута спільними формами думок, переконань, смаків, спільними історіями. Часом трапляється коротке замикання, внаслідок чого машинальне відтворення усталеного порядку речей стає неприємним. Тоді система, як правило, говорить: «Стоп. У вас негаразди із соціальною адаптацією. Віддавайте шану однаковості — і будете в тренді та з трендом».
Юлія Кристєва вважає, що в певних ситуаціях онтологічного підваження суб’єкт стикається не з питанням ідентичності типу «Хто я?», а з питанням місця типу «Де я?». Це ситуація дискурсу відрази, в якому власна ідентичність існує в негативний спосіб, через те, що її перекреслює. Тобто я існую саме тому, що щось мене унеможливлює, ставить під сумнів межі моєї ідентичності. Подія унеможливлення в такому разі втілюється чергуванням страху, ненависті, огиди та любові. Крім амбівалентності переживань при фобіях у суб’єкта можна спостерігати особливий вид відносин із предметом розідентифікації — це нагальна потреба символізувати та бажання припинити символізацію. Точніше було б сказати, що діяльність символізації є наслідком артикуляції небажання символізувати «проблему». Звідси й галюцинування Ніщо, яке хитро замасковане під те, що відіграє роль об’єкта фобії. Такому суб’єкту немає за що зачепитися: до нього приходить усвідомлення свого перебування у вакуумі, в статусі «закинутого» у цей світ, а тому йому доводиться вигадувати компенсацію засобами Ніщо, повторно його галюцинувати.
Хто такий суб’єкт агорафобії? Під агорафобією прийнято розуміти страх відкритого простору. Гостре відчуття відкритості провокує суб’єкта запитати «Де я?» Не знаходячи відповіді, він втрачає рівновагу, опиняється закинутим. Однак об’єктом агорафобії є не тільки безлюдні місцевості, а й переповнені людьми простори. Зала театру, опери, конференції і т.д. — це місця, які є імітацією відкритості. Будівля, наприклад, театру суто фізично замкнений простір тією мірою, якою він обмежений стінами. Що робить його відкритим? Фантазм можливості його наповнення людьми. Природній відкритий простір є відкритим безмежністю, в той час, як штучний — незаповненістю. Численні скупчення людей ніби вказують на вічний плин аморфної матерії, яка зазіхає на межі суб’єкта. При цьому неважливо, чи мова йде про відкритий безлюдний простір природних ландшафтів, чи технічно замкнений, проте екзистенційно розімкнений, людський простір, чи про певну комбінацію: не люди постають предметом страху, а тло як невизначена сутність, як відсутня структура, що відсилає до суб’єкта заперечуючи його. Аморфна маса людей, що здаються єдиним організмом, однотонна степова місцевість, що претендує на повсюдність — то все тло, і воно страшить саме без’якісною цілісністю, яка загрожує суб’єкту повним розчиненням-запереченням. Ідентичність агорафоба існує завдяки тому, що він визнає владу тла над собою, тобто владу аморфного «Ми» природи та культури.
Хоча інший бік страху відкритості — це патологічне цінування власного простору. Ось воно — стоїчне наодинці з собою, яке починається із розхитування ідентичності, із запитування про місце, що нікому не належить. Агорафоб — це суб’єкт, замість якого існує місце. Він позбавлений хтойності, а його удавана умісцевлена сутність от-от зійде нанівець, як тільки Ніщо вичерпає хаотичну символізацію. Однак запобіжником від тотального розчинення завжди буде нарцисичний акт зміни онтологічної пари суб’єкт-тло відкритості на пару суб’єкт-тло замкненості. Агорафоб — то направду відлюдник, який намагається представити відсутність хтойності у вигідному для себе ключі. Для того, щоб не злитися із тлом аморфних структур, він сам стає тлом, проте не таким, що розчиняє та знищує, а таким, що породжує.
Агорафоб створює штучний рай, функціонування якого продиктовано любов’ю до замкненості. Звідси огида до відкритого простору: страх втратити автентичний світ самоочевидності Я обертається, з одного боку, пасивним нищенням ситуацій відкритості, та, з іншого боку, валідацією ніхтойності. Для прикладу можна розглянути ситуацію відкритості, якою є перебування даного суб’єкта в залі театру, коли вистава от-от почнеться. Спочатку він оглядає довколишній простір, глибина якого оформлена а) висотою стін, що створюють враження участі в події грандіозних масштабів та б) людьми, які поступово заповнюють «прогалини», відведені їм пусті місця, при цьому розчиняючись в масиві поза-сценічних декорацій. Кожне пусте місце в партері, бельетажі чи ложі, вказує на можливість нейтралізації відсутності та знеособлення людини, що офіційно засвідчує свою ідентичність квитком. Відкритий простір завжди переповнений, нагромаджений інтерсуб’єктивними детермінантами. Саме тому наступний крок агорафоба полягатиме у запитуванні свого екзистенційного місцеперебування, що тягне за собою зустрічне запитання «Хто ці всі люди?» У запаморочливій безсенсовості він дезорієнтується, потрапляє чи то в безпросторовий сипучий пісок, чи то в надпросторову прірву. Люди в театрі — це нагадування про те, що він є заручником кліше цінностей, без яких не обійтися в будівництві стін приватного раю. Суб’єкт говорить «Світ мені огидний, тому я існую» і таким чином приборкує запаморочливу відкритість, наново віднаходячи тісний автентичний світ своєї ніхтойності та радіючи від того, що сфера публічності не змогла театралізувати, усуспільнити внутрішнє.
Певною мірою про агорафобію можна сказати так: це культ власного простору, безплідного та нікому не зрозумілого естетствування, це врешті-решт майстерність створення довкола сфери приватного особливої аури потаємності у вік публічного стриптизу.
В оформленні використано елемент картини Франца Седлачека «Пісня в сутінках» (1931; джерело: галерея Альбертіна).