Є два досвіди, що відчиняють потойбічний світ демонів та змушують витлумачувати власне тіло як щось понад міру близьке, рідне та надто живе — це граничні феномени задоволення та болю, які акомпанують один одному, під покровом ночі притлумлюючи тривіальну ясність білого дня. Демони, ці леґітиматори дикості, ховаються в темряві, нашіптуючи солодкі слова про те, що бути твариною не соромно. Вони провадять демагогію про цінність принципу «carpe diem», тобто важливість існувати в унісон із поточно-насущними поривами, за якими стрімголов женуться безнадійно молоді та які оплакують відважно старі. Людська тваринність залучає шкірні питання в різний спосіб: у стані задоволення кайдани тіла — це перевага, гарна нагода послабити рефлексію, дістатися таких місць, де не ступала нога смерті, проте у стані гострого болю, явища неодмінно принизливого, фізичні межі — це злий рок, який штовхає до того, щоб побачити власний організм наскрізь та жахнутися від того, що щось настільки близьке може бути таким чужим і непідсильним.
У фотоальбомі Олександра Бланка «Біль» розказано про нещадний спокій катів та безпорадну скорботу жертв, що обмінюються безшумними криками, про приниження, в яких дискредитується одна особистість та стверджується інша, приниження, які часом відбуваються добровільно в природній круговерті любові та ненависті, тобто тоді, коли люди щиро не тямлять, що коїться та звідки стільки агонії… Суб’єкт, що страждає, автоматично позбавляється самотності: він належить фоновій спільності людей, які в боротьбі страху за себе зі співчуттям до іншого стають свідками вторгнення Чужого — досвіду ізоляціонізму сенсибілізованого Я, яке хтось у ролі ката безсердечно усуспільнив, привласнив собі. У світі, змальованому Олександром Бланком, прекрасним істотам тісно у своєму тілі: колективне гріхопадіння, зафіксоване на фотографії юродивого танцю забруднених кров’ю големів, волання одиноких суб’єктів, наділених пантомімною німотою — це епізоди тріумфу голизни, якої не соромляться богоподібні люди, й тілесних покривів, що не обтяжені нічим зайвим, а тому беззахисні, відкриті, спотворені конвульсіями.
Зобов’язуючи до дееротизованого незграбного оголення, до відвертості та чесності із собою, страждання стимулюють різкі перетворення у часі, який викрадає молодість, розвінчує гіпертрофовану святковість і невимушеність перших кроків на шляху до сповнення амбіцій та пришвидшує настання холодної меланхолійної слабкості, що на певному етапі не лікується. Організм, що дав можливість новій істоті побачити цей жорстокий світ, є організмом, що пережив травму дарування життя й прирік немовля на травму народження. Цей мотив можна так чи інакше простежити на прикладі двох фотографій, які видаються взаємодоповнювальними: на одній із них зображена молода жінка-голем, структурно довершена та неначе скрупульозно витесана з білого каменю, в той час, як на іншій показана вже зріла жінка, що стоїть із іграшковим дитям, ще не сформованим маленьким створінням, безжалісно сепарованим від вимученого материнського організму. Артикульовані у фотоальбомі сюжети мають певну логіку розгортання: на початку переважають білі тіла, одухотворені та благородні чоловіки й жінки, що не скуштували гріха, не пізнали ієрархії; в подальшому люди-големи бруталізуються та віктимізуються, з’являються перші ознаки колективно пролитої крові, червоні плями, як чужих мук, так і власного болю, що локалізований в ділянках жорстоко здобутого задоволення; вся трагедія закінчується чорними фігурами, любов і ненависть яких перегоріла, очистивши світ.
Спільні страждання єднають. Як і спільні злочини, учасники яких зібралися в шаленому хороводі розгнузданої свободи. Безсоння розуму породжує чудовиськ. Люди – необачні жертви вічно бадьорих демонів, що нав’язливо липнуть, ніби мухи. Біль – це подія найінтенсивнішого існування, коли заснути несила.
Всі фотографії з фотоальбому Олександра Бланка «Біль» (Київ: Лаурус).