Андрій Кулик

«Якщо XXI ст. — буде… то це століття буде
в якомусь суттєвому змісті також і століттям Симони Вейль» (цит.)
Сергей Аверінцев

Коротке життя Сімони Вейль (1909-1943), дивлячись із сьогодення, можна назвати досвідом подолання «тяжкості» життя за інших в ім’я «благодаті» для інших. Особистість Вейль в духовній історії ХХІ століття ми тільки сьогодні починаємо розуміти. Її ім’я увійшло в Книгу Історії поряд з іменами видатних французьких філософів, з якими вона дружила і вела суперечки: Камю, Сартр, де Бовуар, та Леві-Стросс (разом з яким вона навчалася у Сорбонні) та багатьма іншими. Перед Другою світовою вона зналася з Левом Троцьким і багатьма іншими лівими інтелектуалами, а під час війни співпрацювала з Шарлем де Голлем.

Якщо витоки думки Симони Вейль були в соціалістичному русі, то в пізніший час вона прийняла християнство, і сьогодні її здебільшого згадують як релігійного філософа і містика. Саме тому вона — єдина жінка — опиняється в ряду з К’єркеґором, Ніцше, Достоєвським, Кафкою, Бердяєвим, Шестовим та С. Булгаковим. А в числі своїх духовних вчителів вона називала Гомера, Есхіла, Платона та Канта.

Ця різношаровість контекстів її думки робить Симону Вейль мислителькою сучасною і дуже актуальною.

Як писав французький філософ Емануєль Левінас:

«Розум Симони Вейль, про який свідчили не тільки всі її тексти,
опубліковані посмертно, можна порівнювати тільки з впливом
її душі. Вона жила як свята, і жила всіма стражданнями світу»
(цит.).

Не ставлячи собі за мету створення власної філософської системи, французька філософиня прагнула до живої єдності істини, краси і добра. Світ, в якому ми живемо — це «імперія Сили» (цит.). Основним законом світу є підпорядкування. Одним з найбільш яскравих виразів «закону підпорядкування» є влада — «ілюзія володіння силою». Але остання не вичерпується поняттям тільки влади, бо вона є силою тяжіння, і «аналогічна закону тяжіння в матеріальному світі і керуюча усіма природними рухами душі» (цит.).

Найважливіше поняття в філософії Сімони Вейль — це порожнеча, яку вона пов’язує з буттям Бога. Всі нещастя, зло і людські гріхи демонструють нам нашу недосконалість, нашу віддаленість від Бога, тим самим сприяючи, через страждання, усвідомленню і прийняттю порожнечі. Світ є живе протиріччя, яке пронизує наші справи, почуття і бажання. Тому в світі неможлива любов, неможливо добро, почуття і неможливі ніякі бажання. Нарешті, неможлива і сама людина.

Прагнучи добра і блага, ми не можемо їх уявити самі по собі, тому що ніде в світі вони не виявляються самі по собі, але завжди воно є через відсутність та відсторонення. Ми повинні впустити в себе порожнечу, поступитися їй своїм «внутрішнім» і «зовнішнім» місцем. Так ми відновимо божественний порядок. Філософиня називає цей процес «переорієнтацією енергії». Нам слід навчитися трансформувати низовинну енергію так, щоб робити її придатною для використання піднесеними рушійними силами.

Вейль також поєднує етику і естетику. Зло і насильство породжують страх, але при зустрічі з добром, абсолютною чистотою, цнотливістю і безкорисливістю відбуваються очікувані перетворення, і гріх стає стражданням. Вона висуває етику слабкості, етику виключення — бути з тими, хто принижений, кого не помічають. Це нова антропологія — антропологія слабкого, антропологія після Аушвіца, в ситуації мовчання Бога.

Вейль, розкриваючи зміст понять «істина», «добро» і «краса», стверджувала, що краса існує тільки для «народу», для мас. А для інтелектуалів та естетів, вона є хлібом. Народ є ідеальною спільнотою! Філософська думка розвивається незалежно від масштабних потрясінь, але з урахуванням їх впливу на розвиток людини і суспільства.

Обидві зазначені синтетичні частини її вчення виводять до парадоксального розуміння злочинності сили ( в тому числі сили розуму) і плекання екзистенційної слабкості. Філософиня закликає нас ще за цього життя дозволити собі побути «слабкими»: саме це дозволяє ставитись до Іншого як до самого себе. Майбутнє людства — за «силою малої інтенсивності».

 

Ілюстрація: Каміл Войнар «Всього лише балансування…» (2012 г., джерело).