Японський традиційний театр кабукі протягом всієї історії свого існування переживає чимало контекстуальних зсувів — виникнувши на березі річки Камо в Кіото як свого роду танцювальне напів-театральне видовище, кабукі докорінно перекроюється через тридцять років у зв’язку із офіційною забороною уряду на участь жінок та молодих чоловіків в театральному мистецтві. Відтоді і чоловічі, і жіночі ролі виконувалися лише чоловіками.
Згодом змінюються правителі, впроваджуються правила, які говорять, що можна й не можна показувати, реформується сцена із появою нових технічних можливостей, урізноманітнюються акторські техніки та й самі жанри кабукі, проте одна річ залишається незмінною: видовище надмірності, що зображується рухами тіла та спеціальними позами, жестами, голосом, традиційним японським музичним інструментом (сямісен), зовнішністю та в особливий спосіб структурованим простором, що підважує четверту стіну. Подібно до того, як у випадку кетча (професійна боротьба), внутрішність твору, згідно з Роланом Бартом, нівелюється на користь зовнішньої знаковості, так і в кабукі можна спостерігати впорядкований хаос знаків, їхню поліфонію, що засвідчується порціями демонстративних миттєвостей, сконцентрованих в тій чи іншій деталі-емфазі. Тому виокремимо такі аспекти символічного плетива кабукі, які ілюструють гротескноподібну надмірність даного театру: (1) простір сцени та (2) зовнішній вигляд актора, його рухи.
1. Сцена кабукі — це незвичайна сцена. Адже завдяки вузькій дерев’яній планці (ганаміті), що проходить через партер, актори постійно контактують з аудиторією. А втім це далеко не перформанс із активним залученням публіки: ієрархізований порядок зберігається, іноді відкриваючи та оприлюднюючи фрагменти сакрального світу (в деяких випадках дійові особи розпочинають виставу, по суті дістаючись сцени через партер), а іноді ретельно маскуючи таємниці появи/зникнення технічними засобами (платформи, що крутяться, прийоми, які дозволяють акторам зникати в певному сенсі непомітно і т.д.). Безвладна аудиторія впродовж вистави спочиває на перехресті, де пістряві істоти, не боги та не люди, чергують свою цілковиту доступність із доведеною до пароксизму різкістю жестів, неочікувано ірраціональною поспішністю, продиктованою незрозумілими силами. Сполучна ланка між двома якісно різними світами, прорізає простір, створюючи ілюзію свободи: з допомогою такого незначного технічного жесту четверта стіна руйнується, конструюючи інтерактивність без інтерактивності, утверджуючи доміновче значення сцени.
Театр кабукі, гравюра укійо-е, 1740-і, автор — Окумура Масанобу
2. Рухи акторів в кабукі, певні пози (міе), що у сполуці із нерівномірною інтонацією, музикою та різнобарвними масивними костюмами загострюють ритуалізовану декоративність дійства, коливаються між динамічним (танець) та статичним (застигла поза) модусом дії. Хоча підкреслення кожного звуку, що ретельно проговорюється, не зовсім стосується вербального боку всієї ситуації. Перебільшена емоційність в химерному голосі та різких рухах, надто експресивна міміка, забезпечена відповідним макіяжем або маскою, — ці елементи слугують японській концепції «мистецтва живота» (гарагей), деякої практики спілкування, що опирається на вміння в невербальний спосіб передати співбесіднику свої думки.
Може, театральне дійство кабукі має на «меті» не стільки щось висловити, скільки приховати? Як казав Барт, знову стосовно кетчу, публіку цікавить образ пристрастей, а не власне пристрасті. Якщо викинути із цього формулювання поняття публіки, то можна розглянути театр кабукі з точки зору того, як перевантажене невербальними компонентами повідомлення трансформує пристрасті (донесені умовному співрозмовнику) у гротеск: персонажі кабукі намагаються в нашаруваннях гриму та костюмів, в жестикуляції та міміці, в позах та рухах, присвоїти вербальному спілкуванню задній план та донести безпосередність емоцій, на які людина взагалі здатна. Пристрасть, гіперболізована невербальними засобами, за канонами, як людського життя, так і кабукі, рано чи пізно породжує гротескний образ самої себе, прозорий та ясний.
Фотографія: гравюра укійо-е «Театр кабукі» (ХІХ ст.; джерело — Музей іноземного мистецтва в Ризі).