Андрій Кулик

 

Досить помітне місце в політичному житті грецьких полісів займала така специфічна процедура, як остракізм. Приблизний переклад слова — «суд черепків», народне голосування шматками битого посуду. Під час таких зборів мешканці полісу обирали кого потрібно вигнати з міста, і писали його ім‘я на глиняних черепках. Після цього голосування особа, яка набрала певну кількість «черепків-голосів», була змушена покинути поселення на 10 років чи більше. Центрами застосування остракізму в тій чи іншій формі були такі міста-держави як Мегара, Мілет, Сиракузи, Кірена і навіть Херсонес. Вельми важливою дефініцією остракізму було те, що він передбачав вигнання з міста не за якийсь злочин, несхвальну поведінку або злодіяння, а в «профілактичних» цілях, щоб уникнути скоєння злочину в майбутньому. Наприклад, захоплення одноосібної та тиранічної влади. Саме тому остракізм не можна вважати власне покаранням.

У 480-і рр. до н. е. жертвами остракізму стали афіняни Гіппарх, син Харма, і Мегакл, син Гіппократа, хоча навряд чи ці двоє виношували плани захоплення тиранічної влади. Натомість Фемістокла не було вигнано, хоча більш впливового — а отже й найнебезпечнішого для демократії —, ніж він в Афінах у той момент не було нікого. У 440-і рр. до н.е. остракізмові було піддано Фукідіда, син Мелесія, демагога Гіпебола, а ось Перікл залишився в місті і став чи не одноосібним правителем. Хоча афінянам з ним, здається, дуже пощастило!

Данський філософ і соціолог Свенд Ранульф у 1933 році видав книжку «Ревнощі богів і кримінальне право в Афінах: До соціології морального обурення», де центральною темою був остракізм, соціальна історія заздрості в давніх Афінах. Ранульф вважав, що ця процедура повністю відповідала ментальності афінян:

«У повчанні людям боги, спонукувані капризом або заздрістю, обрушують нещастя
і страждання не тільки на злочинця і його народ, але і на абсолютно невинних
людей. Самі люди, подібно богам, карають злочинців. Можливо, що в цьому
випадку цілком природним здається, що люди повинні також, подібно богам,
час від часу зганяти свою заздрість або капризи на невинних, і їм слід ввести
остракізм як офіційно встановлену форму для прояву благочестивої заздрості
і благочестивого свавілля» [цит].

Історик давньогрецького права Дж. Джоунс вважав, що існування остракізму стало можливим лише завдяки деяким органічним вадам грецької правової свідомості. Наприклад, це було пов’язано з відсутністю бодай якоїсь межі між законодавчою і судовою функцією народу, а також між санкцією закону і санкцією громадської думки. Саме тому Плутарха мав усі підстави сприймати остракізм як «гуманний спосіб вгамувати заздрість».

А от Г. Глоц пояснював введення остракізму не відсутністю поваги до прав особистості, а через посилення моральних почуттів афінян. Він критикував позицію пояснення остракізму як заздрість, припускаючи, що десять років вигнання цілком можна було замінити на більш серйозне покарання, тож остракізм був реформаторською практикою гуманізації системи покарання [цит.]. На це, щоправда, Ранульф відповідав, що більшість «жертв» остракізму не здійснювали нічого, що могло б стати приводом для судового розслідування та вироку.

На думку Дж. Кемпа, остракізм, теоретично, був цікавим задумом, але на практиці ця ідея не так захищала демос від надто сильних співгромадян, як допомагала можновладцям усувати своїх менш популярних суперників.

Цікавився остракізмом і Ніцше. Він інтерпретував остракізм як поширений арґумент, якій використовувався в США на користь антимонопольного законодавства: цей інститут, який виганяє або примушує до мовчання самих відомих діячів країни, і відроджує змагання між більшістю і менш видатними. «Мовчазна заздрість зростає в тиші» [цит.].

Чимало сучасних політиків із задоволенням скористалися б можливістю позбутися конкурентів шляхом народного «голосування черепками». Сучасні політики часом не проти позмагатися, хто голосніше кричить. Однак мало хто пам’ятає, що в стародавній Спарті народ голосував саме таким способом, і кандидатів по черзі представляли народу, мешканці криками висловлювали їм свою підтримку, а потім «фахівці» оцінювали рівень шуму. За кого голосніше кричали — той і перемагав!

 

Ілюстрація: фотографія голосувальних черепків (джерело).